— От бачиш, — виправдовується людина перед твариною. — Тут кльово… Мишей, певно, до дідька… Ти ж магазинну курятину… не дуже.

Хаус не рухається. Закляк у траві, напружився. Майка суне до автівки.

— Ти… полюй… Я… повернуся. — За кермо, на газ.

«Тойота» зривається з місця, розвертається, мчить на столичні вогні. Майка зиркає в дзеркало заднього огляду — Хаус так і стоїть під ліхтарем, що блимає, наповнює Майчину душу гидким відчуттям підлої зради.

— Краще було втопити?.. — гризе ту душу.

— Та ні… — плаче душа.

Майці не до плачів. Перетягла з балкона на кухню помаранчевий Сандживів рюкзак, узялася ножицями на шматки розрізати, щоби спалити їх, — наштовхнулася на Сашкові документи у внутрішній кишеньці. Дідько! Розшматувала паспорт Санджива, військовий білет і водійські права. Знітилася: треба ж! І служив, і автівкою керувати вмів. Склала папери в умивальник. Підпалила запальничкою — ну, от і все! Чиста?.. Уранці залишки помаранчевого рюкзака розкидає по смітниках. І все!

Розревлася коровою: «Чого ж так гірко, мамо?..»

Мама значилася першою в Майчиному шорт-листі зрадників. Уже за три дні після повернення до столиці Майка стукала у двері Луцикової халупи на Харківському, та нові житці — ні сном ні духом: звідки їм знати, куди переїхали Луцик із Надюсею? Можуть телефон старих хазяїв підказати.

— Дякую, не треба… — Майка пнулася одразу зателефонувати мамі, та душа кривилася: «Ні…» Хотілося стати перед мамою, побачити її нещасні виплакані очі… Почути: «Прости, доню…» Щоби не простити!

Обрала складний, та надійний шлях. Театри… Там вони тирлуються за безкоштовними контрамарками. Відсиділа дві вистави в театрі Франка, ялозила поглядом по головах глядачів: «Де ти, мамо?» Усе заважало: актори горланили зі сцени, мобільний беззвучно здригався — то Вітка, то з «Гібралтару». Наступного разу Майка чекала закінчення вистави біля центрального входу до театру, сортувала поглядом людей, що вони виходили на вулицю. Мами не було.

Майка перелякалася: «А раптом померла?.. Смерть — вона ж поряд!» Гарячково набрала мамин номер.

— Алло, — почула рідний голос, роздратувалася: «Жива?» Відрубала зв’язок. «Нічого, — психувала. — Вирахую…»

Наприкінці червня, коли Майка успішно здолала перший, найскладніший місяць випробувального терміну, секретарка поклала на її стіл запрошення.

— Закритий передпрем’єрний показ нового американського блокбастера, — пояснила із заздрістю. — Тільки для ВІП-персон. Микола Миколайович вирішив заохотити топ-менеджмент.

Майка хотіла було віддати запрошення Вітці, бо з того дня, як подруга повернулася до обшарпаної найманої халупи на Воскресенці, Майці все бракувало часу поговорити з нею. То сама зайнята, то Вітка працює… Уже зібралася набрати подругу, та секретарка додала довірливо:

— Шеф перевірятиме… Хто був.

Козел! Після робочої днини Майка дісталася апартаментів на Жилянській, вдягла модняву сукню, черевички на підборах, бо, може, пан Чертог ще й зовнішній вигляд топ-менеджменту на культурному заході перевірятиме. Сіла в «тойоту», поїхала культурно розважатися.

Передпрем’єрний показ затримувався чи то так мало відбуватися: холом тинялася публіка — розцяцьковані жваві мавпочки, пихаті зелені папужки з довгими ногами, сиві півні й кабани…

— Хауса б на вас. — Застигла біля стіни з бокалом у руці й раптом побачила Троянова: стояв спиною до Майки в компанії довгоногої силіконової білявки й жвавого молодика в дурнуватій бейболці.

Майка почервоніла до скронь — так чогось соромно перед шановним професором стало, що вона отут, неосвічена, без діла вештається… Ще подумає сивий пан: забула Майка Троянові мудрі одкровення, марнує час.

Хотіла тишком-нишком прослизнути в інший кінець холу, та білявка раптом підхопила Троянова під руку, потягла прямо на Майку.

— Валєро, на кого ми витрачаємо час?! — бурчала роздратовано. — Де камери? Мене ще не фотографували сьогодні!

— Преса вже чекає! Я домовився, лялю, — оксамитово прошелестів Троянов і побачив Майку.

— Здрасьтє… — видушила Майка, серце впало: наче брудними помиями облили — стояла перед Трояновим ошелешена.

