— Так, — відповів отець Варсонофій. — Бо в жіночому тілі живе пекельна гарячість, отож біс входить у те пекло й там спалюється. Але не весь, а тільки частково, бо залишає в тілі чоловічому зерно, з якого вилуплюється новий біс, і так триває, доки людина не постаріє і той біс у ній не здохне. Але є в тому, юначе, й велика таїна, бо саме від такого спалювання народжується і зерно людське, з якого виходять діти, батькам на радість та втіху, і це зерно не бісове, а таки Боже, бо в ньому заховано таїну вічності та безсмертя людського. Отож у з’єднанні із жінкою, юначе, — сказав ієромонах Варсонофій, а він мудрий був, — є начало Боже і начало бісівське, а людина має вільну волю їх розпізнати і стати на лівий чи на правий бік. Але саму таїну людині ніколи не пізнати, і саме тут вона найбільше слабка, тож найчастіше втрапляє у ловецькі диявольські мережі.
— А що ж таке любов до жінки? — спитав Климентій, правда, тоді він ще Кирилом звався.
— Це вогонь, у якому згоряє птиця Фенікс, — сказав Варсонофій. — Чи знаєш цю притчу?
І він розповів юнакові притчу про птицю, яка живе у світі, а коли приходить їй час помирати, то кидається у вогонь, спалюється, а натомість із вогню народжується вже в юному тілі, і так триває вічно, що в народженні та смерті — запорука вічності.
І він, тоді ще бувши не Климентієм, а Кирилом, жахнувся на ту розповідь і не знайшов у собі аж стільки сили, щоб піти й конечно пізнати ту таїну на собі й у собі, а вдяг-таки мантію та й став Климентієм, тобто Новою людиною, і відтоді плоть свою, як умів і як навчали його святі отці, мертвив. Але біда в тому, що забути тієї дівчини, яку колись кохав палко й таємно, так і не зміг. Ні, не приходила вже в його умертвленне тіло, не зваблювала, не вмирав у ній, як раніше, але постійно відчував біля себе її присутність: інколи бачив її обличчя в інших дівчатах чи жінках — тоді панічно від них утікав. От і зараз на короткий миг, коли розмовляв із отаманихою, здалося йому, що це теж вона, тим більше, що звалася так само — Пелагія, але миг був і справді короткий, і більше того в отаманисі не примічав, інколи обличчя його давнішньої коханої випливало в пам’яті десь так, як сторінки книг, що їх прочитав, часом відчував, що живе в ньому, як часточка його тіла й духу, коли-не-коли з’являлась у снах, хоча й трималася віддалік і не зваблювала. Але гріхом блуду чи тілесного оскверніння ніколи не хворів, і це таки дало сякий-такий спокій, хоча в глибині душі відав: подолати біса плоті до кінця не зумів. Тому, думаючи зараз про те, що завтра вранці йому доведеться проганяти того біса з незнайомої дівиці, відчув легкий острах, тож, слухаючи, як ніжно покльовують його опущені у воду ноги малі рибки, почав гаряче молитися, аби минув йому той страх, а коли, подумав, отой страх — провіщення Боже, що йому не треба братися аж за таке діло, просив яснішого щодо цього знаку і довго сидів, заплющивши очі, окутаний сутінками, що поволі гусли довкола нього, аж змерзли йому ноги, але того знаку таки не дочекався. Тому встав і вже по холодній вечірній росі подався назад, дорогою обдумуючи інші остороги.
Четверта (мати тверду віру в усіх чинах православно-католицького сповідання східного благочестя) його не турбувала, тут був певний, як і в п’ятій осторозі: щоб мати надію на Божу благодать у ділі, яке має вчинити, аби звільнити Боже створіння від лихого наслання, наступна засторога, щоб допомагати в міру сили ближньому своєму, входила в число десяти його талантів, що їх заповів йому колись янгол, і сумніву тут не мав також.
Щодо сьомої — не все було гаразд. Вимагала, щоб ексоркист, пробуваючи у сердечній скрусі й міцно шкодуючи за гріхи свої, прийняв сповідь в духовного отця свого, а відтак і розрішення. Якось не прийшло йому до голови, бо прихід отаманихи був несподіваний, а йти поночі до священика, який до того ж пробував сам прогнати біса із дівчини і не зміг, була марна справа. Адже коли не міг прогнати, то й сам не був достатньо підготований, а отже, й грішний, а яка рація, подумав Климентій, сповідатись у грішного, і чи визнає Господь таку сповідь за дійсну, і чи не ліпше йому, мандрованому, вдатися, як завжди те чинив, до Господа без посередництва грішної душі: чи ж бо не вислухає його? Окрім того, давні отці, як читав у житіях їхніх, проганяли бісів без сповіді й розрішення для себе, і це їм завжди вдавалося. Що ж до триденного посту перед дійством, то він мав піст вічний, бо вічно голодний, хоча сьогодні вранці й наївся добряче, але м’яса не вживав, а тільки вареники з сиром — не все тут гаразд, але може якось зійти за добре.
