Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Аж усміхнулася тоскно, коли спостерігала, як худий, облізлий собака ковтав шматки м’яса з миски.

— Оце я… — вказала на тварину. — Аби не вдавитися тим життям…

— Поїхали, Томо. — Петро допоміг дружині вдягнутися, повів до моторолера.

Реп’яхи вже виїхали з Капулетців у бік сільської церкви за двадцять кілометрів від села, тож не бачили, як порожньою вулицею промчала блискуча синя «Волга». Керувало стерво з Лупиного хутора. На сусідньому сидінні лежав схудлий байдужий Хаус, дивився на дівчину холодним жовтим оком.

Несподіване рішення вибухнуло в Поминальну неділю.

У п’ятницю після битви з круком Майка ніби прокинулася. Зранений птахом живіт болів, та крукові пазурі залишили на тілі не тільки подряпини. Крізь відкриті рани влилося, заширяло в судинах хиже тваринне збудження. Било в скроні, не добра й спокою вимагало — м’яса. Майка й сама не розуміла, що вкладає в те слово, вгамовувала себе, навіювала: «Толя… повернеться… Дочекаюся!»

— Скоро Уляна буде! Навчить свічки робити, — вмовляла себе, та збудження не минало.

До ночі просиділа на Сандживовому подвір’ї. Бентежилася. Заночувала в нього, наче повітря Сандживової хати мало вивітрити злі думки, та вони бушували, не давали спокою. Кричали: «Ти лежатимеш! У брезенті! Під сосною в лісі! Ти!»

— Ні… — опиралася. Роззиралася зацьковано. — Хто тут? Усіх знищу…

У суботу зранку спробувала зайняти себе ділом — пішла на Сандживів город, рвала бур’ян, та справа не йшла. Збудження не минуло — колобродило-каламутило, спокою не давало. І відповідей. Повернулася на подвір’я: тут добро жило… Тут. Чому ж їй так зле?

— Згинуло добро! — прошепотіла. І хтось уже у вухо: «Ти лежатимеш! У брезенті! Під сосною в лісі! Ти!»

— Ні!

Вихлюпнула на Реп’яха лють, однаково не заспокоїлася. Усе намагалася зрозуміти, що відбувається. Чому серце не плаче — отрутою сходить. Як вгамувати? З тим і заснула на циновці в Сандживовій хаті.

У неділю прокинулася вдосвіта. Вийшла на подвір’я: туман луки вкрив, сонце сходить, птахи співають — диво. Людина на тому тлі — такий сумнівний елемент! Он під виноградом Хаус лежить — він не зайвий. Роззирнулася, наче знак їй із небес тої ж миті впаде: конкретний, незашифрований текст із чітким поясненням, як жити далі.

Підійшла до хвіртки й побачила… оленя.

Молода граціозна тварина стояла біля жовтої покинутої хати, уважно прислухалася до найменших звуків. Майка завмерла. Здивувалася, бо душа не зраділа, не звеселилася: врешті дочекалася! Геть не хотілося простягнути до оленя руку, прошепотіти йому довірливо: «Іди до мене… Не бійся! Не зашкоджу!» Гарячкові злі думки метушилися: м’ясо…

Зірвалася — мчала на оленя, волала, мов божевільна.

— Уб’ю! Уб’ю…

Олень дременув, перш ніж Майка встигла кілька кроків ступити. Бігла вслід, горлала, думки неслися брудним, засміченим потічком, виливалися гарячковими словами:

— Дістану… Усіх дістану! Маму! Чертога! Руську! Андрія! Не втечете…

Зупинилася біля жовтої хати — в очах жовто, мов хто жовч розлив.

— Не втечете… — Є рішення, бачить м’ясо. — Сьогодні ж… по ваші душі піду. Тільки… порядки тут наведу.

Прибрала все чисто в Сандживовій хаті, речі на місця порозкладала, зупинилася біля яскравого помаранчевого рюкзака — файний!

— На згадку про Сашка візьму… — вирішила.

Рюкзак на плече, замкнула Сандживову хату, віднесла ключі від хат Санджива й Троянова до Уляни. Склала їх у скляну півлітрову банку, поставила її на поріг. Перекотила свій китайський синій дирчик до Уляниного дровника. І врешті наважилася зайти до власної хати, ніби все найстрашніше сталося саме тут, у кімнаті з блакитною стелею і двома чорними круками на ній.

— Скоро повернуся… Не сумуй… — упевнила хату. — Як Толя прийде, передай йому — скоро буду. Зі справами в Києві розберуся й мерщій сюди.

