На грушу дертися помчала тої ж миті, та товстелезний стовбур розділявся натроє метри за два від землі — без драбини не доскочити. Побігла по драбину, ледь дотягла її до груші, кинула на землю — нема сил! До вечора тільки те й зробила, що підперла грушу драбиною. Сиділа на ґанку, тремтіла від збудження, втоми й вечірньої весняної прохолоди. Ні… Так нічого не вийде. Якось інакше треба… Якось так, щоби не впасти й до гнізда дістатися. А до нього ж… Мов до зірок. Розхитується поміж тоненьких гілочок…

Тої ночі Майці снилися круки. Били гострими дзьобами в лоб, третє око пробивали. Очі застилала тепла кров, стікала до рота. Майка ковтала, ковтала, наче обов’язково мала не втратити ані краплини власної крові — уся, що витекла, поверталася назад уже геть непотрібною, не туди й невідомо навіщо, та вона вперто продовжувала ковтати…

Прокинулася до світанку. Не їла, не пила. Стала біля вікна. Дивилася на грушу, як на храм божий, що тільки в ньому спасіння. Перехрестилася на ікони, видихнула. Вдягла червону легку курточку, бо в ній дві кишені. Чогось подумала — якось дошкребеться до гнізда, покладе яйця до кишені, щоби вже на землі… рятуватися. Дурна забава, звичайно, — зрозуміла, коли драбиною дісталася до трьох стовбурів, що вони розходилися, як три дороги від основного товстелезного. Куртка заважала, чіплялася за гілки. Роздяглася на дереві. Кинула куртку на землю, та одежина зачепилася за гілки, повисла ганчіркою.

— Поможи, поможи… — шепотіла затято невідомо кому. Дерлася все вище.

Круки узріли дівчину ще тоді, коли вона тільки вхопилася руками за драбину, здолала першу сходинку. Один чорнющий закрукав, закружляв над грушею.

— Ні… Ні… — шепотіла Майка затято, дісталася ікон, зиркнула на Сина з Богоматір’ю зацьковано, а ті в очі їй дивляться скорботно: «Що ж ти робиш?..»

Полізла далі. Оступилася — якби не шиферний дах над іконами, полетіла б долу — ступила ногою на шифер, вхопилася за гілки. У скронях — голки. В очах темно, хоч сонце вже зайшло. Сили випаровуються разом із гарячим потом.

— Перепочину! — прошепотіла недобро. Притулилася спиною до грубої гілки. Подумала раптом: «Усе вийде…» Вона ж Гілка. Інші гілки допоможуть.

Груші звідки те знати? Під ногами ламалися сухі гілки, що їх навесні ще не дуже й відрізниш від живих. Роздряпали Майці руки, лице. Зуби зціпила — далі. Униз глянула, серце зайшлося — як звідси впаде, кісток не збере: не те, що земля, дах власної хатки десь унизу. Роззирнулася, аж усміхнулася: яка ж краса навкруги. Луки безкрайні, сусідські хати посеред зелені, ліс стіною.

— Одужаю… Ніколи звідси не поїду, — заприсяглася. Полізла далі.

Дісталася ще досить товстої гілки, від якої нагору йшов цілий пучок менш товстих — на самій верхівці посеред них гніздо. І як туди? Ніяк.

Роззирнулася безпорадно — під ногами густе, переплетене грушеве гілля, нагорі — рідке, тонке, непевне. Злізай, Гілко!

— Ні… — Проковтнула сльозу. Учепилася в гілку міцніше, бо хиталася від вітру, розгойдувала Майку.

Над головою раптом голосно крукнув птах. Майка задерла голову — один із крукової пари все кружляв над грушею, та з гнізда вилетів другий. І оком змигнути не встигла — дві чорні плями стрімголов помчали на неї.

— Матінко… — Вчепилася в гілку, зіщулилася. Відчула гострий біль у маківці — раз, раз, іще раз — мало не знепритомніла.

— Кш… Кш… — вигукнула відчайдушно.

Круки відлетіли лише на мить. Крукали, — у вухах дзвін, — кружляли, знову кинулися на дівчину. Били-довбали — куди діставали: по плечах, ногах, голові. Майка вже не кишкала, припала до гілки, трусилася, з місця зрушити не могла, хоч у голові одне: «Злізти скоріше, злізти…» Ось круки знову відлетіли на мить, один раптом кулею — на дівчину. Підлетів — як дасть поміж очі. Як у Майчиному сні — трохи вище перенісся, де третє око в декого відкривається.

