— Панотче, чи ж ви молитеся?

— Га? — стрепенувся Климентій, злякано дивлячись на прояву перед собою. — Чого тобі?

— Та маю, панотче, до вас розмову, коли й справді, як говориш, Божий ти чоловік. Тільки таку розмову, щоб про неї ніхто в містечку не знав. Чи ж у школі хто є?

— Нікого, — мовив Климентій, уже отямившись. — По жебрах розбрелися на честь понеділкування.

— Через це до вас і прийшла, — сказала жінка, — бо наш панотець помочі мені дати не зміг.

Климентій придивився до неї.

— Це ти гуляла вранці з жінками в корчемному дворі? — спитав строго.

— Таж я, — відповіла жінка. — Звуся Пелагія. Дім мій чесний та поважний, бо муж мій міський отаман. Але біда в нас поселилася, ой, панотче, біда!

— Яка ж біда?

Тоді жінка озирнулася на всі боки, чи хто не підслуховує, і приступила ближче.

— Але ж чи справді ти Божий чоловік, чи, мо’ який гультяй-чернець, що шаландається?

— Могла переконатися, коли повчав научительними віршами, — ще строгіше мовив Климентій.

Жінка зітхнула.

— Тому я до вас, панотче, й прийшла. Але діло таке невшетне, що соромно тобі, чоловікові, й говорити.

— Вже повідав, жінко, — різко мовив Климентій, — не чоловік я, коли ношу цю мантію, а уподібнений янголу, а янголи, як знаєш, безплотні є.

Тоді жінка понурилася, помовчала, а відтак почала погідним, розміреним голосом розповідати:

— Маю, панотче, дочку юну, яка, вибачайте на слові, аж так пойнята плотською пристрастю, що місця собі не знаходить. Призналася, що, коли якийсь чоловік до неї наближається, почина труситися вся і млоїтися і, коли б хтось поманив її, без роздуми за ним би пішла і дозволила б чинити з собою все, що тому заманеться. І вістить: чим далі, тим більше хороба ота її уража, і нема більше сили терпіти. Отоді й пішла до нашого панотця, він спробував молитвою відігнати від неї біса й молебень за неї в церкві довгий учинив. Але не допомогло нічого. Вже переконувала її із плачем, щоб терпіла війну тіла заради Христа і його любові і щоб мертвила, як то кажуть, тіло своє соромом та цнотою, але не змогла її переконати. І вже почала вона говорити, панотче, що з дому утече і першому, хто на неї посягне, себе відасть. Такий сором мені, що місця не знаходжу, а жениха, щоб одружити її, нема. Тобто він є, але пішов у похід, бо козацького стану, і вони з моєю дочкою полюбилися, але як пішов, то й пропав. А люди вже щось дочули, і ніхто не йде із сватанням, хоч ми й заможні, й поважні і хоча робила щодо того заходи. Отож про неї вже слава лиха починає йти, а це мені гірше, панотче, ножа. Сказав панотець наш, що, не до слова мовити, біс плоті в неї поселився, але не знає добре, як його проганяти, через що прирадив піти до київських ченців, котрі в печерах живуть, але до Києва далеко і боюся, щоб не зогрішила в дорозі, навіть коли б і я з нею пішла, бо, каже, несила їй терпіти: або віддатися має, або помре — терзає її непомірно.

Тоді задумався Климентій, а вона стояла, і вже й сльози почали текти їй по лицях.

— Допоможіть, отче, коли й справді Божий чоловік! Я вже оддячу, як зможу!

— Нелегка річ! — сказав Климентій. — Ходімо до вашого панотця, може, в нього є требник — там написано, як це треба робити.

— Коли б була в нього така книжка, — мудро сказала жінка, — то й сам того біса б прогнав. Казав, що знає про ту книжку, і, коли б була, каже, то прогнав би, як це записано і за правилом, але робив по-своєму, і нічого з того не вийшло.

— Я ту книгу читав, — мовив задумано Климентій, — але не відаю, чи все в голові залишилося.

— Тоді, може, Господь допоможе й послухає твоїх молитов, — сказала жінка, — бо нашого панотця не послухав. Тільки Богом заклинаю: щоб ніхто того в містечку не знав! Прийдіть, панотче, для дійства вночі, коли всі сплять.

— Ніч для біса найдогідніша пора, — сказав Климентій, — чи ж поборю його? Можна було б зараз піти, але перед цим приготуватися треба й вимолитися. Ліпше прийду вранці: на початку дня Господь милостивіший, бо кладе перед людьми нове світло для витвору добрих діл. Як тебе звати, жінко, й де живеш?

— Казала вже тобі: Пелагія я, а живу за три хати від корчми. Виглядатиму вас, панотче.

— Гаразд! — сказав гостро Климентій. — А тепер іди й не заважай мені молитися. За тебе й твою дочку.

