— Вітко… У мене немає грошей… — розсміялася п’яна всмерть Майка.
— У мене є! — запевнила така ж п’яна Вітка. Стала рачки, поплазувала до дивана, полізла рукою кудись під оббивку, витягла на світ Божий стареньку косметичку з пістрявої тканини. Всілася з нею поряд із Майкою, відкрила, витягла жменю зелені.
— Ти зрозуміла? Три тисячі баксів! На автівку збираю. Буду розсікати… Потім… — Вітка склала бакси в косметичку, тицьнула Майці. — На!
— А-а-а… Не ти одна добра… Щас! — Майка потяглася до пуховичка, що він валявся на кріслі, дістала з кишені скручені трубочкою купюри. — Коханий дав… Мама не дала, бо нову квартиру з дідом обставляють, брехала, що геть без грошей, а коханий — щедрий…
Розправила, перерахувала, зайшлася істеричним сміхом.
— Дев’ятсот гривень…
— Суки! Кажу ж — такі всі суки, повбивала б!
— Вітко… — Майка чомусь протверезіла вмить. Глянула на подругу. — Ти мене не виженеш?
— За кого ти мене маєш, Гілю? — образилася Вітка.
Відрубалися — до вечора спали, бо у Вітки першого грудня вихідний був. Під вечір очуняли, зібрали з килима порожні пляшки, недопалки, гривні й бакси.
— Гіль… Я про Сінгапур серйозно, — Вітка ще ледь язиком совала.
— Сховай… — тоскно відповіла Майка.
Перерахувала всі свої гривні.
— Тисяча вісімсот… — прошепотіла. — Поховаєш мене. На ці гроші. Скажеш, щоби спалили. Добре? — Подумала трохи. — Ні… Знеболювального накуплю. «Но-шпи» і ще… У мене записано… Жінки в лікарні порадили…
— Ходімо, зараз купимо. Аптека за рогом. Мізки провітримо, бо щось я геть із котушок. І цигарки в мене скінчилися, — сказала Вітка. — Ти як? Не проти?
Взаємність — куди без неї. Не може людина тепло ставитися до смерті, бо і смерть до людини ставиться завжди холодно.
Майка стала лякатися слів. Варто було Вітці ляпнути «скінчилися», «фініш», «край», напружувалася, наче то про неї. Та Вітка не надокучала: зранку до ночі батрачила, уночі притягала до квартири на Воскресенці ресторанні недоїдки, усе намагалася Майку нагодувати, та Майці не ліз шмат у горло. Худла. Сиділа каменем на розкладному кріслі.
— Знову не виходила? — питала Вітка.
«Ні», — мотиляла косами Майка.
Одного дня Вітка дістала ноутбук із шафи.
— На! Хоч приколів якихось подивишся в Інтернеті. Я на ньому не вмію. Ще не навчилася.
— Навіщо тобі ноутбук?
— А крадений… За копійки продавали. Чого ж не взяти? Буду колись оголошення в ньому розміщувати.
— Які оголошення?
— Про продаж сарафанів. Я ж тобі казала. Купила швейну машинку крадену… за копійки. Колись сарафани шитиму, через Інтернет продаватиму.
Того дня Майка таки вийшла з дому. Відшукала сервісний центр «Київстара», купила модем для підключення до Інтернету, нову картку з номером для свого мобільного. От і знайшла справу. До ночі проколупалася, поки активувала послугу доступу до всесвітньої мережі, занурилася в Інтернет і не з приколів почала, набрала в пошуку — «гінекологічні онкозахворювання». Мережа виплюнула мільйон страшилок. Коли Вітка повернулася додому, Майка ледь дихала: низ живота розболівся несподівано і так сильно, ворухнутися не могла.
— Що? Зле?
— Пігулку дай… — попросила Майка.
Вітка виявилася не зі слабких. Не шарахалася від Майки, не лякалася, — прийняла і подругу, і новину про її біду, — тепер тягла неметушливо, спокійно. Не вдягала скорботної маски, не намагалася змусити робити щось на свій розсуд.
— Так, спокійно, без паніки. — Простягнула Майці пігулку, склянку з водою. — Пий… Аби ти знала, чого я через тебе навчилася…
— Чого?
— Та чого — трахатися в «Мерседесі»! Прикинь?!
— Це як? — Майці стало смішно.
— Нє, нормально? Вона ще либиться?!
— Вітка — така ти прибацана. — Майка забула про живіт. От завжди так із тою Віткою: щось як утне, і сміх і гріх.
— Сама прибацана! Ти Важу пам’ятаєш?
— А-а-а… Так он чого він тебе додому проводжав…
— Смішно їй! Думаєш, легко на задньому сидінні… Як та каракатиця, вигинаюся. Ніякого кайфу.
