Сумний та невеселий повертався додому від дядька. В небі стояв місяць у формі розсіченого кола, а довкола оторочений колом більшим, але так само розсіченим. І летів за мною пугач і пугав, ніби лякав, я ж пришвидшував ходу. І якась моторошна тиша була навколо, аж кожен мій крок із виляском бив у довколишні скелі. Я ж ішов і шепотів:

— Не хочу, не хочу, щоб вона помирала!

А з мене сміявся за спиною пугач, а може, то розпач і біль бив мене. А розсічені кола там, у небі: місяця і довкільне — сіяли сірим світлом, і все навколо було налите сірим світлом, і я сам ставав сірий, витканий із того світла. Серце ніби іржаві кліщі стискали, а ноги пришвидшували ходу, аж доки не добіг до кладки через річку. Тут мусив спинитись і віддихатися.

І тоді прийшла мені до голови несамовита думка: піду-но я до Юстининого двору, впаду в порох дороги, здійму руки й помолюся за дівчину — може, почує мене Господь.

Майже побіг через кладку, аж дошки гриміли під ногами, і не було навколо ані душі, тільки два розсічені кола над головою, пугач, котрий летів за мною, і я, розтривожений.

І вчинив те, на що знамірився: впав на коліна в порох дороги, звів руки й помолився гаряче:

— Боже, не забирай її з цього світу! Хай не любить мене, не навдокучатиму більше своїми зальотами, але хай жива буде! Хай зустріне, кого зможе полюбити, бо не бажаю, щоб вона померла! Не може, — беззвучно волав я, — таке чудове личко омертвіти і в тлінь перетворитися, не має дочасно таке чудове тіло в кістяка перетворитися! Нічого не бажав їй лихого і не бажаю! Почуй мене, Господи, ти ж усе можеш, вдихни в неї духа животворящого і прожени смерть, і хай не з’їсть її хвороба.

Коли виповів оте, затих пугач, зник чи відлетів геть. Я зирнув у небо: пропало оторочне коло, залишилося лишень коло місячне, хоч так само розсічене. Тоді звівся розбито на ноги й почвалав додому: втомлений і вичерпаний до дна. Впав на ложе, і мене відразу ж підхопив важкий сон. І приснилося мені, що розчинилися двері і ввійшла в них Юстина в білій, обіллятій місячним світлом сорочці, з розпущеним волоссям і з чарівною усмішкою на лиці. Тоді я скочив од невимовної радості і, підбігши, обійняв її та й поцілував, кажучи:

— Добре, що прийшла до мене, прекрасна Юстино!

Тоді вона вислизла з моїх рук, засміялася, і її голос продзвенів, ніби соловей заспівав.

— Спершу злови мене, а тоді цілуй!

І я кинувся її ловити, а вона виверталася й тікала, а коли хапав її за сорочку, то сорочка із дерливим звуком рвалася, ніби гнила, й обвисала, показуючи осяйно голе її тіло. Вона ж сміялася й тікала від мене, і ми вже були не в моїм домі, а в якомусь круглому покої, ніби в кулю зачинені, де ані стільців, ні ложа, ні стола, ні вікон, ані дверей. Вона бігла довкола закругленої стіни, а я мчався за нею, розчепіривши руки і розтуливши понікуди рота. Хапав її за плечі і за рештки сорочки, але вона вислизала з пальців, як вуж чи в’юн-риба, а іноді здавалося, що не тіло хапаю, а щось світляно-прозоре, безтілесне й плитке, як вода. І в мене вже закладало дихання, бо ми мчали все швидше й швидше, бо вже не бігли, а летіли одне за одним, і не міг я її ані зловити, ані схопити, і розлунювався, ніби соловей співав, її сміх. Часом повертала голову, і я бачив розсміяне обличчя.

— Отакий ти юнак! — кричала весело. — Дівчини зловити не можеш!

Тоді зовсім витекло в мене із грудей повітря, і я впав навколішки і припав лицем до підлоги, яка була покрита грубим шаром куряви. Пив ту куряву і наповнювався нею вщерть.

