— Сторож замикає гробницю, — пише невідомий, — дозволяючи впасти в її темінь тяжкому звукові засува, так ніби залишає всередині ім'я ключа. Він такий же похмурий, як і я, він сідає на камінь біля мене і заплющує очі. У ту хвилину, коли мені вже починає здаватися, що він заснув у своєму кутку тіні, сторож підіймає руку й показує нею на міль, що літає десь під склепіннями гробниці, вилетівши з наших убрань а чи з персидських килимів, якими встелена підлога.

— Бачиш, — звертається він до мене байдуже, — та мушка, що літає високо вгорі під білими стінами склепу, помітна лише тому, що рухається. Звідси можна було б подумати, що то пташка летить високо в небі, якби стіну узяти за небо. Мабуть, міль ту стіну так і бачить, і тільки ми знаємо, що вона помиляється. А вона не знає навіть того, що нам про це відомо. Вона не знає навіть, що ми існуємо. Спробуй-но тепер поговорити з нею, якщо можеш. Чи можеш ти сказати їй що-небудь — що завгодно — але так, щоб вона зрозуміла тебе і щоб ти був певний того, що вона зрозуміла тебе так, як слід?

— Не знаю, — відповів я. — А ти можеш?

— Можу, — спокійно відказав старий, потім плеснув долонями і, вбивши міль, показав мені її мертву на руці.

— Ти думаєш, вона не зрозуміла того, що я сказав їй?

— Так ти і свічці можеш сказати, що існуєш, загасивши її між двома пальцями, — зауважив я. — Звісно, якщо лиш свічка може вмерти… Уяви собі тепер, — продовжив він далі, — що існує хтось, хто знає про нас те ж саме, що й ми про міль. Хтось, кому відомо, як, чим і нащо огороджений оцей наш простір, те, що ми вважаємо небом і розглядаємо як безконечність, — хтось, хто не може наблизитись до нас і дати нам знати про те, хто ми такі, інакше, ніж одним-єдиним способом — убиваючи нас. Хтось, чиїми одежами ми живимось, хтось, хто нашу смерть тримає у своїй долоні як мову, як засіб спілкування з нами. Вбиваючи нас, той невідомий сповіщає нам про себе. І ми — крізь наші смерті, які, можливо, лише наука для якогось подорожнього, що сидить біля вбивці, — отже, крізь наші смерті, мов крізь прочинені ворота, ми помічаємо в останню мить якісь нові поля і нові межі. Та шоста і найвища міра смертного страху, про яку ніколи не згадують, тримає й пов'язує в одній грі усіх нас, невідомих її учасників. Ієрархія смерті насправді є тим єдиним, що уможливлює систему дотиків різних рівнів дійсності в єдиному, ніяк інакше не поміченому просторі, в якому смерті, як відлуння відлунь, повторюються безконечно…

Доки сторож говорить, я роблю висновок: коли все те, що він мені оповідає, лиш справа мудрості, досвіду або начитаності, — воно не варте уваги. Але що, як він і справді в цю хвилину знаходиться у якійсь такій площині, з якої відкриваються ширші поля і краєвиди, ніж можемо бачити всі ми — а чи й сам він днем раніше?..

Якийсь час після того Абир Ібн Акшані ще жив у мандрах, носячи зі собою свій інструмент, зроблений із панциря білої черепахи. Він ходив селами Малої Азії, грав на інструменті і ворожив на стрілах, крадучи або випрошуючи два сита борошна на тиждень. Помер він у 1699 році по Ісі в доволі незвичний спосіб. Тоді він обходив четверики (місця, де ярмарки проводилися в четвер) і, де б не спинявся, всюди задирав людей. Тому плюне в люльку, тим зчепить колеса у возі одне за друге чи тюрбани на головах у вузол так, щоб мусіли їх навзаєм розмотувати, і таке інше. А коли люду уривався терпець і його дружно починали бити, він різав усім підряд гаманці або чистив кишені. Ніби чекав, коли пройде його час. Одного дня, вирішивши, що час пройшов, він покликав якогось селянина, що мав руду корову, і заплатив, щоб той відвів її в умовлене місце в визначений час. Місце те цілий рік не чуло ані звуку. Селянин на це пристав, привів корову, та проколола Ібн Акшані рогами, і він упав на місці замертво. Помер він легко й швидко, ніби заснув, і саме в ту хвилину під ним з'явилась тінь, нарешті-таки дочекавшись тіла. Він залишив після себе лютню з панциря білої черепахи, яка того ж дня ожила, перетворилася знову в тварину і відпливла у Чорне море. Лютністи вірять, що коли Абир Ібн Акшані повернеться на цей світ, його черепаха знову перетвориться на білу лютню, яка замінить йому тінь.

Його поховали у Тирново, біля Неретви, на місці, яке й зараз називають «гріб шайтана». Рівно через рік після того один християнин з Неретви, який добре знав Акшані за життя, поїхав до Солуні в якійсь справі. В Солуні він зайшов до невеликої крамнички, щоб купити раклю — двозубу виделку, якою можна класти до рота відразу два сорти м'яса — свинину і яловичину. Коли господар крамниці вийшов до ляди, чоловік одразу ж упізнав у ньому Акшані й запитав, звідки той взявся у Солуні, коли його вже рік як схоронили в Тирново.

