У цьому місці пан житомирський підстароста Іван Станишівський звелів перебити візника Юхима, який приїхав до Житомира разом із своїм паном Степаном Пилиповським.

— Стривай, Юхиме! Ти сказав, що напали збійники з правого боку, а ти сліпий на праве око. Отже, не бачив їх, а коли опритомнів, то теж не бачив напасників. Звідкіля ж знаєш, хто то був?

Юхим завмер, здивовано розтуливши рота, а пан Пилиповський замість нього сказав:

— Тут багато знати не треба, ваша милосте! Хто б таке свинство міг учинити, як не пан Богдан Стрибиль, давній мій і нерозлийний ворог.

— Цього доказу для уряду замало, — сказав пан підстароста.

— Але ж… але ж… — заїкаючись, здобувся на голос Юхим. — Пане мій дорогенький, але ж…

— Що, але ж… — підігнав його пан підстароста.

— Але ж у мого пана, прошу панунця, інших ворогів поки що Бог милував. Отож усі знають, що то був пан Богдан Стрибиль, бо коли б то не був пан Богдан Стрибиль, то це б кінець світу почався. Всі знають, що мій пан нападає на пана Стрибиля, а пан Стрибиль на мого пана, і так було ще за батьків їхніх.

— Чи правду сказав ваш підданий? — спитав Іван Станишівський.

— Цілковиту, — поважно згодився пан Пилиповський. — Так було за батьків наших і за дідів. Окрім того, ми знайшли їх допряма п’яних, бо випили троє цілу бочку пива, в поблизькому ліску, лежали вони й хропли, аж листя з дерев, перепрошую, падало, ну, ми їх там трохи того… («Цього не пиши!’’ — наказав він мені), і я мушу про цей ґвалт на мою людину і моє добро зголосити, щоб записано це було, скарга моя й повідання, до книг записних справ.

І він звів голову, ніби був з чогось гордий.

Я уявив собі цю сцену. Пан Богдан Стрибиль із своїми супротивниками не мав терпіння далеко відбігати, отож вони й заскочили в поблизький лісок, зупинили розпаленого і схвильованого одноокого коня; не гаючись, вибили із бочки дно й почали по черзі мочати в тій бочці вуса, смокчучи спрагло напій. Відривалися не для того, щоб поступитися ближньому, а щоб віддихатися і краєм ока зирнути собі на живота, який помалу роздувався, від чого тепле задоволення колихало їхні серця; у час такого перепочинку мочив вуса й лице у пиві другий, а коли перший і другий оддувалися, припадав до бочки третій. І поступово вони заглиблювались у бочку глибше й глибше, і вже треба було, щоб хтось другого тримав, аби не шубовснув у пиво, тоді б зіпсував напоя, а може б, і похлинувся. І животи в них все кругліли й кругліли, роздуваючись, і коли позирали, як це чиниться, ставало весело всім трьом, отож вони вряди-годи й ґеґотали, вишкіряючи зуби, але все одно надовго відірватися від бочки не могли. І коли це чинилося, візник Юхим, який доста вже накричався і налаявся, збагнув, що тут, у полі, його ніхто не почує, хіба що ті драбуги, що можуть повернутися до нього, а тоді хто зна, що з того могло б вийти, отож візник Юхим злякався непомалу, і страх надав йому не тільки сили, але й неймовірної прудкості ногам, і він помчав дорогою, знімаючи хмари куряви, широко розтуливши рота, але вже з опаски на драбуг не лементуючи, ніби паленець, і біг він так швидко, як ні до того, ні опісля не бігав. І тільки коли вскочив до села, яким володів пан Пилиповський, його очі, одне сліпе, а друге зряче, знову почали крутитися в орбіті, і з рота понеслися відчайні зойки:

— Убивають! — горлав він, аж усе птаство, що сиділо на деревах, стовпах, і парканах, і стріхах, і під стріхами злякано познімалося в небо і тривожно зацвірінькало, заґелґало, закрякало й заверещало. — Ой, убивають! Людоньки, серед білого дня розбій!..

