Згадав про Юльку.
— І понесло ж мене на той Удай?! — засмутився. Почав рахувати. У вересні малолітка вже вагітною була. Нині лютий. Шість місяців. Ще три, і народить.
— Де ж мені тебе виглядати, Солю? — прошепотів.
Соломія зателефонувала наступного ранку, та так несподівано — Толя саме розпаковував пластикові вікна, що їх привезли з Рагузи. Дядьки поруч горбатилися.
— Хто це? — здивувався Іван.
— Може, помилилися. — Хлопець відійшов на пару метрів, приклав до вуха мобільний. — Алло…
— Хочу бачити тебе! Сьогодні, — низьким схвильованим голосом прошепотіла Соломія. — Увечері… Біля човнів Гільєрмо.
— Вирвуся… — пообіцяв. Розхвилювався — не зміг втримати радісної усмішки.
— Хто дзвонив?! — підозріло насупився Василь.
— Не знаю… Мова в них чудна. Квесто-песто-сісто… Про що балакають?.. — До вікон побіг, ухопив два одразу, попер до складу. У голові паніка: як вирватися?
Коли сонечко позіхнуло розслаблено: «Ще працює хтось? Кидайте вже, бідахи!» — зупинився посеред складу, де бригада саме закінчувала вікна вставляти, ляснув себе по лобі.
— Трясця матері! Я ж учора здачу не забрав, коли Юлі босоніжки купував! Блін, а я думаю: що мені цілий день спокою не дає. П’ятдесят євро дав, а вони сорок коштують. Десятку просрав.
— Йолопе! — вилаявся Іван. — Біжи скоріш! І черевики ті візьми! Може ж, совість мають.
— Чека вистачить.
Летів-співав, реготав — твою наліво! Обвів Козлюків навколо пальця — ще не раз зможе. Домчав до містечка, перевів дух, пішов до бухти.
Соломія сиділа на розкладеному пляжному шезлонгу біля хвиль. Дивилася в море.
— Сонечко моє…
Озирнулася. Чорні брови звела.
— Ну, що ти зі мною робиш?! — запитала з розпачем.
Горох знітився. Присів поряд, обійняв.
— Тихо, тихо… Усе добре… Сонце моє…
Вона тицьнулася лицем у його груди. Шепотіла щось тихо — не розібрати.
— Солю…
Очі підвела.
— Попливли…
— Зараз? — Горох роззирнувся безпорадно: на набережній літні люди за столиками розмовляють. Гільєрмо біля своєї майстерні вошкається, двійко дітлахів у хвилі камінці кидають.
— Попливли… — повторила Соля вперто.
— Та добре…
Жителі містечка з подивом спостерігали за двома пришелепкуватими чужинцями — певно, геть хворі чи напилися. У повітрі градусів п’ятнадцять, у морі — стільки ж. Хмари набігли, дощ збирається. Та й ніч! Куди вони лізуть? Навіть Гільєрмо сполошився, пішов до Солі й Гороха, що вони вже роздяглися, взялися за руки, ішли у хвилі.
— Стоп! Стоп! Баста! — кричав.
Соломія щось гукнула йому весело. Гільєрмо зупинився.
— Що ти сказала йому? — запитав Горох.
— Що ти — чемпіон із плавання… — розсміялася.
Чудна дівка. Вела його в чорну безодню, шепотіла щось затято.
— Не видно… Ніч. Нас уже не видно, — зуби цокотять. — Ще кілька кроків.
Горохові вже по плечі.
— Попливли? — запропонував наївно. Зиркнув на суцільну чорноту перед собою: добре, хоч хвиль нема.
Соломія обхопила хлопцеві плечі, притислася до нього — забув, що ноги в холодній воді віднімаються.
— Нема де більше кохатися, любий… — сказала. — А тут можна… ніхто не побачить…
То — розкіш, втіха: гріти холодне море гарячими тілами, сплестися такою тугою косою — тільки розрубати вийде. Цілувати солоні Солині губи, колихати її, мов малу дитинку, кружляти навколо неї птахою, змією, рибою…
— Солю… Жити без тебе не можу. Поїхали звідси!
— А як робота твоя?
— Іншу знайду.
— А моя робота?
— А ти не працюватимеш. Чи в Україну повернемося. У мене дім великий у Прилуках. Два поверхи, усе там усередині є — меблі нові, посуд, білизна. Усе! «Мазда», моторолер, — перераховував гарячково.
— Ого! Та ти багатий!
— У Норвегії на бурових відпахав. Заробив… Поїхали! — благав і вірив: діло каже. З Козлюками розбереться якось, розлучиться, Солю на руках носитиме.
