Припинила влаштовувати істерики кульгавому. Побачила понівечену ногу — наче прокинулася, повірила: нізащо Горох її не покине, годі й вередувати. Спокійно відпускала хлопця, коли з’являлася робота, і Горох зникав на кілька днів. Навіть не намагалася розібратися у своїх почуттях до нього. А нащо? Однаково все те обірветься невдовзі. Певно, хтось могутній-всесильний подарував їй наостанок людину-втіху. Ліки…

Горох із подивом відзначав зміни, що вони відбулися з дівчиною. Притихла, усміхалася безпорадно: «Їдеш? Та добре…»

Їхав, бо й сам змінився. Пиячити геть перехотілося. Він і раніше до пляшки ніколи не прикладався, якось не тягнуло. Зникнення Соломії підкосило, топив ту Солю в горілці, а вона не тонула — випливала з підсвідомості, сміялася, вабила, кликала так голосно — луна в порожній душі. Та напередодні Різдва порожнечу заполонила русява сіроока худа Маня, намалювала Горохові червоний хрест на серці, наче він «швидка допомога», і хоч іншого, крім бурхливого, божевільного сексу не просила, хлопець і без того розумів: пропаде дівка без нього. Геть до життя не пристосована. За зиму хіба що за грубкою стежити призвичаїлася та хату до ладу привела. А щоби там кумекати, що завтра їсти чи як дрова на місяць наперед заготовити, — яке там! Наче один день має, а що завтра — по цимбалах. І квола-бліда: дмухнеш — розсиплеться.

Навесні, крім випадкових заробітків, нову роботу знайшов: збирав березовий сік, відвозив до Добриків, де комерційна фірма скуповувала його за безцінь. Якщо літрів десять привезеш — ніяких грошей, та Горох зі світанком розставляв пластикові десятилітрові пляшки й відра у всіх навколишніх березняках: капав сік, капала копійка.

На випадкові заробітки ґрунтовно збирався: лишав Майці продуктів повні полиці, дрова біля печі складав, щоби надвір не бігала, дзвонити обіцяв і просив, щоби на город не лізла, колупалася у квітнику біля хати, бо переорав землю, граблями вирівняв, як міг…

— Картоплі привезу — посадимо, — сказав у середині березня, перед від’їздом на чергові недалекі заробітки.

— А що робитимеш? — раптом зацікавилася Майка.

— Якимсь бабі з дідом зручностей у хаті захотілося. Сантехніку встановити — не проблема. Яму вигрібну викопати треба, цеглою обкласти з віконцями для відтоку води, труби прокласти — марудна справа…

— Яма глибокою має бути?

— Метри два-три…

— І ти… лопатою?

— Я ж не бульдозер. Ясно — лопатою.

— А… нога? — спитала. — Певно, не можна тобі ногу так натруджувати.

Горох усміхнувся поблажливо.

— Однаково до ста років житиму, ніяка зараза не прилипне.

— Ворожка на картах кинула?

— Яєць крукових наївся.

— І що? — здивувалася.

— Коли малим був, у прабабці в Капулетцях часто тирлувався. А прабабця казала: «Хто крукове яйце з’їсть, той до ста років житиме, ніяка хвороба його не вб’є, а як уже хворий — одужає».

— Тоді б усі здоровими були, — сказала Майка.

— Та як?! Круки свої гнізда маскують — знайти важко. А як і знайдеш — фіг до нього доберешся. Посеред гілок майже на самій верхівці дерева, де гілки такі тонкі, що вони й під горобцем прогинаються, а людині туди неможливо долізти.

— А ти…

— А я малим був. Легким…

— Дістався?

Горох кивнув.

— Прабабця захворіла. Я й поліз… Одне яйце сам проковтнув, інше прабабці хотів принести, та круки…

— Що?

— Налетіли, ледь відбився. Впустив яйце… Вони його підхопили й гайда… Не вийшло нічого. Померла прабабця.

— Коли ж вони ті яйця висиджують? Улітку? — насторожено спитала Майка.

— Зараз і висиджують, — відповів Горох. — На початку квітня вже жовторотих матимуть. Я тоді так зловити крука хотів. Де там! Люди кажуть: «Не штука — вбити крука. Злови живим…» Я не зумів.

Вісімнадцяте березня. Устигне? Дурна думка засіла в мізках скіпкою — не видрати. Тремтіла від збудження. Провела хлопця, вискочила на подвір’я.

— Крукове гніздо знайду… Сьогодні ж.

