— Ви не розчули? Ось УЗД! Лікар написав — новоутворення! — кричить Майка, сама впивається поглядом у чорний знімок: де та біда?
— Розберемося! Куди вони тебе направили? До міської? До обласної поїдеш! У мене там знайомі.
— Не поїду! Лікарка сказала — спочатку біопсію зробити. Щоби з нею до онколога. Шістсот гривень треба.
— Нащо? — обурюється Луцик.
— На біопсію… Ось! Лікарка адресу приватної клініки дала.
— А ти їх слухай більше! Їм аби гроші висмоктувати. Ганятимуть по колу, — сердиться Луцик. — Кажу ж — до обласної поїдеш! Безкоштовно там усе зроблять — і біопсію, і МРТ, і все, що треба! Домовлюся! Покладуть у стаціонар, обстежать… Усе буде добре! Молода ще… помирати!
Майка розгублено дивиться на маму. Мама мовчить — зціпила долоні, заклякла, зблідла.
— Мамо…
— Я з тобою завтра поїду, — Мама забуває виглядати оптимістично, очі вологі. — А нині… у нас лишайся. Правда ж, Григорію Івановичу?
Луцик зітхає, киває роздратовано: а куди ж хвости подіти? Усі наші…
На тісну кухоньку мама перетягує з кімнати вузеньке крісло, розкладає його для Майки — сидить поряд, гладить доню по руці — усе добре…
— З тобою посиджу, поспи…
— Мамо… А раптом запізно?
— Не може того бути. Ти ж чула? Григорій Іванович сказав: у нього знайомі в тій лікарні… І платити не треба… Ти спи. Щоби ми завтра із самого рання…
Не вийшло! Ні зрання, ані пізніше. Майка збожеволіла від страхів — скрутилася на кріслі, притискала руки до живота.
— Не можу встати! Боюся… Болить!
— До вчора бігала — нічого не боліло?! А за день враз помираєш? — Луцик не церемонився. — То істерика, а не рак! Ану! Узяла себе в руки і вперед!
— Не можу…
Луцик плюнув, попхався до свого міністерства, наказав перед тим Надюсі привести Майку до тями, бо… двічі потрібних людей не турбуватиме! Це ж ганьба: він за Майку проситиме, а вона не прийде!
Мама сльозами вмилася, поки вмовила доньку на ноги зіп’ятися і вже робити щось. Надвечір, коли ранні листопадові сутінки вкрили місто сірим, Майка врешті сіла на кріслі.
— До гуртожитку поїду, — прошепотіла тьмяно. — Речі зберу… Для лікарні. Переночую. Завтра зранку на роботу зайду… Попереджу…
— З тобою поїхати? — обережно спитала мама.
— Не треба. Ти мене завтра… біля лікарні чекай. Де вона, та лікарня?
— Зараз гляну. Григорій Іванович адресу записав… — Мама знайшла клаптик паперу. — Багговутівська, один. Обласний онкологічний диспансер. Знайдеш?
Так — кивнула.
— Аборт зробила? — Руслана увійшла до гуртожитської кімнати, побачила тьмяну Майку на ліжку, злякалася, кинула сумку, присіла поряд. — Гілочко… Ну… Усе позаду. Тримайся. А я з іспанської. Колег твоїх бачила. Кажуть — на роботі сьогодні не була. Я одразу зрозуміла… Зле було?..
— Ти про що? — Майка дивиться крізь Руслану, відчуває, як усередині розгорається дикий, невтримний гнів.
Руслана супиться роздратовано, знизує плечима.
— Я з добрим словом! А ти чого? Завинила я тобі щось?
— Я завтра в онкологічний диспансер лягаю.
Русьчині брови злітають від здивування, та Майка помічає інше — Руслана мимоволі підводиться, сідає подалі, ніби від Майки тхне страшним заразним горем.
— А… що трапилося? Чому… так терміново?
Майка мовчить. Майці здається: ще слово — і вона вибухне. Впаде на підлогу, дриґатиме ногами по завжди чистому лінолеуму, кричатиме: «Сука… Сука! Ненавиджу!»
Руська ніби чує.
— Добре… Потім поговоримо…
— Пішла ти…
Вирва не відповідає, лишає Майці розкіш останнього слова. Вимикає світло, довго крутиться на ліжку, та сон бере своє — уже хропе тихенько…
Майка не спить — думок нема. У мізках застигла сира каша — ніколи не звариться, ніколи… Прикладає руки до живота, усе мацає, прислухається — де біль?.. Зараз нема. Виходить, пухлина не завжди болить? Але ж вона є… І дитинка там, усередині, приречена… За що?..
Врешті підводиться з ліжка — якого лежати? Однаково не засне. Вмикає світло. Сідає за стіл, дивиться у вікно. Руська прокидається від яскравої лампи.