Отож Климентій, ще не доходячи до вступу в містечко, уклякнув біля дерева на мокрій од роси траві й почав виказувати гріхи свої, хоча гріхів видимих не чинив.
— Але знаю, Господи, — сказав він, — що існують гріхи, які людина чинить і пізнає, — то видимі, а є й такі, котрі чинить і не пізнає їх, — то невидимі. Видимих не відаю, хоча, може, різке слово кому сказав, хоч би отим жінкам сьогодні й отаманисі, а невидимі відкрий мені, Боже, аби пізнав їх і міг покаятися — до покаяння-бо завжди готовий.
Замовк, удивляючись у неозоре, густо засипане зорями небо, бо саме там мав бути знак, що Господь його почув, його молитви прийняв і розрішення йому дав. І Климентій побачив того видимого знака: одна із зірок зірвалася й стрімко полетіла вниз, відтак і згоріла, розчинившись у просторі.
— Воля твоя хай буде на мені! — сказав голосно Климентій і звівся з колін, відчуваючи тиху благість, схожу на щастя, а коли до нього приходило таке почуття, ставав повний своєї сили, відтак оте ексоркистичне діло міг чинити, хоча обряду самопізнання ще до кінця не відбув. Остаточно мав пізнати готовність до поважного чину після ночі, бо коли сни прийдуть погідні та благочестиві, може заклинати, коли ж нечестиві й блудні, до діла братися не варто, так можна, не приведи Господи, й самому накликати напасть.
І тут Климентій зупинився різко і вдарив себе в лоба.
— Стій, мороко! Але ж я у містечко не потраплю!
І справді, самозаглибившись, не помітив, що таки вийшов за міські ворота і сидів над річкою поза містом, а з настанням темряви ворота, як правило, наглухо зачиняються, і сторожа докликатися не завжди можна; як же докличешся, не захоче впустити, щоб біди від приходня не сталося, може, це моровий, а коли б і пустив, то на ніч господарі спускають псів, які чатують біля своїх обійсть або ж збираються у зграї, — горе тоді тому, кого зустрінуть. До псів же в Климентія, як у людини мандрованої, була особлива нехіть, навіть страх. Отож залишалося одне: знайти копицю сіна, вже ж по сінокосу, і вкластися там на ніч; зрештою, ночувати під відкритим небом йому не первина — чинив так не раз і не сто. Може, це й ліпше, подумав Климентій, бо так уб’є не одного зайця, а таки кількох: по-перше, не муситиме відмовлятися від вечері, якою напевне б його пригостили в школі (а могли б і не гостити), — він же перед дійством має поститися, а нелегко голодному відмовлятися від їжі; по-друге, сумління буде чисте: не сповідався перед чином і не дістав відпусту, бо не було до того жодної можливості; потрете, має пробувати у самопоглибленні та благісних думках, а відтак готуватися до прогнання біса, отже, в усамітненні, а яке може бути усамітнення у школі, де школярі, а особливо дяк, уві сні соплять і харчать, а коли не сплять, то кричать; ні, Господь таки сприяє йому.
Климентій знайшов копичку сіна й нарешті міг, зарившись у суху траву, вільно випростатися й позирнути віч-на-віч у небо, відтак здобутися на високість духу й поміркувати про речі великі та вічні — це те, що називав: зирнути Богові у вічі. І він зирнув йому у вічі й побачив тисячоокого, побачив безмежного, який не має форми і плоті, але який є суттю всіх форм та плотей; якого не можна пізнати й торкнути, але який є самим пізнанням і котрий усесяжно всіх доглядає, адже кожна зоря — то око його, і скільки людей на землі, стільки зір у небі, і кожен має свою, хоча й не відає, яку; але кожен із сущих, думав він, мав скероване до себе око. Отож Климентій, забувши, що йому годилося б протвердити ще науку про те, як треба розрізняти біснуватого від меланхолією битого і які мають бути застороги щодо цього заклинателю, жахнувся розчиненою навстіж душею до того безмежного, яке тримало над ним велетенську баню, побиту ясними прорвами; і зашепотів вірша про імена Бозькі, бо хоча й диявол має різні наймення: сатана, чорт, щезник, люципер, нечестивий, — у Бога тих імен куди більше: Христос, Спас, Збавитель, Скупитель, Світу Творець, Цар Слави, Вседержитель, Недовідомий, Спаситель, Людинолюбець, Бог, Господь, Тройця, Отець, Святий Дух — і ніхто не може порахувати тих імен, адже може йменуватися Таїною, і Природою, і Всесвітом, і Тим, що є все, і Вічністю, і ще, ще — Господи, думав він, який я справді нікчемний, мізерний і малий у цьому світі, із своєю кволою свічею свого духу та розуму, що міститься у круглому образові літери «я», у дочасності своїй, у ніякості, у марності, і чи є йому гріхом самовпевненість його, коли поклав на себе місію.