Нишпорила поглядом по верхівках дерев. Дідько! Бруньки свіжі, зелені в очах мерехтять, посеред гілок пташки якісь скачуть — не круки. Круки — он вони: ширяють у повітрі, крукають голосно. Простежити? Куди полетять? До гнізда ж? Вибрала найчорнішого великого крука, стежила за ним поглядом, аж запаморочилося, та крук раптом подався світ за очі в бік лугу… Дідько! До вечора линдала хутором, дісталася лісу, очі боліли від напруження, та Майка вперто продовжувала шукати спасіння. А спасіння не було — кляті круки не виказували секретів.

Не здалася. Наступного ранку наїлася пігулок, щоби сили мати, закусила картоплею й солоним огірком, подалася до березового гайочка: може, там? Півдня потовклася під березами, поверталася до хутора знесилена, зла.

— Ненавиджу… — шепотіла крукам, що їх чорно в небесах, а де живуть — невідомо.

Не здалася. Подибала до лісочка, що він зеленів за хатами Уляни, Санджива й Троянова. Хауса перестріла — сидів на розлогому дереві, шматував упійману пташку.

— Допоможи… — попросила кота. — Вкажи, де круки живуть?

Хаус, підлота, пташку дожер, зіскочив із дерева, зник у високій сухій траві.

— Тварюка! — вилаяла кота, пішла лісочком. Ніби й угледіла купку сухих гілочок високо на одному дереві, біля яких крук крутився. Плигав із гілки на гілку, та гілки ті були настільки тоненькими — навіть здалеку видно, що не підібратися. Та й крук раптом крукнув на весь лісочок, злетів над деревом…

На третій день пошуків надії лишилося на сто кроків до жовтої хати, за якою буйно розрослися здичавілі груші і яблуні. «Люди туди не забрідають, небезпечно й затишно, — переконувала себе, — прекрасне місце для гнізда».

Обстежила садочок — сполохала якихось пташок, схожих на великих горобців із довгими чорними в білу смужку хвостами, — круків не було. Літали над головою, знущалися.

— Що ж ви такі обережні… — Плелася до колодязя: хоч води напитися, бо в роті пересохло.

— Добридень, дитино. — Уляна біля колодязя. — Ви з Толею картоплю ще не садили? — спитала так просто, ніби Майка вже не Гілка — Горохова Гілка!

— Як привезе, тоді й посадимо, — відказала похмуро.

— Полуницю за жовтою хатою шукала? — Уляна глянула в бік покинутої хати. — Там ще добрих кущів полуничних накопати можна. Хоч і дикі, а ягоди солодкі. Ми із Сашком давно те місце розвідали. І малини там собі накопали.

— Гніздо крукове знайти хотіла, — відказала Майка тоскно.

Уляна плечима знизала: мовляв, навіщо?

— Одна бабця в Капулетцях казала: «Де стерво — там і крук».

— Це як? — здивувалася Майка. — Круки біля поганих людей гнізда в’ють?

…Уляна вже потягла відро з водою до свого обійстя, Троянов махнув Майці від вишні — привіт! — Санджив обрізав виноград, розпалив на вулиці біля своєї хати велике вогнище, а Майка все стояла біля колодязя, роздивлялася верхівки дерев над хатами сусідів. Оце справді цікаво… Якось і на думку не спадало, що обережні круки свої гнізда просто поряд із хатами людськими влаштовують. І хто ж тут у нас стерво? Уляна? Троянов? Санджив?

Повитріщалася ще трохи, попленталася до хати — перепочити, на тапчані полежати. «Принаймні дізналася, що поряд зі мною живуть нормальні люди», — подумала.

Дійшла до ґанку, зиркнула на ікони, що вони й досі скніли на груші під шиферним дахом, — поряд з іконами на грубій, вкритій мохом гілці сидів великий чорнющий крук. Той самий, що Майка його підгодовувала взимку. Він, він… Його з іншими не сплутати.

Повела поглядом угору по гілках і остовпіла: на самісінькій верхівці старезної височенної груші роздивилася гніздо. Опустилася на ґанок, завмерла, ніби вмерла, косувала очима в бік груші. Крук покрутив башкою, злетів… Майка й не ворухнулася. Стежила за птахом. Крук покружляв над обійстям, полетів до груші. Усівся на тоненькій гілці поряд із гніздом, крукнув голосно. З гнізда вилетів інший крук, звився в небеса, звільняючи місце першому. Той не зволікав, за мить вмостився.

— Я — стерво? — Мало не розридалася од радості.