— Вони… були щасливі?
— Фауст звабив набожну дівчину. Вона народила позашлюбне дитя, за те її засудили на смерть.
— Жах…
— Годі, Рито. Ми ж не в Середньовіччі… — цілує Майку в очі. — Поспи… До роботи ще є пара годин.
— Прокинуся… А тебе нема.
— Тоді чекай на СМС, — відповідає без іронії.
Так просто — жити, дихати, колупатися з тими сертифікатами, битися над іспанською, тихцем класти в кишеню викладача черговий хабар, не помічати холодного Русьчиного погляду, бо знати — усе те околиці головної події дня: мобільний маякне — СМС… «Сьогодні до Славка. Чекатимеш, Рито?»
Славко — хірург. Дужий чолов’яга під сороковник із сильними руками. У вільний час малює чудернацькі натюрморти в майстерні на Ярославовому Валу, збирає там таких же затятих, як сам, прихильників лівої ідеї і Троцького, полюбляє міцні напої, тверезі розмови й дружину Богданку, що вона ходить у чорному.
— Чому ви увесь час мовчите? — питає Майку, коли вони з Андрієм приїжджають на дружні зібрання, де іноді суперечки про реальні перспективи соціальних змін у планетарному масштабі переростають у непримиренні інтелектуальні битви. — Не маєте думки?
— Хочу зрозуміти спочатку… — відповідає Майка. — …Що є головним. У чому м’ясо.
— Головне те, за що ви ладні померти! — стверджує Славко. — Ви б померли за можливість мати… «мерседес»?.. Чи за те, щоби власним тілом перекрити наркотрафік з Афганістану? Чи за те, щоби повесні бурульки не вбивали перехожих?..
Майка тихцем косує на Андрія — хіба вона винна, що всі вигоди й біди світу для неї тьмяніють у порівнянні з тим одним, за кого вона ладна… померти?
Іноді в майстерні Славка з’являється Руслана. Збуджено торочить про мілітаризацію праці й невідворотне насилля над мирним населенням під час громадянської війни. Майка не розуміє, Майці просто страшно, та поряд Андрій — і вона заспокоюється, намагається відволікти войовничу Вирву…
— Як твоя іспанська?
— Знову не ночуватимеш, — відсторонено констатує та.
— Ну… Як вийде…
Усе відбувається спонтанно й непередбачувано, та Майку не бентежить Андрієве світосприйняття: шлюб — фігня, кохання — союз вільних, претензії руйнують почуття, а гроші — то тільки засіб забезпечення відповідного рівня свободи, яку бажано витрачати на творення й пізнання, ніяк не на смертні гріхи… Зустрічалися на світанку до роботи, щоби хоч годину поніжитися в обіймах одне одного, чи надвечір, щоби розкошувати всю ніч. У вихідні Майка залишалася в Андрія на два дні, старанно повторювала завдання з іспанської, він підказував, підправляв вимову, бо знав не тільки англійську…
На початку листопада пили червоне терпке вино на низькій канапі. Андрій поклав Майці на коліна згорток.
— Що це? — усміхнулася.
— Подарунок. Сьогодні — рівно два місяці з часу нашої першої зустрічі у Славка…
Майка знітилася: от дурепа! І не згадала. І подарунка не має ніякого.
Зняла обгортку — книга.
— «Фауст» у перекладі Пастернака, — пояснив Андрій зі значенням.
— Про Маргариту?
— І про неї…
Майка згадала про несправедливо скривджену бідаху Маргариту за два тижні, у середині листопада. Холодно стало — вогкий сніг навалився на Київ, зледеніли шляхи, перехожих на вулицях поменшало.
Майка бігла до офісу, тривожилася: низ живота болить якось дивно. Паморочиться. Заскочила в аптеку, купила «Но-шпу» і тест на вагітність — до сумки вкинула і забула: відпахала в «Гібралтарі», де вже точилися розмови про новорічні сюрпризи і премії, відбарабанила пані Пілар про Мадрид і Сарагосу, помчала на кафедру, де зголоднілий науковий керівник очікував на чергове фінансове вливання. Віддала майже всю зарплатню — лишила собі тисячу. На два тижні вистачить на проїзд і бутери. Втомилася до смерті. Притяглася до гуртожитку, тільки впасти й відрубатися, та живіт пульсував. Знайшла тест і пігулки. «Но-шпу» заковтнула, з тестом до туалету попхалася.
До кімнати повернулася — ні жива ні мертва.
— Що з тобою? — спитала Руслана, побачивши у дверях бліду, розгублену Майку.
