В одній кімнаті, де поточена шашелем підлога кусала босі ноги, він уперше почув про своїх із братом ворогів. Почалися їхні сутички з триязичниками — німецькими прихильниками переконання про обрядовість тільки трьох мов (грецької, латинської й гебрейської). В Паннонії, на озері Болотному, де взимку волосся замерзає в лід, а очі на вітрі стають, як велика й мала ложки, Методій з братом зупинилися в столиці тамтешнього слов'янського князя Коцеля. Його воїни кусали в бою незгірш од коней чи верблюдів, змії вислизали зі шкіри, січені різками, а жінки народжували в повітрі, підвішені до святого дерева. Вони приручали риб на болотах паннонських трясовин і показали прибульцям одного старця, котрий молився, виносячи з болота рибу й пускаючи її злітати зі своїх долонь, як мисливського сокола. Вона й справді здіймалась у повітря і летіла, обтріпуючи з плавців болото й махаючи ними, як крилами.

У 867 році разом зі своїми послідовниками й учнями брати вирушили в одну з тих подорожей, де кожен крок — слово, кожна стежка — речення, а кожна зупинка — розділ у великій книзі. У Венеції в 867 році відбувся ще один їхній диспут із триязичниками, а потім вони прибули до Риму, де папа Адріян II прийняв учення солунських братів як правовірне і висвятив слов'янських учнів у церкві Св. Петра. З тої нагоди була відспівана слов'янська літургія мовою, яка — щойно приборкана й стриножена — перевезлася з балканських широт у столицю світу й тепер нагадувала звіра в клітці з глаголичних письмен. Тут, у Римі, одного вечора 869 року, доки його слов'янські послідовники плювали одні одним в рот, помер під іменем святого Кирила брат Методія Костянтин, а Методій повернувся в Паннонію. Вдруге він побував у Римі в 870 році, коли отримав від папи титул паннонсько-сремського архієпископа; архієпископ зальцбурзький через це змушений був покинути Балатон. Коли влітку 870 року Методій повернувся в Моравію, німецькі єпископи кинули його за ґрати, й два роки він провів у в'язниці, де чув тільки шум Дунаю, а потім був переданий у Реґенсбург і постав перед судом церковного собору. Тут він був тортурований і нагим виставлений на мороз. Доки його катували — зігнутого бородою аж до снігу — Методій думав про те, що Гомер і святий пророк Ілля жили в один час, що Гомерова поетична держава була більшою від держави Олександра Македонського, бо простягалася вона від Понту аж за Гібралтар. Він думав про те, що Гомер не міг знати всього, що відбувається в морях і в містах його держави, так само як Олександр Великий не знав усього, що діється в його державі. Ще він думав про те, як одного разу Гомер вписав у свій твір і місто Сидон, а разом з ним, не знаючи про це, й пророка Іллю, якого за велінням божим годували птахи. Він думав про те, що в своїй величезній поетичній державі Гомер мав моря й міста, а не відав про те, що в одному з них, у Сидоні, живе пророк Ілля, який стане колись мешканцем іншої поетичної держави, такої ж просторої, вічної й могутньої, як і Гомерова, — мешканцем Святого Письма. І, нарешті, він запитував себе: чи зустрілися колись два сучасники, Гомер і Святий Ілля із Тішбе в Гілеаді — обоє безсмертні, обоє озброєні тільки словом, один обернутий до минулого і сліпий, другий охоплений майбутнім і зрячий, один грек, що найкраще серед поетів возвеличив огонь і воду, і другий єврей, що водою нагороджував, а вогнем карав, перетворюючи свій плащ на міст. Існує такий пояс землі — думав наприкінці Методій — не ширший від десяти верблюдячих смертей, на якому розминулося двоє людей. Той простір між їхніми слідами вужчий від будь-якої ущелини на світі. Ніколи ще два великі мужі не підходили так близько один до одного. Якщо тільки ми не помиляємось, як усі ті, чий зір слугує спогадам, а не землі, котра лежить під нами…

Завдяки папиному покровительству Методія було звільнено й у 880 році він втретє захищав у Римі правовірність своїх поглядів і слов'янської служби, а папа своїм посланням ще раз підтвердив законність слов'янського богослужіння. Даубманус разом зі згаданою притчею про тортурування Методія розповідає, що він тричі омився в римській ріці Тибр — як на народження, вінчання й смерть — і три рази причастився чарівним хлібом. У 882 році Методій з найвищими почестями був прийнятий при дворі в Царгороді, а потім і в патріаршій, яку очолював тоді приятель його молодості, патріарх і філософ Фотій. Помер Методій у Моравії в 885 році, залишивши після себе слов'янські переклади Святого Письма, Номоканона (законника) та бесід святих отців.