— Пріятелю, — відповів йому Акшані, — був-ім вмер, то й скараний-ім од Аллаха довіку вікуват, то тутечки й віпродую, і маю добра усєкого. Но, не проси ня вагів, бо я ті важит більш не можу. Тото й віпродую шаблів, ножів, видельців та ружжів, що си рахуют, а не мірают-си. Тут я всігди, тілько на 11 п'єтницю кождого року тра мені буть у гробу. Но, дам ті краму в довг, кілько хош, як-єс подпишеш мні письмо, же верниш все, як нагодимоси…

Неретлянин погодився, хоча й було то в день, коли всі люльки скімлили і жодна не курилася, написав папір, що важив до 11 п'ятниці, яка випадала на місяць ребі-уль-еваль, нагострив кия в дорогу і пішов додому, набравши зі собою краму, скільки душа бажала. По дорозі, біля самої Неретви, кинувся на нього якийсь величезний вепр і він насилу оборонився києм, проте звір таки вдер шматок його синього пояса. Коли прийшов місяць ребі-уль-евель, напередодні 11 п'ятниці неретлянин узяв пістоля й ту виделку, куплену в Солуні, розкопав «гріб шайтана» і побачив, що в ньому лежать двоє. Один горілиць, потягуючи люльку з довгим чубуком, а другий — долілиць і мовчки. Коли він звів на них пістоля, той, що курив, пихнув йому димом межи очі й промовив:

— Я — Никон Севаст

, мні ти нич не можеш, бо-м покопаний я на Дунаю, — і в ту ж мить зник, лишивши після себе тільки чубук у ямі. Тоді перевернувся той другий, і неретлянин впізнав у ньому Акшані, який з докором промовив:

— Мой, пріятелю, міг-бим тя згубить у Тесалоніках, но нич ті не вдієв, а поміг ті. А тепер згуби-но ти мя свойов віров.

Сказавши це, Акшані розсміявся, і неретлянин побачив у нього в роті шмат свого синього пояса… Тоді він вмить оговтався, обернув пістоля цівкою догори і стрілив у Акшані. Акшані спробував дістати його рукою, але було запізно — він лише ковзнув нею вздовж тіла селянина, бо той вистрілив і таки вцілив. Акшані заревів, як віл, і наповнив гріб кров'ю.

Вдома неретлянин відклав зброю і кинувся шукати свою двозубу виделку, та так і не знайшов… Доки він цілився, Акшані вкрав йому виделку…

Інша легенда каже, що Абир Ібн Акшані взагалі не помирав. Одного ранку 1699 року в Царгороді він кинув листок лавра до кадуба з водою і опустив у воду голову, щоб вимити косицю. Так він стояв не довше якоїсь миті, а коли підняв голову з води і вдихнув повітря, біля нього вже не було ані Царгороду, ані царства, в якому він умивався. Він стояв у стамбульському готелі «Кінгстон» А-категорії, йшов 1982 рік по Ісі, він мав дружину, дитину й бельгійський паспорт і розмовляв по-французьки. І лише перед ним на дні умивальника марки F. Primavesi & Son, Corrella, Cardiff усе ще плавав одинокий листок лавра.

АЛЬ-БЕКРІ, СПАН'ЯРД

АЛЬ-БЕКРІ, СПАН'ЯРД (XI століття) — головний арабський хроніст хозарської полеміки

. Лише недавно його тексти були опубліковані (Kunik and Rosen, 44), переклад з арабської виконав Marquart (Osteuropäsche und ostasiatische Streifzige, Leipzig 1903, 7–8). Окрім тексту аль-Бекрі, до нас дійшло ще два повідомлення про хозарську полеміку, тобто про навернення хозарів, але, оскільки повідомлення ті збереглися лише уривками, залишається незрозумілим: описують вони перехід хозарів у юдаїзм, у християнство а чи в іслам. Крім повідомлення Істахрі, в якому втрачена саме частина про навернення хозарів, це праця Масуді Старшого, автора тексту «Золоті пасовища», який вважає, що хозари покинули свою віру в період володарювання Гаруна аль-Рашида (786–809), в той час коли численні євреї були вигнані з Візантії та халіфату і прибули в Хозарію, де їх доброзичливо прийняли. Другим хроністом полеміки міг би бути Ібн аль-Атир, проте його свідчення не збереглися в оригіналі й дійшли до нас лише в переказах Дімаскі. Таким чином, найбільш докладним і вичерпним джерелом хозарської полеміки є хроніка аль-Бекрі, в якій стверджується, що після війни з халіфами у 731 році хозари разом із миром прийняли від арабів й іслам. Арабські хроністи Ібн Рустах та Ібн Фадлан і справді згадують про численні ісламські храми в хозарській державі. Крім того, вони говорять про «подвійне королівство», маючи на увазі те, що протягом певного часу іслам у хозарській державі існував на рівних правах зі ще одним віросповіданням, тобто каган сповідував Магометову віру, а хозарський король — юдаїзм. За свідченням аль-Бекрі, згодом хозари перейшли у християнство і, нарешті, після полеміки за часів кагана Савріел-Овадії в 763 році прийняли юдаїзм, оскільки ісламський представник під час полеміки був відсутній — його отруїли ще в дорозі.