— За три куплю! — гарячково видихнула незнайомому дядькові на тому кінці дроту. — Якщо до Різдва…

Кинула трубку, впала на підлогу — мацала-мацала під диваном: де та Вітчина схованка?! Тільки б знайти! Зопріла, знесилилася, живіт розболівся — лягти б! — та Майка вперто продовжувала обстежувати диван. Врешті здогадалася подивитися під дерев’яним бильцем. Джекпот! Витягла стару косметичку, перерахувала — три тисячі баксів.

— Тільки б дядько погодився! — Тремтіла од незрозумілих, істеричних почуттів. Обережно поклала гроші в схованку, впала на крісло — перед очима біла хатка.

Вітка одразу помітила зміни в поведінці подруги: пожвавішала, ковтала пігулки, ішла кудись, Вітку із собою не кликала.

— Тобі краще?

— Печива купила. «Зоологічного». Захотілося.

— То їж!

— Згодом…

— Гілю… Тобі краще? — Вітка підійшла ближче до Майки, в очі заглядала. — Блін! Приємно дивитися! Може, з нами в Карпати?

— Ні, що ти… Я тут… Можна? Я… не вішатимуся.

— А я ж тобі казала… Минеться! — усміхнулася Вітка.

— Ви їдете… коли?

— Другого січня. Дев’ятого повернемося.

— Круто! — Майка напружилася, не витримала — кинула розгублений погляд на диван. Хоч би Вітка гроші не забрала!

— Дзвонитиму тобі щодня.

— Не переймайся. Я в нормі.

— Та щось ти аж занадто в нормі, — сказала Вітка. — Наркоту якусь стала пити?

— Ні…

— Не бреши! Бігаєш кудись. Очі блищать, смикаєшся.

Майка впала на крісло, відвернулася. «Їдь, їдь, їдь!» — бісилася подумки.

Другого січня Вітка рвонула в Карпати. За два дні Майка спустошила Вітчину косметичку й купила хату в Капулетцях. Ще за три дні запхала в рюкзак свої речі і вийшла з Вітчиної квартири на Воскресенці. Посеред кімнати лишилося розкладене крісло, порожні Майчина сумка й Вітчина косметичка.

Записки не лишала: хіба мертві перед живими вибачаються?..

В останні дні лютого Лупин хутір занесло по вікна — з теплого тапчана Майка бачила, як від важкого мокрого снігу ламалися гілки старих груш, падали на огорожу. Огорожа похилилася — і крукові не сісти: завалиться разом із нею. Кружляв над Майчиним обійстям, крукав роздратовано. Врешті знайшов місце — опустився на грушу, на уламки шиферу поміж гілок, що вони слугували дахом Ісусу і Богоматері. Сидів над іконами, крутив головою, оцінював ситуацію блискучим чорним оком. А ситуація геть без кольору. Як той сніг.

— Може, лікаря з Добриків покликати? — Горох не відходив від дівчини: здійснив спробу втечі, повернувся добровільно, сам собі наказав: «Хай одужає, потім розберемося».

Та Майка ніяк не оклигувала. Температура нормальна, не кашляє вже, але й не підводиться. Лежить на тапчані — як та нитка, годі й питати, чи здорова, — тане.

— Ти — мої ліки, — одне йому. Ох, божевільна, трясця матері… І така халепа — як прошепоче оте: «Ти — мої ліки», Горохові тієї ж миті одне жадання — як псові на сучку… Що за маячня?.. «Цілитель», твою наліво…

— Та добре… — бурмоче знічено. — Але лікаря б однаково покликати…

— Нащо? Сніг розтане — я встану, — відказує Майка. — От побачиш…

Першого березня — почув Бог Горохові мордування — сніг розтанув: сонце як продралося крізь хмари, так і зависло над Лупиним хутором, ніби його хто гвіздками до небес прибив. На ніч божа рука закривала важку чорну завісу, а зранку — блим! — знову сонце сяє, тепло несе. Пташки розцвірінчалися — за різноголосим галасом крукання не розчути.

— Весна… — Майка сиділа на ґанку, підставляла під сонце бліде лице.

— Мань… Ти як? — Толя примостився поруч, дивився на дівчину з підозрою: то плаче, то скаче, як її зрозуміти?

— Два місяці вже на хуторі… — відповіла. — Іду на рекорд. Весна…

— Мені в Капулетці треба, — попросився Горох. — Робота є… Дах підремонтувати. Зароблю трохи. Для нас…

Майка глянула на кульгавого збентежено.

— Та добре… — відповіла Толиними словами.

— Харчі… Є все. Ти їж хоч щось. Бо то дурне: готуємо й викидаємо, готуємо й викидаємо — хоч свиню заводь. Круки он… привчилися. Зранку сидять, очікують.

