— Коли Козлюки мої повернуться? — усе питав грека.

— Двадцятого квітня привезу. Приєднаються до вас, зі складом покінчимо — і на новий об’єкт.

За день до повернення Василя з Іваном Горох вирішив: усе, час із Соломією відверто поговорити. Соля зрозуміє, повірить.

Того дня довго до дівчини збирався, хоч вихідний — усе вошкався, слова шукав: з чого почати? Як пояснити, що кохання — одне-єдине, та ти розумієш це тільки після того, як пізнаєш його… А до того блукаєш сліпий, кидаєшся на всіх інших… Кажеш їм — люблю, але жити… жити без них можеш!

Так рознервувався, не звернув уваги, що зранку дівчина не зателефонувала, як зазвичай. Бувало вже таке. Домовилися: як не зможуть зв’язатися, чекатимуть одне одного біля човнів Гільєрмо. Туди й попхався.

Сидів біля моря, усе тривожився. От із того почну, що жити без Солі не можу. Чи з того, що закінчить об’єкт, приб’ється, припустімо, до того ж Гільєрмо, що він хлопцеві золоті руки цінує, працюватиме в нього, поряд із Соломією буде, поки їй заміну не знайдуть. І додому!

На сонце глянув — у маківку світить. Давно б уже Соля мала прибігти. Де ж вона? Зателефонував: мобільний вимкнутий. Розхвилювався, пішов до дому синьйори Марії. Хтозна — може, старенька перекинулася чи ще якась халепа.

Піднімався крутою вуличкою вгору, зопрів. А що ж тут улітку робиться, коли у квітні голим ходити хочеться? Глянув здалеку на знайомі відчинені вікна — Соля?

Вона стояла біля вікна — усміхалася, весело жестикулювала, говорила щось худорлявому серйозному мужчині років сорока з чорнявою шевелюрою: стояв поряд, тримав у руці велику склянку лимонаду. Дивився на вуличку, кивав Солі, пив лимонад, знову серйозно кивав.

Толя зупинився навпроти тих вікон. Руки в джинси, щоби вже не видатися повним бовдуром. Скосив очі на вікно. Соля помітила його. Усмішка злетіла. Вказала жестом на двері. Пролопотала щось мужчині і зникла.

Горох насупився з прикрістю, пішов до дверей так, ніби просто йшов повз ті двері й зупинився на мить.

— Толю! — Якими ж великими і вологими стають її очі, коли хвилюється. Прочинила двері, визирнула. — Іди, прошу… Не вирвуся сьогодні… Син синьйори Марії приїхав. Доля моя вирішується.

— Солю… Яка доля? Додому поїхали, — невідомо чому Горох перейшов на шепіт. — Чуєш?

— Потім… Потім поговоримо! Іди, прошу! Не роби мені гірше. Зателефоную… Раніше не приходь!

— Та добре…

Лясь Гороха по голові. А-а-а… То Соля двері зачинила. Не стало повітря.

Ішов геть, усередині гнів пожежею: давно треба було поговорити відверто. Про найми, гроші, плани… Він-то знає: як би Соля не вирішила — не покине, поряд буде. Та вдома краще.

Повернувся до вагончика і вперше за майже п’ять місяців італійських пригод напився до усцячки. А як напився, зателефонував Юльці. До того не балував. Ще вдома домовилися: як усе гаразд — дзвонити не стане, грошики економитиме. Раз на тиждень СМС: «Нормально».

— Юль… Що робиш? — проварнякав.

— Юля в пологовому! — відповів незнайомий жіночий голос.

— А що сталося? — здивувався п’яний Горох.

— Хлопчика дві години тому народила! От що сталося! А телефон у палаті лишила. А я — сусідка Юлина по палаті. Думала, раніше за неї народжу, а в мене ще навіть води не відійшли! А вона вже…

Горох відрубав зв’язок, упав на розкладачку.

— Що ж ти робиш зі мною, Солю?.. — прошепотів спустошено.

Наступного ранку на ферму повернулися Козлюки. Тріпали Тольку в обіймах.

— Напився? Уже знаєш? Звідки? Ох, ти швидкий, мать твою! Як сина назвеш?! Денискою? Привітання надіслав?

— Мені в містечко треба, — тьмяно сказав Горох. — Подарунок… Юлі купити.

Та цього разу аргумент не проканав.

— Що ти в тому італійському селі купиш? — здивувався Василь. — Повернешся додому — золота їй якогось подаруєш. Каблучку чи сережки. Оце по-нашому.

— Ні, мені в містечко треба, — вперто повторив Горох.

— Що там, у містечку? — спитав Іван.

— Дівчина. Люблю її, — видушив. Зиркнув на Козлюків спустошено, опустився на розкладачку. — Отакі справи.