— Русь… Я вагітна, — прошепотіла ошелешена Майка.
— Андрій знає? — спитала Руслана, витримавши чималу паузу.
— Ні…
— І не кажи. Зроби аборт по-тихому і — прошу! — якось уже дбай про себе надалі!
— Дурня! Що ти кажеш? Я… Я ще не вірю, що в мене дитина буде, а ти вже — аборт! Чому Андрієві не казати?
— Андрій не хоче дітей.
— Ти звідки знаєш?
— А ти й досі його не зрозуміла?
— Не знаю, — геть розгубилася Майка. — Може, просто зателефонувати й запитати…
— Навіщо тобі ті розчарування?
— Та припини!
— Ми якось з Андрієм говорили… Про дітей.
— Коли це? А я де була? — Майка підозріло зиркнула на чорнявку.
— А тебе ще не було… поряд з Андрієм! Не намалювалася!
— І що він…
— Андрій… Він же особливий. «Якщо чоловік і жінка планують мати дитину разом, то й відповідальні за неї обоє, — сказав. — А якщо жінка чоловіка про те не питає, а просто ставить перед фактом — я вагітна, то це її власне рішення й вона має одноосібно нести за нього відповідальність».
— Так то ж до мене було, Русько! — зухвало вигукнула Майка. — Невже сама не бачиш? Андрій мене любить! І дитину від мене хоче!
— Помиляєшся, Гілка, — відказала Руслана холодно. — Проте… Андрій має рацію — сама думай, що з цим робити.
До похмурого сірого ранку Майка мацала плаский живіт — щось там таки є всередині! — уявляла живу ляльку у смішному чепчику: от і має! «Гібралтар» доведеться покинути, виш, про Іспанію можна забути, та то пусте. Аби Андрій зрадів. А він зрадіє! Одне діло — теоретично розмірковувати, інше — коли твоя дитинка вже в животі живе…
— Надумала щось? — спитала Вирва вранці.
— Думаю ще, — буркнула. — Не діставай мене, Русько.
На роботі залізла в Інтернет під час обідньої перерви, коли колеги розбіглися по пиріжки-салатики, віднайшла приватну клініку, записалася на консультацію до гінеколога на вечір.
— Скільки коштуватиме? — запитала.
— Сто сімдесят гривень.
Нормально… Вісімсот із гаком лишається. Якось дотягне до зарплатні. В Андрія частіше лишатиметься. Від нього і до роботи ближче, і на вечерю не витрачатиметься, і поговорять, може…
У відповідь — СМС. «За годину відлітаю у відрядження. Повернуся за тиждень, а в тебе — ніяких проблем. Домовилися, Рито?» Очам не повірила. Дивне послання. Наче знає. Наче попереджає…
— Русько, ти Андрієві щось казала?! — тієї ж миті сіпнула Вирву.
— Уже божеволієш, Гілка? Вгамуйся! Мені більше справ нема, тільки про тебе з усіма розмовляти.
— Руслано! Ти з Андрієм говорила?
— Ні!
Бреше! Майка відрубала зв’язок і так раптом захотіла генічеського солоного бичка — мало слиною не вдавилася.
Того ж вечора посунула до гінеколога: чи то строк вагітності встановлювати, чи то на аборт проситися…
Привітна жінка років сорока довго й ретельно випитувала: і про строк останніх місячних, і про хронічні захворювання, і про травми, і про кількість статевих партнерів, і про тест на ВІЛ… Врешті записала все те в картку, змусила Майку спочатку влягтися на кушетку, — мацала-тиснула живіт, аж скрутило від болю, — потім наказала переміститися у страшне, як середньовічний ешафот, гінекологічне крісло. Ще болючіше стало…
— І що там? Вагітна? — крізь зуби запитала Майка.
— Здогадно — так. Але раджу зробити УЗД, щоби переконатися остаточно, — відповіла лікарка. — Сто двадцять гривень. У нас найдемократичніші в Києві ціни.
— Записуватися треба?
— Ні. Якщо зможете оплатити, зараз зробимо. П’ять хвилин — і матимете навіть першу світлину вашої дитинки.
Процедура затягнулася. Спочатку голомозий підстаркуватий УЗДист жартував, водячи давачем по Майчиному животі, потім зосередився, увіп’явся поглядом у монітор, супився. Зателефонував лікарці, що вона направила Майку на УЗД, — удвох роздивлялися щось у моніторі.
— Вагінальним давачем треба перевірити, — порадив УЗДист лікарці.