— Помилуй, Юстино! — молив. — Коли не захочеш бути пійманою, ніколи не зловлю тебе.

— Отакий ти юнак? — спитала вона, зупинившись біля мене, я бачив лишень голі й стрункі її ноги.

— Отакий я юнак! — мовив печально.

— Тоді візьми мене, але при одній умові — більше ніколи не зустрінемося. Цього хочеш?

— Ні, — відповів я дихавично. — Хочу з тобою зустрічатися, Юстино!

— Але ж не Юстина я, а біс її, — сказала дівчина. — Юстина вмерла, а біс її живий. Отож, коли бажаєш, з’єднайся зі мною, бісом її, — це останнє, що вона може тобі подарувати.

Тоді я звів очі й побачив перед собою диво з див: переді мною стояла гола й осяйна Юстина, волосся її спалахувало іскрами, очі полум’яніли гарячим, чорним вогнем, пишні вуста відслонилися, і між них поблискували перлові зубки; шия в неї була, як у лані, світла й вигинлива, груди її поколихувалися, а сочки настовбурчилися, ніби ось-ось мало приснути з них молоко; живіт її й торс були ніби з мармуру точені; лоно її темніло, як ліс густий, а ноги стояли, ніби дві колони стрункі.

Юстино, — простогнав я. — Кохання моє, Юстино!

— Не Юстина я, — сказала вона ніжно, — а тільки її біс. Хочеш не забути її, візьми мене, буду весь час з тобою, доки житимеш. Юстина вмерла, і не любила вона тебе, а любив біс її, оце він до тебе й прийшов.

Вона уклякла навпроти мене, бо і я стояв навколішках, і почала розстібувати в мене на грудях сорочку. Я тремтів, ніби в пропасниці. Тоді її рука пролізла в мої груди, власне, не рука, а залізні пальці із пазурями, схопили моє серце і вирвали його із грудей, і те серце в її руках забилося, й затріпотіло, і застогнало, і ніби випручувалося, але вона міцно ввігнала в нього пазурі, піднесла до вуст і вгризлася перловими зубами, аж зусібіч цвіркнула, обляпуючи й мене, і її саму, гаряча пінлива кров. Відтак почув я голос, який ішов не від біса Юстининого:

— Пагубниче і всіх звабнику, скарбе всілякої нечистоти й погані, тепер побачила я твою неміч, тепер я зрозуміла, що ніщо ти, і нічого не можеш, і не маєш сили на відомсту. Звабилася я, окаянний, послухавши тебе, що ніби кохаєш мене, і повірила звабі твоїй, відступися-бо від мене, проклятий, відступи! Відійди, відійди, беззаконниче, враже істини і всякому добру супротивниче та ненависниче!

І тут я побачив перед собою спотворене, і скривлене, і скособочене Юстинине лице: очі моторошно палахкотіли, ніс роздув ніздрі, виставилися червоні, величезні зуби, рот був увесь вимащений кров’ю.

— Я твоє серце з’їла, — сказала хрипко. — А тепер дозволяю з’їсти моє. Виривай і гризи!..

Я прокинувсь у холодному поті. Повітря в грудях не було, я задихався, серце боліло, ніби й справді мав його вирване.

Був розбитий, хворий, спантеличений, нажаханий і ледве прийшов до тями, тільки тоді зміг поволоктися, а не побігти, як звичайно, на службу. Цього разу запізнився, за що дістав виказа від пана Івана Станишівського, підстарости житомирського, а пан писар пригрозив мені, що накаже дати мені за спізнення різок. Я ж сповістив про свою хворобу та й, певне, був блідий на обличчі, через що скорописом посадили одного з моїх приятелів-писарчуків, а саме Олександра, не такого вправного, як я, але вправнішого від Онисима та Онисифора, мене ж посадили за перепис простіший уже приготованого письма. Але рука в мене тремтіла, і я не так писав, як прислухався до скарження, що його викладав перед паном підстаростою Василь Богданович-Корчевський, а він обтяжливо жалівся на пана Богдана Стрибиля, уже мені відомого з давніших записів, зем’янина київського — цього разу той учинив куди більше подвигів. Отож я мав нагоду про ті подвиги спокійно вислухати і щось собі вільно записати.