Майка закричала, трусонула гілку — гілка здригнулася, гніздо захиталося на верхівці. Не бачила того, — кров залила очі, — але ясно усвідомила: хитати гілку… Гніздо впаде. Яйце, дасть Бог, не розіб’ється… Може, попереду круків встигне… Заплющила очі, розгойдувала гілку з останніх сил.

Круки забули про дівчину. Кружляли над гніздом, крукали гірко.

— Прошу, прошу… — белькотіла, мов божевільна, трусила гілку. — Прошу…

Гніздо зірвалося, перевернулося, полетіло на землю, застрягло поміж гілля.

А яйця де? Спускалася, трусилася, плакала. А яйця де? Забула про круків, про подряпини і біль, стирала кров з очей, кліпала липкими повіками. А яйця де? Ось і драбина. Ледь здолала. Торкнулася ногами землі, роззирнулася — яйця ж мали на землю впасти. Де шукати? «Води б, — промайнуло. — Очі промити».

Де там! Рачки полізла по траві навколо груші, обмацувала землю руками: камінці, грудки землі, засохла козяча какашка… Може, у гнізді не було яєць?

Упала на траву — ані сліз, ані думок, ані надій. Над головою — шурхіт тихий. Повернула голову — крізь гілки до землі летіла легка червона куртка. Як у сповільненій зйомці, Майка побачила маленьке сіре яєчко, що воно, певно, впало на куртку поміж гілок, а тепер разом з одежиною летіло на землю.

Думка — вихор: уже підскочила, підхопила яйце… Якби ж Майка так змогла! Смикнулася судомно, сперлася на руки, поплазувала до місця, куди впала куртка. І яйце…

Воно лежало на вогкій м’якій землі — ціле, неушкоджене. Майка схопила яйце разом із землею, запхала до рота — намагалася жувати, та щелепи звело, сльози душили. Ковтала землю впереміш із солонувато-нудотною рідиною, шкаралупою, слизькою плоттю ненародженого птаха: поможи, поможи, поможи… Шлунок бідкався, гнав незнайому їжу назовні — Майка давилася, та знову й знову ковтала… Косувала в небеса з острахом: от зараз круки знову налетять.

Круки щезли.

— А-а-а… Ви так… — прошепотіла зацьковано. Зіп’ялася на ноги, посунула до хати. «Геть зле, — констатувала подумки. — Не піднімуся… Хоч би Толя скоріше повернувся, бо подохну тут сама, не встигну попередити, щоби ж мене не в землю. Щоби спалити і вітром розвіяти…»

Горох у Добриках випахався — усі жили порвав: то тільки збоку здається, що провести до старої хати каналізацію, облаштувати в колишній комірчині туалет із ванною, усе кахлями обкласти, бойлер підключити, а головне — правильну вигрібну яму вирити, легко. Бригаді з чотирьох-п’яти міцних дядьків роботи на два тижні. А Толька тільки добриківського знайомого Серьогу в підручні взяв. Подвійна вигода: однаково без помічника не обійтися, а в Серьоги й перекантуватися можна, щоби щовечора додому не їздити.

— Ох, жадібний, усе сам заробити хоче! — бідкався дід-хазяїн, що йому син із Чернігова грошей на той туалет із ванною дав і наказав до Великодня зробити, бо переживав за батьків, хотів, щоби на унітазі старі дупи гріли, а не за хату в дощату будку до вітру бігали.

— Роботящий, не жадібний, — захищала Тольку дідова баба. — Аби всі так працювали, — сказала, — таке б життя настало, можна було б узагалі не працювати.

Діда більше хвилювало, щоби Горох не розтягнув процес на все літо, та за десять днів глибока вигрібна яма, зсередини грамотно обкладена цеглою, уже сохла, труби розведені, бойлер висить, кахлі на стіні виблискують, а у ванні не можна плескатися тільки тому, що не можна ще воду у вигрібну яму пускати.

— Не кваптеся, — пояснював Толька. — Хай кладка висохне днів десять-п’ятнадцять. Люк не зачиняйте, аби яма провітрювалася… Та й кахлі повідпадають, якщо ви зараз у ванній кімнаті собі баню влаштуєте.

Дід із бабою язиками поцокали, обмацали-обдивилися все: немає причин хлопцям не заплатити. Розкрили гаманець — тримайте чесно зароблені грошики! Горох вкинув заробіток до кишені, попросився в Серьоги ще одну ніч переночувати, бо вже надвечір діло було.

— Боїшся поночі з грошима в Капулетці їхати? — спитав той.

— Та ні. Справа в мене ще в Добриках.

Зранку побіг на добриківський базар, купив китайський скутер «Вайпер-шторм» — синій, блискучий.