Тоді пан Стефан Пилиповський скочив на коня, а з ним четверо слуг, і за мить ока вони оббили пиляку довкола візника Юхима аж так, що той потонув у хмарі, і пилюка забилась йому в рота й носа, в сліпе і в зряче око, через що він замовк і почав чхати не менш потужно, як кричав, викидаючи з себе ту куряву. І тільки тоді зміг розказати панові Стефану та його людям про свою біду. І пан Стефан Пилповський не гаяв часу, а ввігнав остроги в кінські боки, і добігли вони до ліска саме на ту пору, коли пан Богдан Стрибиль зі своїми супровідниками дожлуктали все пиво, хіба що на дні ледь-ледь бовталося, і схотіли злізти з воза, а що були більше круглі, як пласкі, то покотилися з того воза, як хто вмів, а більше, як грушки чи яблука, коли яблуню трусять; впали кожен на спину, розкинувши руки й ноги і повиставлявши велетенські животи, ніби готувалися народити для цього світу по чортяці, а з їхніх розтулених пащек щось гарчало, туркало, фуркало, пухкало, хрипіло, булькотіло, крекотіло, сипіло й шипіло. І, може, вони своїх чортяк у тому ліску щасливо б понароджували, коли б не приспів пан Пилиповський із людьми і не почали їх тусати й шмагати канчуками. Кожен із людей пана Богдана Стрибиля та й сам пан Богдан, коли їх різали канчуком, підскакував над землею, на мить над нею провисав і горлав: „Ой-йой-йой!“ — але не прокидався, відтак з гухом падав, ніби лантух, і видавав рипливого звука, після якого все тонуло в нестерпучому смороді; коли ж той сопух трохи розвіявся, пан Пилиповський наказав порозбирати їх з одежі, позабирати їхню зброю, бо більше нічого не мали, поклав усе те на воза і від’їхав, покинувши на радість комарам три роздуті, білотілі і чорнолиці (від бруду й засмаги) барила, які так і не переставали хропти та свистіти носами.

Пан Іван Станишівський, почувши цю історію, звісно, не так прикрашену, як це дозволив тут собі я, почухмарив пером поза вухом і сказав:

— Хай пан писар запише цю історію коротко, боюся-бо: завтра постане переді мною зі скаргою пан Богдан Стрибиль.

— Женіть його, пане мій, з-перед очей, як збійцю й напасника, — спокійно сказав пан Стефан Пилиповський. — Або ще ліпше за збій накажіте посадити його в хурдигу, бо напад його злодійський.

— Було б не зле, — сказав, почухуючи пером позавуш пан житомирський підстароста. — Але боюся, що доведеться посадити в хурдигу вас обох.

— А мене за що? — обурено виїукнув пан Стефан Пилиповський. — За те, що вліпив йому кілька разів за моє ж пиво?

— Про те, що ви їм удіяли, я завтра довідаюся, пане Стефане. Завтра чи позавтра, коли вже той пан Стрибиль очуняє.

— Але я наполягаю на записі в книгу справ, — мовив урочисто пан Стефан Пилиповський.

— Ваше право, — мовив коротко пан житомирський підстароста.

Наступного дня, коли Юстина рушила до церкви (ходила туди щодня), а я до замку, наздогнав її і сказав, намагаючись вигнути груди колесом й освітити її соколиним зором:

— Доброго ранку, Юстино, чого це ти така горда, що й не глянеш на мене?

— Іди своєю дорогою і не руш мене! — сказала зимно вона.

— А може, нам по дорозі? — півнякувато спитав і аж самому стало гидко: який тонкий у мене голос!

— Не по дорозі нам і не приставай! — сказала вона, не дивлячись на мене і швидко йдучи, ніби і я не міг іти швидше.

— Чи ж не бачиш, що подобаєшся мені, Юстино, — сказав я, вже й не так по-соколиному дивлячись. — Хочеш, прийду до тебе ввечері в садок, розмовимося.

— Відчепись! — скрикнула вона, вже майже біжучи. Я теж пришвидшив ходу, і ми бігли.

— Може, когось маєш, Юстино, — сказав, — чи вже заручилася, скажи — і відстану.

Тоді вона раптом стала, аж мало не наскочив на неї, і подивилася дивними, гейби мертвими очима. — Маю жениха, — сказала крижаним тоном. — Христа! Йому й служу й чистоту свою бережу, він і душу, й тіло моє стереже від усякої скверни. А ти, псе шолудивий, мене не чіпай і не турбуй!

Здалося, що не вона сказала ті слова, а гримнули вони з неба, як у грозу, з тієї єдиної хмарки, що застигла між безмірної синяви, і з тієї хмарки линув дощ, ніби з цебра, але падав і обливав тільки мене, задубілого серед вулиці, а від мене, маючи одежами, тікала дівчина, так і не обернувшись ні разу, і, ясна річ, дощ її не мочив і не обливав. І все в мені струснулося від отого „шолудивого пса“, бо не пес я був і не шолудивий, бо не вчинив і не сказав їй нічого лихого, бо міг би відійти від неї й без таких грубощів, бо на ті грубощі я не заслужив. І тут у душі моїй заграла густо струна, ота дивна струна, що напнута у грудях усіх моїх родичів, дивна струна й музика, що ім’я їй ураза й заклятість, і коли це стається, принаймні в мене, весь насталююсь, ніби в крицю вбираюся, і всі віконечка в мені вмить заплескуються, і я ніби димом наповнююся — тоді не можна мене чіпати, бо несамовитий стаю. Отаким глухо зачиненим на всі замки й засуви, запечатаним у залізну скриню чи в риштунки, — пішов я до замку, відчуваючи, що дим їсть у мені серце, легені й усе нутро, і я стаю сухий і порожній, наче мідний дзбан.