Так от учора, червня чотирнадцятого дня, з поправи календаря римського, пан Богдан Стрибиль сам, особою своєю, із багатьма слугами, помічниками й підданими своїми, наїхали на пана Василя Корчевського з бронями та оружжям, як на війні, і з рушницями ґвалтом на власний ґрунт пана Василя у маєтку Корчевському з урочища села Корчевського, де річка Калинівка впадає у корчевський луг. А коли піддані пана Василя, схопивши, хто що міг, кинулися на оборону, то були розбиті, побиті й помордовані, учинено й чимало шкоди, а саме: підданого пана Василя Михайла Жахчича, який і гукнув усіх на оборону і всіма керував, із рушниці в лоно пострелили, і та куля пройшла у кобець і навиліт вийшла, з якої рани невідь чи буде жити, а учинив це власноручно пан Богдан Стрибиль. Врядника ж пана Василя Федька Лагича, який прибіг на той шум, пострілено в ліву ногу і в стегно, і невіть чи з того виживе, сам він був беззбройний і хотів напасників зупинити розважливим словом. Підданого Дешка окрутно збили киями, і зранили, і змордували, зловивши. Решту слуг і підданих пана Василя половили й пограбували, після чого пан Богдан Стрибиль позабирав коней із возами і все, що міг побачити, і до маєтку свого Пилиповичів відніс і відпровадив. У пана врядника забрано тридцять п’ять кіп грошей литовських і єрмаяк[20] білий муравський, за якого дано дві копи грошей, шапку-мегерку, за яку дано грошей шість, пояс із калитою і з угорськими ножами та з огнивом; пограбували, обдерши до голого, Михалка, слугу, Оліфера, слугу, і Вереса Семена. Але цього панові Стрибилю виявилося мало, з возами відправив лише частину слуг, бо побачив, як удалині йдуть інші вози пана Василя Корчевського із колодами, які брали на тому боці Калинівки. Пан Богдан Стрибиль засів біля броду зі своїми людьми в кущах, а коли ті вози під’їхали, почав стріляти в них, як у ворога; тоді його слуги з великими криками вискочили й почали бити візників та підданих, що накладали колоди, побили й обдерли всіх до голого і так голими пустили, сміючись, свистячи і ганьблячи їх; коней же і вози повідбирали і відіслали в Пилипівку з кількома підданими. Після того розбили льоха пана Василя Корчевського, де ховався мед питний, і почали пити, і гуляти, і кричати, і скоки витинати, запаливши складені в дворі тинини, і вогонь був такий великий, що сам пан Василь, який на той час нагодився на той розбій, побачив його звіддаля. Він пригнав конем, зібрав у селищі людей, озброїв їх, і вони пішли приступом на фільварок самого пана Василя, але пан Богдан Стрибиль засів із рушницями за парканом і бив звідтіля в людей пана Василя. Пан Корчевський послав по рушниці, які в нього ховались у домі в селищі, а пан Богдан Стрибиль, вимахуючи кухлем із медом, закричав, що коли пан Василь не відступить, вони спалять фільварка. Остерігшись цього, пан Василь Корчевський з людьми відступив, а коли пан Богдан, підпилий бувши, виїхав, пишаючись, із фільварку, то пан Василь ударив у нього з рушниці, принесеної із дому в селищі Корчевському. Тоді пан Богдан Стрибиль засів із людьми за возами і почав бити з рушниць, а пан Василь послав людей заскочити до фільварку, щоб туди не повернувся пан Богдан і не спалив його добра. Побачивши те, пан Богдан Стрибиль підпалив вози, з-за яких вони боронилися, самі ж сіли на коней і вдалися до втечі, але не до броду, бо там були вже люди пана Василя, а на бистрину, де вир, і в тому виру потопилися коні й один із підданих пана Богдана Стрибиля. Сам же пан Богдан вибрався з кількома підданими з виру неушкоджено і, щоб насміятися над паном