— Я до кінця травня тут маю допрацювати, — сказала Соломія. — Як я бабцю кину? Іоланта одна впаде. А на кінець травня синьйорині діти обіцяли знайти мені заміну.
— А потім?
— Навіщо нам «потім»? Зараз із тобою розлучатися не хочу й на мить. Завтра прийдеш?
— Куди покличеш, там і буду, — заприсягся Горох.
До ферми за п’ять кілометрів від містечка повернувся під ранок. Козлюки не спали. Вдягнені сиділи на розкладачках, набирали когось на мобільних.
— Що сталося? — запитав насторожено.
— Він ще питає! — розгнівався Іван.
Василь аж плюнув.
— Де ти був, падло?! Ми всю ніч не спали! Уже збиралися до містечка — тебе шукати! — почервонів від люті, штовхонув Толю. — І не підходь! Не був би ти Юльчиним чоловіком, я б тебе урив тут!
— Чого мокрий?! Що сталося? — Іван розглядав Толю з підозрою.
— Місцеві якісь… — пробелькотів Горох. — Пограбували…
Брати Козлюки перезирнулися, одночасно підхопилися з розкладачок.
— Пішли… — хижо сказав Іван Гороху.
— Куди?
— Відшукаємо… Тих відморозків…
— Де ми їх шукатимемо? Сплять уже давно.
— Та ні. Уже попросиналися! — сказав Василь. — Ходімо, родичу. Козлюки образ не прощають, за рідню горлянки перегризуть.
Толя відчув: земля провалюється під ногами.
— А робота?
— Почекає робота, — постановив Василь. Відкрив дорожню сумку, дістав із неї невеличкий мисливський ніж, впхав у кишеню. Забава обіцяла бути кривавою.
— Та ні! Стійте! Не треба… Я сам… напросився. Штовхонув одного. Обматюкав, — молов хлопець, не знав, як затятих Козлюків зупинити. — Ну, нащо нам той клопіт? Заведемося із ними — додому відправлять, і все, пропав заробіток.
Козлюки перезирнулися знову.
— Його правда! — сказав Василь Іванові.
— Щоби ти більше до того містечка ні ногою! — наказав Іван Горохові.
— Та добре, — відповів Толя з полегшенням. Допетрав, що пообіцяв, — дихати забув. Кінець… Або Козлюкам правду викладати, або Соломії…
Спасіння прийшло, звідки не чекав. По обіді на об’єкт примчав метушливий грек Катракіс, наказав братам Козлюкам збиратися.
— Темпо, темпо! На новий об’єкт. Троє хлопців тут лишаються — дах, внутрішні оздоблювальні… Василь і Іван — зі мною.
— Далеко? — спитав Василь.
— Сорок кілометрів на північ.
— І Толя з нами поїде! — виставив вимогу Іван.
Катракіс психонув: йому б ще кілька таких Толь, він би від усіх Іванів і Василів відмовився!
— Або збираєтеся за п’ять хвилин і їдемо на новий об’єкт, або збираєтеся до вечора, щоби я встиг купити вам квитки на батьківщину!
За десять хвилин бусик Катракіса вже мчав братів Козлюків на північ, де ті мали відпрацювати до кінця квітня.
— Ура! Ура… Ура! — шепотів Толя, як божевільний, усміхався сам собі.
Крила відросли — двоє мовчазних вінничан, що вони лишилися на фермі, хлопцеві не заважали, справами його не цікавилися: аби працював без передиху, а куди вночі та у вихідні бігає, їм до того діла мало.
Горох забув про сон. Зранку до ночі мантулив, як проклятий, потім швиденько мився, перевдягався, сідав на велосипед, який викупив у робітника-італійця, мчав до Солі. Вона чекала. Уже не пнулися одразу шукати місце для близькості, — не минулося, горіли, — та й просто бути поряд, триматися за руки, вештатися містечком чи недалекими Рагузою й Модикою, пити лимонад під пальмами, теревенити про все на світі чи просто мовчати, плескатися в прохолодному морі чи лежати поруч на піску й відчувати дихання одне одного — усе те надихало не менше.
Так минув березень. Квітень майже дві третини віддав. Відбудований із нуля склад уже мав не тільки стіни, дах, вікна й бетонне стягування для підлоги. Підбивали необрізаною дошкою стелю, штукатурили стіни, і хоч роботи ще завались, — Катракіс уже підшуковував новий об’єкт для роботящих українців.
— Тут за місяць фінішуємо. Хто зі мною далі працюватиме? — промацував настрої бригади. Йому б Толю Гороха на новий об’єкт умовити, Катракісу такі двожильні й неконфліктні вкрай потрібні. Та Толя лише знизував плечима — подивимося.
