Господар, гидотно підморгнувши Мартинові: «Вибирай», вийшов з кімнати. З хвилину хлопець стояв нерухомо, наче закам'янілий, доки одній із дівчат не прийшло в голову прочинити вікно. Чи то скрипіння старих завіс, чи то свіже повітря повернуло його до тями. Він чемно уклонився і захриплим голосом мовив:

– Якщо буде ласка панянок, то десятьох із вас пан бургомістр просить негайно прибути в магістрат для зустрічі посланця до короля.

Поміж дівками пролунав дзвінкий сміх і посипалися непристойні жарти, що змусило й без того зашарілого Мартина почервоніти ще більше. Проте, зібравшись з духом, він додав:

– Ще пан бургомістр просить одягнутись якнайліпше…

Знову посипались жарти, і хлопець відчув, що вже нічого більше не скаже. Він тільки крадькома спостерігав, як дівчата, відчинивши шафу, перевдягалися в інші вбрання, геть при цьому не соромлячись. Відвести очі було несила, так само як і зімкнути докупи щелепи.

Однак досить швидко вони були вже готові, і одна за одною почали виходити. Усі були з невиспаними червоними очима, сяк-так причепурені, а на тендітних плечах і шиях залишились сліди нічних пригод. Коли десятеро з них вийшли, лакей знову вклонився і вже рушив було слідом, аж тут його спинила чиясь ніжна і тепла рука. Обернувшись, він зустрівся зі стрімким і палючим поглядом чорних, як львівська ніч, очей.

– Чом ти поспішаєш? – прошепотіли гарячі вуста, і шепіт той долинав немов іздалеку, долаючи туман, що сповив і запаморочив його.

– Я… м-мушу… з ними, – вичавив із себе хлопець.

– Вони знають, де магістрат, – почулося збоку.

– Не турбуйся, – промовили з іншого.

– Гарний одяг, – обпік потилицю чийсь подих.

– Служиш у бургомістра?

– Він добре платить?

– А дівку маєш?

– Медку вже пробував?

Мартин відчув, як кілька вмілих рук шастають під одягом, і гаманець із рештою золота перестав обтяжувати пояс. Та хлопцеві раптом стало до всього байдуже. Світ перед очима закрутився, і солодка безмежна прірва простяглася під ногами.

– Таки добре платить…

Хлопець зрозумів свою приреченість. Не стримуючись, він полетів на самісіньке дно тієї прірви…

Зійшло сонце. І коли проміння почало лоскотати йому писок, хлопець, мов ошпарений, схопився. Нікого з блудниць у кімнаті вже не було. Так, наче всі вони наснилися. Вікно досі було відчинене, і десь іздалеку, мабуть, з Ринку, долинав гамір юрби. Швидко одягнувшись, він вибіг з кімнати і загуркотів сходами донизу. Усі каганці в корчмі вже загасили, було так само тихо, тільки кудись подівся господар. Натомість мале дівча, блукаючи поміж снопами сонячного світла, що проникало сюди з двох вікон, шаруділо віником, підмітаючи долівку. Мартин не помітив лукавої усмішки, яку воно причаїло, відвернувшись убік. Він вибіг на вулицю і притьмом помчав на Ринок.

Незважаючи на доволі ранній час і на те, що звечора про цей приїзд не знав навіть сам бургомістр, цікавого люду там зібралося багато. Складалося враження, що в кожного з міщан був свій кур'єр, що в будь-який час дня і ночі сповіщав господарів про найцікавіше. Щоправда, не надто точно, бо одні запевняли, мовляв, приїздить сам пан круль, інші – що австрійський цісар, але всі погоджувались на тім, що, аби його побачити, можна й не доспати.

Утім, на площу виїхала тільки одна карета без солдат і почту. Проте яка! Вона одна вартувала цілого королівського ескорту. Позолота вкривала навіть колеса, і від того вони не були заболочені, наче екіпаж і не подолав сотні верст. Золото пишною оздобою прикрашало зроблені з чорного дерева дверцята. Різьблення на них зображало картини пекла і муки грішників, однак ці грішники були вдоволені і щасливі, мов перебували насправді в раю. Ззаду карета плавно переходила у стрімкі кажанячі крила, а над візником була розміщена голова, замість очей у якої сяяли коштовні камені такої величини, яких, мабуть, не бачив і найбагатший ювелір. І, нарешті, чистокровні арабські скакуни були впряжені в карету і нервово били копитами по бруківці.

