В той час у монастирі Стрітення жив один молодий монах на ім'я Лонгин. Він жив як відлюдник і був схожий на лебедя, який з розпростертими крилами чекає, коли дмухне вітер, щоб помчати по воді. Адам, який хрестив дні, не мав слуху кращого, як він. А очі його були мов ті оси, що розносять святу заразу: одне чоловіче, друге жіноче, і обидва — зі шпичкою жала всередині. Стремив до добра, як кібець до курчат, і говорив зазвичай: «Кожен з нас легко може обрати собі на взірець когось кращого од себе; тоді з духу кожного створилася б нова драбина Якова, що веде від землі до неба, все поєдналося б і уклалося легко й радісно, бо людині просто слухати й наслідувати кращого од себе. Все зло на сьому світі береться звідти, що ми одвіку є в спокусі послухати і взяти собі в приклад когось гіршого від нас самих…» Коли він дав мені переписати для нього житіє святого Петра Кориського, який після п'яти днів посту побачив немеркнуче сяйво, висіли сутінки і, наче чорні блискавки, спадали до своїх осель у гілках птахи. З такою ж швидкістю здійнялися й мої думки, і я відчув, що не можу противитись тому усвідомленню сили, яке прокидається в мені. Я взявся переписувати житіє святого Петра Кориського і, коли дійшов до місця з днями посту, вписав у перепис замість 5 днів 50 і так віддав хлопцеві. Він узяв його наспівуючи, прочитав того ж таки вечора, а на ранок по ущелині розійшлася чутка про те, що монах Лонгин почав великий піст.

..

На п'ятдесят перший день, коли Лонгина поховали там же, у Благовіщенні, попід горою, я вирішив не брати більше пера до рук. Із жахом дивився я у каламар і думав: за-много костей у тісній душі. І вирішив спокутувати свій гріх. Зранку я пішов до ігумена і попросив його відіслати мене в скрипторій монастиря Ніколє за помічника протокаліграфу Никонові Севасту. Той виконав моє бажання, і Никон увів мене в кімнату писарів, де пахло гарбузовим насінням і цвітом шавлії, про який монахи говорять, що він уміє молитися. На 4–5 днів монахи позичали з інших монастирів а чи мандрівних купців з України книги, яких не було в Ніколє, і давали їх мені завчати напам'ять. Потім вони повертали ті книги власникам, а я місяцями після цього, з дня у день, диктував завчені напам'ять сторінки перу протокаліграфа Никона. А він лише гострив свої пера і говорив, що єдина тільки зелена фарба є не рослинного походження — вона одна добувається з заліза; всі ж інші він витягував з рослин і прикрашав книги, які ми писали, різнокольоровими літерами. Так я почав іти у парі з Никоном, як ходять чоловічі дні у тижні. Він був лівша і все робив лівою, ховаючи те, що робить, від правої. Писали ми удень, а коли роботи не було, він брався за розписування монастирських стін, проте швидко якось зовсім відійшов від іконопису і повністю віддався переписуванню книг. Так ми поволі входили в своє життя — ніч у ніч, роками.

На святого Євстахія Сербського 1683 року мороз взявся сіяти своє просо, пси поховалися в постелях, а чоботи і зуби в посмішках потріскались від студені. Галки в зеленому небі замерзали у леті і каменем падали вниз, залишаючи високо вгорі тільки крик. Язик відчував заледенілі вуста, які вже не відчували язика. Вітри стугоніли на тому березі Морави, що завмер під льодом, а лід при березі лежав нескошений, перемежаний очеретом, ломиносом і рогозою, в інеї, наче запустив собі срібну бороду. Плакучі верби застигли з опущеними в воду вітами, закуті річкою, неначе ланцюгом. Самітні ворони зустрічали світанок у тумані, з натугою витягуючи в леті на одному й тому ж місці свої крила з білих пасем солоної вологи. А вгорі, над берегами, розділеними морозом, пролітали в недосяжному піднебессі, прощаючись зі світом, думки Никонові й мої, розкудлані, як бистрі літні хмарки, і з ними одлітали й наші спогади, тягучі, як зимові болі. А тоді, у березні, на хрестопреклонну неділю, ми опустили кухоль в киплячу квасолю, зварили в ньому ракію, напилися, наїлись і назавжди покинули Ніколє. Із першим і останнім тогорішним снігом ми увійшли в Белград і, відстоявши службу за белградськими первомучениками Стратоніком, Донатом і Гермилом, почали нове життя.