— Совість маєш?! — спросоння.
— Ні…
Руська згадує Майчину новину. Уже оговталася — зібрала мізки докупи, вгамувала тваринний страх. Спостерігає за сусідкою з ліжка. Навіює, як самій здається, переконливо й логічно:
— Я б ніколи не здалася. Боролася б… А ти вже змирилася. Не розумію. Ти не сама. Довірся і повір. І не смикайся. Ти ще й не лікувалася, а вже… Куди тобі завтра треба? Я з тобою піду.
— Навіщо?
— Просто так.
— Не треба.
— Майє… Ти розкажи. Що в тебе?
— Пухлина. У матці.
Руська врешті сповзає з ліжка, сідає біля Майки, обнімає її.
— Усе, що нас не вбиває…
— Так мене вб’є…
— Сама себе вбиваєш! — Русланин голос набирає звичної твердості. — Та лягай уже! Що висиджуєш? Страхів наганяєш? Так ти і до лікарні не дійдеш. Кінчай уже мордуватися. Зарано!
— Пішла ти… — затято шепоче Майка.
Вирва не йде. Крутиться поряд, врешті питає обережно:
— А… дитина?..
Майка відсахується, дивиться на Руслану з ненавистю:
— Ти все Андрієві розповіла! Знаю! Що? Дочекатися не можеш, поки я…
— У тебе дах поїхав! — відрізає Руслана, падає на ліжко, заплющує очі. — Світло вимкни!
Майка не чує, їсть Вирву злими очима.
— Розповіла, зізнайся! Що він тобі сказав? Що покине мене?
— Я попереджала… Андрій гидує людьми, які звалюють на нього свої проблеми, — відповідає Руслана, не розплющуючи очей.
— Так у мене не проблеми! — кричить Майка, аж захлинається. — У мене біда! У мене всередині життя і смерть! Дитинка й пухлина! Вб’є мене! І дитя! А він… покинув мене?!
— Світло вимкни! — цідить Вирва.
Лампа так і блимає до ранку, та Майка не помічає: увіп’ялася поглядом у жовтий кущ за вікном, сльози рясним дощем — скільки живуть кущі? Он горобці його окупували цілим табором — скільки живуть горобці? Он кіт дременув під кущ — скільки живуть коти? А он вонюча баба-волоцюжка пляшки під кущем збирає — і вона житиме, коли Майки вже не буде?
О восьмій подзвонила мама.
— Доню, я в лікарні. Тут стільки людей… — голос слабкий, певно, теж не заснула. — Ти… все роби, як планувала, а я чергу займу… Паспорт прихопи обов’язково. І гроші, які маєш… Я взяла, що було, але…
— Добре…
— Як сюди їхатимеш, зателефонуй.
— А Луцик уже домовився?..
— Певно. Десь тут. Ми разом приїхали. Григорій Іванович пішов до лікаря знайомого, а я чергу зайняла…
— Добре…
Майка вдягається повільно, наче й сама не розуміє, навіщо те робить. Руслана встигає вмитися, причепуритися, зібрати сумку. Спостерігає за Майкою насторожено.
— З тобою в «Гібралтар» піду. Хворостючці книжку віддам, — вимовляє врешті.
— Як хочеш…
— Слухай, ну тримайся! Візьми мій мр3-плеєр. На! Леді Гага, ще щось… Ну! Гілочка! Давай уже! Виповзай із депресухи. Сама ж потім над собою потішатимешся. От побачиш! Скажеш: «Блін, якою я була дурепою».
— Давай. — Майка вішає на шию Русланин плеєр, затикає вуха навушниками. Те, що треба! Леді Гага — фігня! Тільки б не чути їх усіх…
Руслана ще щось говорить, та Майка вже врятована. Дивиться крізь Руську, у вухах шаленіє леді Гага.
Навушники зняла в «Гібралтарі». У кабінеті начальника відділу.
— Доброго дня, Майє, — витриманий Нестор Слободяник ледь приховує невдоволення. Ситуація виходить з-під контролю. Звичайно, він не може не враховувати того, що ця дівчина має якісь не зовсім зрозумілі стосунки з хазяїном, але всьому є край. Тут не конторка провінційна! «Гібралтар» — компанія національного масштабу! Спеціалісти в черги вишиковуються, коли тут з’являються вакансії, і щоби хтось, навіть із топ-менеджменту, дозволив собі просто так, без пояснень і попереджень, не з’явитися на робочому місці… А ця шмаркачка дозволяє собі! І з кого шеф спитає? З нього! З Нестора Слободяника!
— Мене до онкологічної лікарні кладуть, — спустошено повідомляє Майка.