— Співчуваю…
— А головне — води нема!
— Якої води?
— Помитися! Блін! Паперовими рушниками… Як те курвисько…
— Чуєш… А давай я на вулиці гулятиму… Поки ви тут…
— Ні… Не хочу.
— Чому?
— Люблю екстрим… — сказала Вітка. — І холодно надворі дуже. Ти ж не виходила?
Не виходила. День минув, тиждень, другий… Вітчині жарти вже не викликали в Майки сміху. Дивилася з крісла на худу, виснажену важкою працею Вітку і раптом спіймала себе на думці, що геть не жаліє її. А чого її жаліти? Трахатиметься, сарафани шитиме, додому на море влітку поїде, а Майки вже… не буде? Чому Вітка робить вигляд, ніби нічого не відбувається? Не дратується через вічно розкладене посеред єдиної кімнатки крісло, недопалки в тарілці, брудні чашки, що Майка лишає їх у кухні на столі?.. І про матір того бармена, що її в Сінгапурі вилікували, більше не згадує? Шкода стало грошиків?.. Підла…
Під кінець третього тижня перебування в чотирьох стінах дах не витримав. Скрутилася на кріслі, вила тихо, сльози потоком…
— Не хочу… Не хочу…
Підхопилася, побігла до ванної — знайшла мотузку, так-сяк зліпила петлю, прикріпила один кінець мотузки до вішака над ванною, накинула петлю на шию… Сіла у ванну і заплакала… Там її Вітка і знайшла, коли повернулася з роботи опівночі.
— Здуріла?! — вхопила Майку за шкірку, потягла з ванної, била по щоках — розгнівалася, аж плювалася од люті.
Майка не відбивалася. Хиталася, як деревце від вітру, дивилася Вітці в очі.
— Бий… Бий… — шепотіла затято. — Хоч убий…
— Блін, а я ще хотіла її саму тут залишити! — Вітка відкрила пляшку пива, закурила — сиділа на килимі, на Майку не дивилася. — Ні, ну хіба не западло?..
Майчині щоки горіли, усередині тремтіло щось огидне-страхітливе. Схлипнула. Упала на килим поряд із Віткою.
— Намилилася кудись?
— Ну, так Новий рік… — роздратовано буркнула Вітка.
— Куди?
— Тобі не однаково?!
— Та кажи…
— У Карпати… З Важею. Прикинь — на халяву! Тиждень могла б кайфувати. Ти на лижах колись каталася?
— Ні…
— І я! У Карпатах зараз снігу навалило. Важа на тиждень кімнату з харчуванням зняв. У Яблуницях. А ти…
— Я… не буду більше.
— Хто тобі повірить? Геть із глузду з’їхала!
— Я не буду…
— Ця хата — не моя! Ти б тут повісилася, а мені хазяйці що казати? Хочеш, щоби мене потім мєнти тягали?!
— Я не буду! — крикнула Майка.
Вітка зиркнула на подругу роздратовано.
— Ну, не знаю… Ти сама… як?
— Краще за всіх!
— Не звалишся тут, поки мене не буде?
— Як захочу повіситися, знайду дерево!
— Ти ще мене переживеш, Гілю, — сказала Вітка. — От побачиш…
Майка не відповіла — тремтіла од ненависті: Карпати, лижі… Підла! Не хочу тебе бачити! Не хочу…
Зарилася лицем у подушку, не відізвалася, коли Вітка товкла про рулет із курятини, який поцупила для подруги на кухні. Не відповіла, коли Вітка вляглася на диван, зізналася, що Важа — перший чоловік у її житті, який турбується й допомагає, а не тільки трахає в «Мерседесі».
— Одна біда — одружений, — зітхнула. — Може, ще розведеться?.. А? Гілю! Ти спиш?
Не розплющила очей, коли вранці Вітка збиралася на роботу, совалася по кімнаті, бурчала щось.
І тільки коли Вітка вискочила з дому, розплющила очі, сіла на кріслі.
— Не хочу нікого бачити! Нікого… — повторювала затято.
Підтягнула до себе ноутбук, увімкнула й дуже сильно захотіла туди, де лагідне сонце дарує забуття, а не випалює до кісток: на Гоа, приміром. І щоби там не було людей.
Того дня і наштовхнулася в Інтернеті на білу хатинку посеред здичавілих груш. Світлину хтось зробив улітку: у сонячному сяйві біленька хата посеред зеленого буяння виглядала казковим барлогом чарівника, що в нього на даху селяться лелеки, на порозі зранку хтось лишає свіже молоко, а по обіді з лісу до огорожі приходять граціозні олені з маленькими оленятами. І ружі… І соняшники…