Ми стали мандрівними писарями, і наші пера та чорнила почали переходити водні й наземні межі багатьох країн. Ми все менше працювали для церкви і все більше розширювали коло мов, якими переписували книги. Крім переписів для чоловіків, ми почали робити й переписи для жінок, бо чоловічі і жіночі притчі не можуть мати однакового кінця. За нами залишались ріки і рівнини (ми брали зі собою лиш їхні назви), смердючі погляди, кільця з ключами в вухах, стежки, закидані соломою і зв'язані у вузол пташиними дзьобами, дерев'яні задимлені ложки а чи виделки, зроблені з тих ложок, а на вівторок духів 1684 року ми увійшли у цісарський град Відень. Великий дзвін на церкві святого Стефана Віденського став рахувати нам години, — дрібні прискорено, ніби жбурляючи з дзвінниці лезами, а великі урочисто, ніби відкладаючи й висиджуючи вночі під храмом яйця. Коли ж ми увійшли у напівсутінок під тою вежею, над дзвінкою бруківкою на довгих нитях зависли полієлеї, немов огненні павуки, а кругом них здіймався запах воску, що раптом став сторчма, у формі церкви, прикритий каменем стін, як тіло одежею. Нічого не було видно, але що вище підіймався вздовж вежі погляд, тим густішою ставала пітьма, і видавалося, що там, під самим шпилем, загусаюча щомиті мла порве нарешті нить, на якій внизу, в церкві, висить сяйво… Тут ми знайшли нову роботу й зустріли нашого нового господаря — Аврама з роду Бранковичів, чоловіка, який пером уміє поганяти, а шаблею розписує церкви. Про нього я скажу лиш кілька слів, щоб було знать, за що його боялись так, як і любили.

Про Бранковича в народі говорять, що він трохи не при своєму розумі, що молодим ще хлопцем він сорок днів не вмивався, потрапив на вечерю до нечистих і став духом. На кожному плечі виріс у нього жмут шерсті, він почав бачити майбутнє, впадав у сплячку в березні, мав легку руку, далеко міг сягнути тілом, а ще далі духом, який, доки тіло спало, літав наче зграя голубів, змагався з вітрами, ганяв хмари, накликав і відганяв град і бився за поля, худобу, молоко і збіжжя з заморськими духами, не дозволяючи їм грабувати свій край. Тому в народі говорять, що Бранкович підтримує зв'язок із ангелами і саме про нього склали приказку: «Нема духа — нема і хліба». Кажуть, що він належав до чаклунів другого кола, куди входили і скадарські візири з білогусинськими бетами, а в одній сутичці з требинськими духами він переміг требинського пашу Мустай-бега Шабляка

, який належав до третього кола. В тій сутичці, де за зброю були пісок, пір'я і цебрик, його поранили в ногу, і відтоді він завів собі вороного коня — султана межи конями, який іржав у сні й теж був духом, і Бранкович, рушаючи в свої небесні мандри, сідлав, накульгуючи, душу свого коня, перетворену в соломинку. Говорять також, що в Царгороді він висповідався й признався в тому, що був духом, після чого перестав ним бути, і худоба в Трансільванії вже не сахалася, коли він проходив біля загонів…

Отже, такий чоловік, зі сном міцним, аж треба було пильнувати, щоб хто, бува, не повернув його головою в ноги, бо тоді він більше ніколи б не прокинувся, — такий чоловік, що схожих до нього хоронять долілиць і відчувають їхню любов навіть по смерті, взяв нас за писарів і впустив до книгозбірні своєї та свого дядька графа Георгія Бранковича. І ми загубилися між книгами, як на якійсь вулиці, порослій сліпими завулками і покрученими сходами. По віденських базарах і пивницях ми купували для кир Аврама арабські, гебрейські та грецькі рукописи, і, оглядаючи віденські будинки, я помітив, що й вони стоять один біля одного, як скрипти на полицях в книгозбірні Бранковича. І зрозумів, що саме будинки найбільше схожі до книг: стільки стоїть їх навколо, та лише кілька серед них таких, в які ти зазирнеш, і ще менше тих, до яких увійдеш або й оселишся на довше. Найчастіше чекатимуть на тебе якась корчма, заїжджий двір, винайняте на одну ніч шатро або пивниця. І зовсім зрідка — найрідше — буває так, що випадково, захоплений негодою, ти вдруге увійдеш до вже знайомої тобі оселі і заночуєш там знову, пригадуючи, на якому місці ти лежав тут вперше і як усе це — все те ж саме — було інакшим, і в якому вікні займалися весни, і якими дверима виходилося в осінь…