І знову опинились у покритих глибокими снігами полях; довкола крутилися вихори, шаленів вітер, кінь ледве плуганився, Онисим низько зігнувся, намагаючись захистити обличчя, а я накрився глухо каптуром, позасував руки в рукави кожуха, перед цим натягши на себе важкого коца, — не відали, куди їдемо, бо вже й дороги не було видно; заметіль свистіла над нами і навколо нас, вила, й сікла, і ніби реготала з нас злобливо. Кінь уряди-годи форкав, і мені здалося, що й сани наші, й кінь (так уже було одного разу, тоді, коли переїжджали ми кордона) піднялися над землею й почали носитися разом із вітром, то припадаючи до землі, то знову злітаючи й кружляючи — танцювали ми в тому полі якийсь несвітський танець. Я висунувся з-за каптура і здригнувся: на коні охляп сиділа сіра тінь у мантії, спиною до нас, і поганяла коня, вказуючи напрям.

— Неємія! — сказав я.

Він повернувся в мій бік і засміявся. І обличчя, і зуби його були чорні.

— Нічого не бійся, — сказав Неємія, ворушачи чорними губами. — Поки я з тобою, нічого не трапиться.

— А поки будеш зі мною? — спитав я.

— Поки потребуватимеш мене, — відказав Неємія, показавши чорні зуби в дивному оскалі. — Поки бажатимеш, щоб вів тебе ніхто інший, як я.

Онисим стрепенувся на сидінні і звів голову.

— З ким це говориш, ваша милосте? — спитав.

— А не бачиш?

— Що можна побачити в таку хурделицю, очі заліплює! Чи не лиха сила це з нами грається?

— Бійся Бога, — сказав я обурено. — І не згадуй під такий непевний час нечистої сили.

Отож дивними судьбами Божими ми зблудили до якогось сільця, там не зупинялися, а тільки попитали дорогу до монастиря Воскресіння із мертвих Ісус Христового. В монастир добилися вже вночі, там чесний ігумен Аліпій Федорович прийняв нас удячно й прихильно, ми змогли нарешті спочити духом і тілом: відігрітися, бо в келіях було напалено добре, а що приїхали ми вже в темряві, то, повечерявши пісно, завалилися спати; я ніби в чорну яму провалився і, хоч, загалом, схильний до видінь, не мав снів жодних, а коли випірнув із тієї ями, був уже день, голова мені паморочилася зі сну, а коли розклепив повіки, то побачив, що в келії сидить Аліпій Федорович і співчутливо на мене дивиться.

— Проспав ти, брате милий, ніч і майже цілий день. Дуже, видно, наморився, блукаючи в метелиці.

Вислухав спокійно мою розповідь, куди й для чого мандруємо, похитав співчутливо головою і сказав:

— Благочестива твоя дорога, хай тебе боронить Господь. Але даремно силу витрачаєш, бо незаконно до нашого стольного міста не дійдеш, не можна дійти.

Він помовчав, ніби обдумував ситуацію, в яку ми потрапили, а тоді приязно поклав мені на плече руку.

— Але справа не безнадійна, все зможеш учинити, що замислив, тільки треба діяти законно і як годиться. Підеш до місцевого воєводи — його палати неподалік звідсіль. Чоловік то в літах, поважний і богомільний, а звати його Петро Ігнатович. Ознаймуй йому про себе і попроси листа до царя нашого — без такого листа нікуди не дійдеш. Тільки, собі на нещастя, тулятимешся туди й сюди, як досі тулявся, бо ти по колу йшов, а не по прямій дорозі. А без волі царевої й копійки в нашому краї не збереш, бо за всіма грошовими зборами у нас суворо стежать, коли ж ослухаєшся, то тільки біди собі напитаєш.

— Навіть коли йду за волею Божою? — спитав смиренно я.

— Воля Божа твориться через волю царя, — сказав поважно ігумен. — А від царя йде до його воєвод, інакшого шляху волі Божої в нас немає. Через це ми й звемо себе рабами воєвод наших і царя нашого, бо чин наш у світі таки рабський, коли не хочемо зажити страшної кари. Бог нас і карає через воєвод та царя, але ти не печалься, навчу тебе, як треба чинити, все просто. Прийдеш до воєводи, впади йому в ноги, назвися рабом його і скажи, що твоє найбільше пожадання — стати рабом царя, саме заради цього великого щастя й пустився ти, скажеш, в дорогу. Тоді, обіцяю, дорога перед тобою відкриється, бо тепер вона запечатана, сам міг переконатися.