Юрба затихла. Хто це? Може й справді король або цісар? Або хтось інший, без сумніву, значно багатший за них обох.

Дверцята прочинились, і пишно вбраний молодий пан ступив на бруківку. Юрба загула у привітаннях, а з рук панича у відповідь посипалось золото.

– Чи я сплю? – сказав хтось з урядників. – Погляньте-но, куме, та це ж граф Хіх! Бачите, які люди в нашому братстві? Ну, тепер ми тій нечисті покажемо! Ех і покажемо!..

Пролунало військове привітання ціпаків, і назустріч графові виступило десятеро блудниць з оберемками квітів у руках. Обличчя гостя раптом ожило:

– Оце так, – вдоволено мовив він, безцеремонно оглядаючи їх зусібіч, – кращого я не міг і бажати… Славні дівоньки…

Тут граф зняв свого розкішного капелюха і заходився цілувати кожну, від чого юрба здивовано загомоніла, а бургомістра кинуло в піт. Розцілувавши останню, гість повернувся до міщан і, піднявши догори руки, радісно вигукнув:

– Хай живе Львів!

– Хай живе найясніший пан!!! – відповіли йому.

З натовпу виступив Себастян і, уклонившись гостю, урочисто продекламував:

Той усміхнувся і стримано поаплодував. Потім дістав з-за пояса гаманець і під нові захоплені вигуки публіки простягнув його поетові. Себастян знову уклонився і, вже коли тримав нагороду в руках, несподівано почув сказане графом напівпошепки:

– Клянусь пеклом, ви мене вразили, молодий чоловіче. І подяка моя була б неповною, якби ви отримали тільки золото… На лівому березі Полтви, неподалік старого млина, ви знайдете безцінний скарб.

Поет з подивом і цікавістю поглянув на вельможу. Він спробував уловити тінь жарту на його обличчі, але її не було. Натомість очі Хіха, досі невиразні, раптом стали зеленими, мов у кота, а десь у самій їхній глибині блиснули два химерні вогники.

– На вашому місці, юначе, я б не зволікав, а мчав би, як несамовитий, аби лишень встигнути розділити з коханою ложе, хоч і постелене воно на болоті з шувару. Мерщій, доки не пізно!

Себастян зблід і відсахнувся від графа, як від прокаженого. Затремтівши, мов у лихоманці, він відступив декілька кроків і, не в змозі стримати раптовий неясний порив, на подив присутніх мерщій кинувся геть з Ринку.

Тим часом наближений короля був запрошений до Ратуші, де на нього чекав розкішний сніданок та всі, що мали намір з ним його розділити. До столу гості наближались, як і личить, повагом, наче виконували якийсь ритуал, а не поклик свого голодного шлунку. Вельможне панство ледве приховувало шалене бажання зоставити від жирних лящів самі голови, від смажених поросят та курча – купу кісток, а від численних пампухів, пирогів та медівників – лише спогади. Одностайно всі пристали на думку бургомістра розпочати трапезу без тих, хто через необізнаність та доволі ранню пору запізнювався до Ратуші. Не було, зокрема, королівського старости, але і його вирішили не чекати. Достатньо було й присутніх: братів бургомістра, панів Дибовецьких, Вільчків, Кампіанів та решти. Правда, присутній був і пан єпископ, але мовчазний.

За столом бургомістр обережно підійшов до суті справи:

– Пан круль виказує нам велику честь, відправляючи до міста довірену особу. Та таку поважну і так хутко, – звернувся він до графа.

Гострий, як меч, погляд єпископа наскрізь проткнув Шольца і знову втупився в стіл.

– Пусте, – відповів Хіх, нетерпляче чекаючи, доки всі, нарешті, розсядуться.

– А як здоров'я його величності?

– Чудово, – сказав не без іронії граф. – Лівонська кампанія пішла йому лише на користь. Хоча б тому, що тепер за його здоров'я буде молитися ще один єпископ.