Козлюки отетеріли лише на мить. Перезирнулися.

— Ану, хлопці, вийдіть. — Василь вигнав із вагончика вінничан, зачинив двері, вхопив Толю за грудки, зісмикнув із розкладачки. — Ти що витворяєш, падло?! — Замахнувся.

Іван учепився братові в руку.

— Зачекай!

До хлопця підійшов впритул.

— Розказуй! — велів хижо.

— Та що розказувати… — Горох знизав плечима, брови звів із прикрістю: «Кому сповідуватися? Козлюкам?..»

— А ти розкажи!

— Так сталося… Зустрів. Покохав. До Юлі… не повернуся.

Козлюки видихнули — Василь одним ударом збив хлопця з ніг, молотили ногами затято, люто:

— А щоби ти здох, сука! Щоби ти, падло, до кінця своїх днів кров’ю харкав!

Раптом Іван зупинився, стер піт зі лба, нахилився до скривавленого Гороха. Ляснув по щоці.

— Гей! Горохов! Юля знає?

— Ніхто не знає, — прошепотів Толька. — Ви оце перші…

— Й останні! — Василь буцнув хлопця в живіт. — Закопаємо!

— Чуєш, брате. — Іван насупився, кивнув на двері. — Пішли… Покуримо. Побалакаємо.

— А цей? — спитав Василь.

— Замкнемо.

Гримнули двері. На мить Толя побачив яскраве сонце — і знову темно. Заплющив набряклі очі. Поліз тремтячими руками в кишенях.

— Якщо мобільний розбили, суки… — шепотів гарячково. — Повбиваю…

Знайшов у кишені телефон — слава Богу, вцілів. З останніх сил запхнув його під матрац своєї розкладачки. Як Соломія подзвонить — почує…

Брати довгу годину десь вешталися. Толя підвівся з муками — сидів на розкладачці, кривився від болю, витирав скривавлене лице рушником для ніг, що він валявся на підлозі. Хотів було дістати мобільний, зателефонувати Солі, та передумав — раптом Козлюки повернуться.

Врешті двері вагончика розчахнулися. Козлюки розсілися на розкладачках навпроти Толі.

— Значить, так… — старший Василь видушив із себе максимум милосердя, на яке був здатен. — Воно в житті чого не буває. Ну, потрахався з якоюсь італійкою! Спробував екзотики європейської… Діло молоде. Ми теж не святі. Так же, Іване?

— Ти йому діло говори! — буркнув Іван.

— А діло таке… Юля нічого не знає. Сина тобі народила. Спадкоємця.

— І ми нічого не скажемо, — додав Іван. — Усьок?

— Ні… — прошепотів Толя розбитим ротом.

— Що тобі незрозуміло, виродку? — Василю вривався терпець. — Кажи «гудбай» своїй курві! Додому повертаємося! До сім’ї поїдеш! Досить уже — назароблявся!

— Ні, — мотильнув головою Горох. — Не можу.

— Чого ти не можеш, падло?! — Іван першим підскочив. Штовхонув хлопця носаком.

Толя зіщулився.

— Додому… Не можу. Я тут… — прохрипів.

— А ти гарно подумай, хлопче!

— Що його думати? Не передумаю…

— А передумаєш! Передумаєш! — Василь приєднався до брата — били, аж слина з рота бризкала. Горох кров’ю харкав — підлога червона.

Скільки то тривало? Непритомнів, отямлювався, бачив ноги людей, що вони совали навколо нього. А хто вони? Голоси якісь. Грек розоряється: «Що тут відбувається?» Брати бубонять, тільки мобільний… мовчить.

— Передумав? — Хтось із Козлюків сіпає обісцяного, тремтячого Толю.

— Та як ви не розумієте — не можу…

Знову нікого. Темно… Хочеться пити, та до пляшки з водою, що вона стоїть біля розкладачки, не дотягнутися ніяк. Де сили?

За якийсь час поряд із Толею виникають вінничани. Тягнуть хлопця з вагончика. Кліпає розпухлими повіками: «Ніч? Ніч».

— Куди мене?

— Та нікуди! — бурчать вінничани. Дратуються — оце вони ще тільки обісцяних хлопів не мили. Роздягають Толю біля вагончика, ллють на нього воду з великої пластикової бутилі.

— Чого сидиш? Мийся…

— Козлюки де?

— Зараз будуть тобі Козлюки!

Толя веде рукою по тулубу: усе болить… Що ті падли з ним зробили?

— Готовий? — Козлюки виринають із темряви. Обдивляються Толю. З ними незнайомий чоловік у світлому костюмі, сорочці, краватці. У руках портфель шкіряний. Кривиться напружено. А цьому що треба?