Трохи страшно мені було слухати ці слова, бо так я начебто мав відректися і від землі рідної, і від свого Храму, адже не підлягали ми царству Драконовому, чому ж тоді рабом його називатися?

Я сказав це Аліпію Федоровичу, і його обличчя раптом стало із доброго й привітного строге й непроникне.

— Дивно, що не розумієш таких простих речей, — сказав він. — Немає іншої правої віри від православної і немає іншого православного царя, тільки наш. Отже, всі православні мусять рабами нашого царя назватися, коли хочуть милість Божу в себе приймати, а хто неправославний, таким має стати, щоб у геєну не потрапити, а в рай по житті. Бо сам знаєш: тільки ті, що з правої руки, підуть у царство небесне, а всі із лівої — в пекло. Отже, Божа права рука — це цар наш, і всі, хто не назвуться рабами його, мусять стати на лівому боці, бо достойні смерті й мук. Гординя заговорила в тобі, а гординя — гріх страшний.

Говорив начебто просто й зрозуміло, правильно, але щось у мені заперечувало те. Я придивився до ігумена пильніше і раптом здригнувся: коли забрати з лиця Аліпія Федоровича густу бороду і зменшити зморшки чи зовсім прибрати їх — сидів переді мною Неємія.

— А чи зможу повернутися тоді додому? — спитав трохи занепокоєно.

Усе в волі царській, а значить — у Божій, — сказав Аліпій Федорович, — не нам те вгадувати. Захоче його величність, залишить біля себе чи в царстві своєму, а захоче, пошле, щоб відбудував ти свого храма Пресвятої Богородиці у славу її та його. Але хай тоді й ти, і братія твоя по обителі назветеся його рабами і служити йому вірою й правдою дасте обітницю — так віддасте за милість його і за його поміч. Пообіцяй міцно те воєводі, і він не тільки дасть тобі листа до царя нашого, але й пошле з тобою охорону й супровід, щоб не траплялося більше у вашій путі лихих пригод.

— Чи ж тільки такий шлях до царя? — спитав я задумливо.

— Іншого нема, — мовив Аліпій Федорович, — і тільки такий, бо тільки такий праведний, служитимеш-бо у славу Божу, а це значить для царя. Бо коли б ти не захотів служити цареві, навіщо йому тратитися на якогось нечестивого храма?

— Дозволь подумати, — перевів я дихання. — Чи тобі маю дати відповідь, чи воєводі?

— Думай, — відповів спокійно ігумен. — Хочеш, поживи в нашій любові, відпочинь і скріпися духом — тебе тут всі за брата матимуть. А відповідь давай не мені, я людина мала і грішна, як і ти.

Він звівся і поблагословив мене, я те благословення прийняв. Тоді Аліпій Федорович рушив із келії, але біля дверей спинився і наймирнішим тоном повів:

— І ще одне не забудь сказати воєводі. Що ти згоден поклястися на святому Євангелії на вічне підданство цареві, і хай запишуть твою клятву на папері. Отоді тобі всі дороги відчиняться, як і ласка Божа, а через неї й царська, і послушання своє виконаєш. Мир тобі, брате!

І він перехрестився, але не так, як хрестимося ми.

Ця розмова струснула цілим моїм єством, і я покликав Онисима, щоб з ним порадитися, і це вперше з ним радився, як рівний із рівним, бо доти він улягав моїй волі і мав їй коритися, тільки раз, як писалося, збунтувавшись; не беру до уваги його звичне буркання супроти мого наміру й передзавзяття.

Онисим уважно мене вислухав і мовив таке:

— Чи не здається вашій милості, що і тут, як і в тому селі, нас хочуть узяти в полон? Тільки не насильством, як ті сільські розбишаки, а мирно, духовно? Суджу я простим розумом, бо ваша милість — старший мій по обителі, і моє послушання — коритися твоїй волі…

Він замовк, а я похилив голову.

— Кажи далі, — мовив.

— І скажу. Ваша милість і я добре знали, вирушаючи сюди, що звідсіля мало хто повертається. А це тому, що приймали клятву на рабство. Бог не вимагає собі клятв і записів, а тільки той, як оповідають люди, хто воює на душу.

— Але коли візьмемо гроші, й повернемося додому, і відбудуємо Храм, чи не послужимо тим самим Богові?