— Тільки ж, панотче, щоб ніхто не знав!

— Дідьчая мати видала, що сова зайця імала, — буркнув Климентій.

— Що? — не збагнула отаманиха.

— Завернися, бабо, плечима в світ з очима, — грубо сказав Климентій. — Все-бо тобі сказав, і не перебаранчай мені!

І він знову подививсь у небо, намагаючись уловити рештки свого настрою чи музики, чи позганяти білих овець, що порозбредалися по вигоні — слова свої, чи позбирати намистини, що розсипались із нитки, але все розруйнувалося, порвалося, справді, розсипалося. Зрештою, й сонця майже не було, а тільки малий сліпучий кавальчик — крайка за окоємом. Зирнув на жінку, яка віддалялася, вряди-годи на нього озираючись, і раптом подумав: а чи не зустрічалися вони з нею раніше, бозна-коли, але дуже й дуже давно? Зрештою, сплюнув і махнув рукою.

— Ет! — сказав уголос. — Біс не батько, що більше знав. Приніс чорт бабу, тож мале снідання великий мій обід зіпсувало.

Почухмарив волосся під клобуком, очевидно, вже набрався шкільних бліх, і додав:

— Лихо штани поре, але, мовивши слово, треба бути паном. Ет!

Бісів плоті виганяти йому не доводилося, хоча бісів інших кілька разів пробував виганяти, користуючись приписами требника, але тоді книгу мав під рукою. В одному чоловіку біс поселився вовкулацький, і хворий вив, наче вовк, але після здійснення обряду присмирів і вити вовком перестав. І Климентій, здається, побачив, як із рота хворого разом із парою вийшла ніби тінь, що коротко, в минуті, мигнула — ніби темна істота з ріжками, кігтистими крильми й такими ж руками й ногами — й подалась у піднебесся, де їх, певне, товчеться чимало, адже й звуть бісів духами піднебесними. Вдруге лікував оглашенну, яку біс примушував безнастанно бігати, і вона моталася по лісах, лугах, полях, обдираючи з себе одежу, а тоді, втомлена, й вичерпана, й майже гола, бо одежа висіла на ній клаптями, поверталася додому на ніч, а вранці знову починала бігати; її ловили, але піймати не могли. Над нею учинити дійство до кінця він не зміг, бо хоча вночі, коли спала, і зв’язали її кріпко, але тільки почав молитися, як розірвала пута й побігла, й уже на ніч не прийшла, а десь пропала — так він із того села й пішов, її не дочекавшись. Через це не вельми був упевнений, що вдасться справитись і цього разу, через це й хотів іти до священика, щоб ще раз перечитати требника, але то було з його боку й маленьке лукавство: хотів отак забезпечитися на випадок невдачі. Пам’ять же мав чудову, тож, коли щось читав, те навіки залишалось у ньому. Відтак досить було заплющитися, як перед очима поставали друковані чи писані сторінки, і міг із тих сторінок вільно собі читати, отож і читав при нагоді, але з часом літери блідішали, вицвітали, й приходив момент, коли пропадали зовсім — саме тоді, щоб обновити пам’ять, йому й потребувалося перечитати знане й раніше читане.

Невдовзі мали повернутися до школи дяк із школярами, які сьогодні виставляли перед жінками жартівливе дійство, а відтак принести й торби, наповнені їством, що його мало стачити до наступної оказії, — і саме їх він чекав, милуючись на захід і складаючи нові вірші. Але отаманиха й справді порушила його спокій, отож відчув потребу усамітнитися, забувши про сподівану вечерю, сісти, щоб ніхто не перебивав, заплющитися й викликати в пам’ять сторінки із Євхологіона, тобто молитвослова чи требника, що має в собі всілякі церковні послідування, які належить знати ієреям. Саму ж книгу було видано у великій чудотворній Лаврі Печерській, року 1646, місяця грудня, 16 дня, як написано на її титулі. Отож Климентій, щоб звірити пам’ять, з’явив перед очі титулку із картинками, що зображали святі таїни — титулка постала перед внутрішнім зором цілком чітко. Тоді відновив сторінку на початку послідування про збавлення від духів нечистих: тут подано гравюру, на якій Ісус Христос виганяв біса із біснуватого, з лівого боку стояли якісь люди, на головах яких танцювали бісики, бісів було повно і в повітрі, і в морі — вилітали із свиней, котрі там потопали, а на заднику — два чоловіки зі списами панічно тікали геть. Картинка стояла перед внутрішнім зором виразно, навіть яскраво, ніби освітлена сонцем, особливо зображення Ісуса Христа, відтак Климентій заспокоївся: можливо, коли допоможе йому Господь, у нього цього разу щось добре й вийде із тією отаманівною.