— Та добре, — повторила Майка.

— І топи… Не сиди в морозі.

— Весна ж… — усміхнулася.

— Топитимеш?

— А ти надовго?

— З тиждень із тим дахом колупатимуся.

— Топитиму.

І хоч Тольчине серце віщувало — утне щось! — зібрався, поїхав, бо вже останні гроші на ту Маню витратив, а треба ж і далі якось жити.

Майка наїлася пігулок — тинялася двором, наче вперше його бачила: без снігу таке все незнайоме, нове. Онде під уламками господарського двору, що він увесь на дрова пішов, сухий хміль обплів і кущі, і дерева. А кущі — та це ж малина! Під старими грушами здичавіла полуниця зелене листя розправила, виноград під хатою. На городі, що він на луг дивиться, під сухим коричневим бадиллям зелений килим ніжний. Чи бадилля повиривати?

— Привіт, Ілюзіє…

Санджив іде двором, як власним. От нема їм тут парканів — усюди люди…

— Город розчищаєш?

— Щось буде… — Майка знизує плечима, дивиться на невелику купу сухого бур’яну під ногами: легко висмикується. Так легко, що в серці проростає надія: картоплю посадити… Чи квіти… Чи щось таке, щоби воно аж на осінь вродило. І дочекатися… Зібрати восени врожай… Уже третій місяць після втечі жива…

— Я з проханням до тебе. — Санджив стає поряд із Майкою, дере сухий бур’ян із землі. — Хауса мого зможеш нагодувати?

Звучить, як знущання!

— Чим? Власними грудьми?

Санджив усміхається іронічно.

— Риби у ставку наловив.

— На твоєму боці вулиці сусідів повно. Троянов, Уляна…

— Уляна в Київ свічки повезла. Валерій Михайлович уже тиждень на конференції в Харкові. І мені треба від’їхати.

— Куди? В інші виміри?

Санджив не дратується, рве бур’ян.

— У Трахтемирів…

— Що там?

— Місце сили…

— Заслаб?

— Друзі збираються. І я не проти підживитися. — Санджив дивиться на Майку. — То як?

— Я до твого чудовиська й підійти побоюся.

— Лишу рибу для нього в сараї на поличці. Щоби миші не дісталися. Відчиниш двері, поставиш миску з рибою в коридорчику. Тільки двері не забудь зачинити, бо Хаус кинеться мене шукати.

— Серйозно?

— Так. Коли я вдома, Хаус живе своїм життям, полює на подвір’ї, на луках, а коли їду… кидається навздогін. Уже було…

— Це я сама-самісінька на ввесь хутір лишаюся? — врешті допетрала Майка.

— Тебе оповиватимуть мої добрі думки, — заспокоїв Санджив.

До сутінків Майка товклася на городі, та що нижче сонце схиляло голівку обрію на плече, то менше сподівалася на ефемерну Сандживову підтримку. До хати ноги не несли — з городу все навкруги видно, а з вікна що? Підкрадеться злодюжка якийсь — кричи не кричи — заріже! Страх сили забрав. У животі — камінь.

— Пігулку… — Попленталася до хати, роззиралася: нікого?

Нікого. Витягла з рюкзака целофановий пакет із ліками, мало не розревлася, бо — пастка! — у пакеті тільки порожні упаковки від пігулок. Блін… Блін! Могла б Уляну попросити пігулки привезти, Толю, Санджива… І Троянова. Кинулася Горохові дзвонити: ні фіга, «абонент поза зоною». А інших телефонів у Майки немає.

— Дідько! Не хочу… — Розшматувала пакет, упала на тапчан.

Аж під вікном — хрусь. Як підскочила — і про живіт забула.

— Хто там?! — гукнула в чорну ніч.

Нікого. Ухопила ніж, посунула надвір.

— Хто тут?! — Трусилася, вдивлялася в темряву. — Гей! Чуєте?

Обійшла хату, вийшла на доріжку — навпроти темні вікна Уляниної хати, Троянова, Санджива. Сусідських обійсть не видно — ніч надто темна. Та вони там, є… Для ілюзорного спокою вистачало одного — бачити світло в тих вікнах.

Посунула на інший бік вулиці. Дійшла до Сандживової хати: у Сашка переночує. З Хаусом! Який ідіот наважиться в клітку з хижою дикою кішкою ввійти? А Майка з тварюкою якось до ранку перетовчеться. Риби побільше взяти, хай жере, вона ж екологічно чиста. Ліхтарик, дурепа, забула, та повертатися не стала — страшно. Навпомацки знайшла в сараї рибу, півгодини шукала ключ від Сандживової оселі, який він лишив під виноградом, загубила ніж…