— А… Юна пані, — мовив Троянов байдуже. — І ви тут?.. — Усміхнувся напружено. — Гарного перегляду… — Зиркнув на здивовану білявку. — Ходімо, люба? — Уже заспішив геть.

Майка вчепилася очима в спину Троянова.

— А я… на хуторі була!

Троянов озирнувся — погляд роздратований, вуста кривляться.

— І що там?

— Санджив… поїхав…

— Ну… Кожному — своє! Приємно було з вами побачитися! — Троянов винувато усміхнувся набундюченій білявці, потяг її до камер.

— Хто це? — почула Майка.

— Ніхто… — відповів Троянов.

За що любити людей? Нащо їм вірити? Дурний Санджив! «До людей тільки з любов’ю…» Та вбивати їх, тварюк дводушних! Болобонять красиво-мудро, живуть гидко.

Майка пробиралася до виходу, і пофіг, що Чертог перевірятиме. Підписалася батрачити з дев’ятої до шостої, позаробочий час вільний від Чертога! Розбурхалася, сльози у горлі лоскочуть. У голові дерево проростає: стільки грошей і влади мати, щоби вже ніколи від людей не залежати! Тільки щоби вони від неї! Майка потерпить людей, поки свого досягне, а потім… Троянова вижене з професорів, поселить із білявкою на тридцятому поверсі хмарочосу без права торкатися ногами землі — хай літають у хмарах! Уляну в тюрму! Винною почувається? Хай відбуває строк, якщо така чесна, щоби іншим очі колоти! Чертога — на дієту: тільки ковбасою іспанською йому харчуватися, може, усвідомить, що життя його співробітників — то не тільки «Гібралтар»! Андрія з Руською одними кайданами закути й поставити посеред ялтинської набережної! І щоби благали відпочивальників їх звільнити, а тим пофіг — на море приїхали. І про маму не забути…

Уже виходу дісталася, та мимоволі озирнулася на гучний сміх — зграйка немолодих панів і панянок реготала від жартів сивого діда: розповідав щось завзято. Майка заклякла. Луцик? Він… Поряд радісною лялькою усміхалася Надюся, ніби не захворіла в неї донька смертельно півроку тому, не щезла…

Майка притулилася до стіни біля вхідних дверей — їла маму очима, а та — ні сном ні духом: сміялася, шепотіла щось Луцикові на вухо. У Майки вже й сльози висохли, і серце люті набралося, а мама все ніяк не відчувала, що доня поряд. І тільки коли Майка смикнулася, посунула до зграйки, мама озирнулася, побачила доню, вхопила Луцика за руку…

Луцик діяв оперативно. Вибачився перед товариством, зиркнув на Майку: підхопив Надюсю під руку — вів до доні, супився роздратовано.

— Так, дівчата! — наказав, перш ніж мама простягнула до Майки руки, а Майка відсахнулася, як від зарази якої. — Тільки без сліз і істерик! Не смійте псувати мені репутацію!

— Доню… — слухняно прошепотіла мама. Стояла біля Луцика, переминалася з ноги на ногу.

— Де ти тут дочку свою побачила, ганчірка Луцикова?! — Майка знищила маму поглядом, вискочила надвір: крізь сльози службову «тойоту» не відразу на парковці біля кінотеатру віднайшла.

Задоволена? Усім, кому прагла, у душу наплювала!

— Не знаю їх! Не знаю їх нікого! — Майка намагалася не згадувати про маму. І Руську з Андрієм. Варто було лише уявити їх — ненависть заливала по вінця. Не зважала. Вгризалася в «Гібралтар», сама не помітила, як перебрала на себе все, що ненавиділа: зачинила душу наглухо — чисто, як колишній начальник Нестор Слободяник; «Рухайся! Рухайся!» — довбала собі, як Руслана Вирва; усміхалася легко, обходила чужі проблеми, щоби не загальмувати через них. Андрій такий… Довірилася Чертогові, як мама Луцикові: он хто мене нагору виштовхне… Не забула: хитрий Чертог так і не поплатився за те, що хвору з роботи вигнав. Відкупився посадою, сволота!

— Головне — не забула! — втішила себе безпорадно.

Бігала, як заведена, схудла ще більше, і всього тепер у Майки через край — робота престижна, автівка службова, хата — ульот, бабло завелося, — уже п’ять тисяч баксів наскладала, — тільки радості катма. Вітці давно не дзвонила… Як згадувала, хапала трубку, та тої ж миті відволікало щось більш важливе: документи на підпис, нову сукню забрати, колег на чолі з Росовим до Мадрида відрядити, нарада в шефа…