Як свідок і помічник Костянтина Філософа в хозарській місії, Методій двічі виступає в ролі хроніста хозарської полеміки. Він перекладає слов'янською Кирилові «Хозарські бесіди» і, судячи з тексту Кирилового житія, здійснює редакцію цього твору (ділить його на вісім книг). Оскільки «Хозарські бесіди» Кирила не збереглись ні в грецькому оригіналі, ані в слов'янському перекладі Методія, найголовнішим християнським джерелом, у якому йдеться про хозарську полеміку, залишається слов'янське житіє Костянтина Філософа (Кирила), укладене під наглядом самого Методія. В ньому наводиться дата полеміки (861 рік), а також подається докладний опис промов як самого Костянтина, так і його неіменованих суперників і співрозмовників — гебрейського й ісламського учасників полеміки. У Даубмануса знаходимо наступні слова про Методія: «Найтяжче орати чужу ниву й свою жінку, — пише він, — але, оскільки кожен чоловік розіп'ятий на своїй жінці, як на хресті, виходить, що важче нести свого хреста, аніж чужого. Так було і з Методієм, який ніколи не ніс хреста свого брата… Бо молодший брат був йому духовним батьком».

СЕВАСТ НИКОН (XVII ст.) — існує повір'я, що якийсь час на Мораві, в Овчарській ущелині на Балканах, під тим іменем жив Сатана. Був він на диво мирним, мав звичку звертатися до всіх людей своїм власним іменем і працював протокаліграфом у монастирі Ніколє. Де б він не бував, всюди залишав за собою відчуття двох облич, а замість хвоста мав ніс. Він стверджував, що в минулому житті був чортом у єврейському пеклі і прислуговував Беліяалу та Гебхураху, ховав големів на горищах синагог і одної осені, коли птахи мали отруйний послід і палили ним листя й трави, він найняв чоловіка, щоб той убив його. То був спосіб перейти з єврейського пекла в християнське й тепер, у новому житті, служити Сатані.

За іншими розповідями, він і не вмирав ніколи, а просто дав чужому псові лизнути своєї крові, ввійшов до могили якогось турка, вхопив того за вуха й здер із нього шкіру, яку натягнув на себе. Через те з його гарних турецьких очей визирали козячі очі. Він тікав від вогню, вечеряв після інших і крав щорічно грудку солі. Говорили, ніби по ночах він об'їжджає монастирських і сільських коней, і ті справді зустрічали ранок змилені, в болоті і зі сплутаними гривами. Кажуть, що він робив це, аби остудити своє серце, бо серце його варилося в киплячому вині. Тому коням у гриви заплітали Соломонову букву, від якої він утікав, і так захищали їх від нього й від його чобіт, завжди подертих псячими зубами. Він носив багаті одежі й на диво гарно виконував настінні розписи — легенда каже, що той дар був у нього від архангела Гавриїла. По церквах Овчарської ущелини на його фресках залишилися написи, які, коли читати їх у визначеному порядку від зображення до зображення і від монастиря до монастиря, складають повідомлення. Його можна укласти будь-коли, доки існуватиме той живопис. То Никон залишив повідомлення для себе самого до того часу, коли після трьох сотень років після смерті він знову повернеться межи живих, бо демони, як він говорив, не пам'ятають нічого з попереднього життя і тому змушені виходити з ситуації в такий спосіб. На початку своїх занять малярством він і не був якимось особливо обдарованим майстром. Працював він лівою рукою, і картини його були доволі гарними, але якось не запам'ятовувались: ніби зникали зі стін, як тільки на них переставали дивитися. Одного ранку Севаст у відчаї сидів перед своїми фарбами і раптом відчув, як шматок якоїсь іншої тиші ввійшов до його мовчання й розбив його. Ще хтось був тут і мовчав. Але не мовою Никона. Тоді Никон почав просити архангела Гавриїла, щоб той зіслав на нього ласку фарб. У той час по всій ущелині — в монастирях Йованє, Благовіщення, Ніколе чи Стрітення — скрізь було повно молодих монахів-іконописців і різьбярів, котрі розписували стіни й змагалися, наче в німій молитві на хорах, хто краще намалює свого святого. Через те нікому і в голову не приходило, що молитва саме Никона Севаста буде почутою. А саме так і сталося.