Укинула в Сандживів яскравий помаранчевий рюкзак целофановий пакет із грішми, файл із документами, влізла в джинси й білу сорочку на ґудзиках: колись купила її в Добриках у секонді, та так жодного разу і не вдягла…

Замкнула хату. Один ключ до кишені поклала, запасний, що його Толя інколи із собою брав, вкинула до банки біля Уляниного ґанку — одна з тих, хто на Лупиному хуторі колись… радів.

Витягла з-під винограду Хауса — несла до автівки важку тушу, примовляла:

— Їдемо, їдемо! Я тебе не полишу… Дивись, не дряпайся…

Завела двигун. Визирнула у відчинене вікно блискучої синьої «Волги». Над головою високо в небесах кружляли круки.

— Що? — визвірилася. — Маємо бути чорними, щоби нас помітили на білому світі?..

7

У середині травня вранці даішники на в’їзді до Києва з боку Чернігівської траси зупинили брудну, як чорт, «Волгу ГАЗ-21». Усередині радіо розривається.

— Музику вимкніть! Сама вирядилася, а автівка брудна, — роздратовано кинув немолодий майор засмаглій — певно, з островів! — русявій дівчині в чистій білій сорочці. Як же ненавидів він цих крутих пердушок! Коханці автівок їм понакупляють разом із водійськими посвідченнями, ніби від того панянки до автівки з повагою ставитимуться. От і ця! Ретро-автівка наново відреставрована. Неозброєним оком видно: до фіга грошей потягла… А вона й помити її лінується!

Зазирнув у салон і отетерів: поряд із дівчиною сиділо чудовисько — величезний, схожий на рись, сіро-коричневий плямистий кіт, їв майора холодними жовтими очима.

— Дощі були, — сказала Майка. — Вирішила спочатку до Києва доїхати, потім уже помити…

— Здалеку їдете?

— Тут десь поблизу автомийка є? — питанням на питання.

Майор вказав на сіру коробку, що виднілася прямо по курсу.

— Надовго в столицю?

— Від столиці залежатиме, — відповіла зухвало.

Глянула на Київ — уже височів на обрії. «Цього разу не піду без тебе», — затято повторила слова з пісні леді Гаги. По чию душу спершу пнутися? Перед очі підлі зрадники — Чертог, Руська, Андрій. І мама…

У «Гібралтарі» того дня напруження зашкалювало. Напередодні несподівано для всіх шеф оголосив про відкриття за два місяці філії в Мадриді. На дошці оголошень повісили розпорядження з умовами конкурсу, у якому міг узяти участь будь-хто зі співробітників, позмагатися за суперприз — призначення до іспанської філії. Народ жваво обговорював новину, у плітках прогнозував розвиток подій і шанси ймовірних кандидатів. А топ-менеджмент зранку засів у кабінеті Чертога. Уже обідати час, а керівники напрямів і відділів не виходили… А люди ж хвилюються! Уже і секретарку розпитували, і трафік-менеджера підсилали з нібито нагальними справами. Ніхто нічого…

Перед обідньою перервою Ігор Росов із Максом Пічкуном вискочили на поріг перекурити. Тільки клацнули запальничками, аж біля офісного центру загальмувала розкішна синя «Волга»: ляля — не апарат.

— Блін, колись і я собі таку куплю… — сказав Макс.

— Гарно відреставрована, — погодився Ігор. Вдивився, і щелепа відвалилася: «Еліза?..»

Вийшла з автівки, замкнула дверцята. Рухалася граціозно, упевнено, як хижа тварина. Підійшла до хлопців.

— Гілка?! — зрадів Макс. — Привіт…

— Привіт, — сказала Майка Росову.

— А ти… — Ігор розгубився.

— Ще побачимося. — Усміхнулася, штовхонула важкі двері, зникла всередині.

З обіду весь «Гібралтар» забув про престижний конкурс — теревенили тільки про несподіване повернення Чертогової улюблениці, що вона шефові чи то коханка, чи то позашлюбна дочка, чи то взагалі бозна-хто.

— А змінилася! А засмагла! Брехала, що хвора… На Балі якомусь відлежувалася, поки ми тут вкалували.

Тільки Руслана Вирва мовчала — уперто витріщалася в підручник з іспанської.

— А куди вона пішла? — спитала котрась із колежанок.

— Кажуть, до Чертога, — сказав Макс. — Може, у секретарки запитати?

…Секретарка не встигла оперативно відреагувати на несподівану появу колишньої співробітниці, що про неї шепотіли: «Померла, бідаха». Щелепа відвалилася.

72
{"b":"229533","o":1}