За схованку слугувала невеличка ямка посеред острівця, накрита лядою, устелена дерном і присипана листям так, що знайти її було неможливо. Та й, зрештою, шукати її тут було нікому.

Узявши зі схованки трохи золотих дукатів і цехінів, козак повернувся до човна і незабаром уже підпливав до острівця, де стояла його хатина.

Ще здалека Андрій почув чийсь регіт, що долинав з острівця, а підпливши ближче, побачив таку картину: коло самої води рачки стояла дивна істота і розглядала своє відображення, повертаючи свою лису головою з великими лапатими вухами то в один бік, то в інший, ніби милуючись собою. А ззаду істоти хтось качався в траві, захлинаючись від сміху. Почувши хлюпання весел, істота підвела голову. Карі очі світилися непідробною радістю, а на обличчі грала широка, на весь рот, посмішка, сяючи неприродною білизною зубів.

Андрій пристав до берега і вистрибнув з човна. Никодим підвівся і погладив свою лисину.

— Ну як я тобі, Сивий? Помолодів?

Упир, усе ще тримаючись за живіт, теж підвівся. Андрій кинув весло на траву.

— Еге ж, куди вже далі! Твоя робота? — звернувся він до упиря.

Той, сміючися, кивнув:

— Чия ж іще?

— Ну ти й шкуродер, Мефодію.

— Нічого подібного, — скривився упир. — Ти бачив, як він чухмарився? Вони ж його живцем загризли б! Та й йому подобається…

Никодим закивав лисою головою.

— Подобається, подобається! А то дався вже мені взнаки цей мурашник! Та й голові легше стало…

— Ну, подобається, то подобається, — сказав Андрій, — тільки тепер, — ти вже не ображайся, — дуже вже на євнуха став ти схожий.

— Тому-то я так і сміявся, — пирснув упир.

— Ти, — перебив його Андрій, — не сміявся, а іржав, як кінь! Я тебе чув ще за версту звідси… Гаразд, показилися, і годі… Ходімо в хату, присядемо перед дорогою.

Усі троє зайшли в хатину. Андрій і Мефодій сіли на лавку, а водяник вмостився на цебрі і став зиркати то на упиря, то на козака.

— А що, Сивий, далеко зібрався?

— А тобі яке діло?

Водяник став водити босими ногами по підлозі, згрібаючи розсипане сіно в купку.

— Та я так… Не на Черкаси бува?..

— Може, й на Черкаси… А що?

— З собою не візьмеш?

— З якого це дива? — Андрій здивовано глянув на водяника. — Літо, вважай, надворі, хлюпався б собі в заплавах!

Водяник шмигнув носом і за звичкою почухав потилицю.

— Розумієш, Сивий, дуже вже прив’язався я до людей, сумно мені тут одному, нудьга зелена… — Никодим дивився кудись удаль. — А оце ж пам’ятаєш, ми з тобою зимували на хуторі минулої зими?

— Ну?

— Там млин водяний, мене ще мельник помічником до себе запрошував…

— Помічником — водяника! — розсміявся упир. — Нічого не скажеш, хитрий мельник!

— Так він і знати не знав, хто я, — відмахнувся Никодим. — Ну то як, візьмеш, Сивий? — водяник з надією глянув на козака.

— А відкіля ти знаєш, що я саме на той хутір збираюся?

Андрій підозріло глянув на водяника, а потім перевів погляд на упиря. Упир одразу взявся розглядати стелю, ніби він тут ні при чому.

— Гаразд, гаразд, ну, проговорився, поки цилюрникував, — зізнався Мефодій, — ну, буває… Та й він, як видно, не ворог тобі…

Андрій втупив в упиря твердий погляд.

— Цей — не ворог, навіть друг. Але надалі будь уважнішим і стеж за тим, що й кому говориш.

— Добре, вибач, — винувато кивнув упир.

— Гаразд, збираймося.

— Так береш?.. — водяник радісно підскочив.

— Кажу, збираймося, значить, беру.

Андрій дістав з-під лавки невелику обковану залізом скриньку і відкрив її. У скриньці лежали два пістолі і добра жменя куль. Половина з них були срібними. Засунувши пістолі за пояс і причепивши порохівницю, Андрій поправив шаблю і зняв з полиці невелику торбу.

— Ну все, йдемо.

Усі троє вийшли з хати і попрямували до човна.

— Никодиме, — звернувся до водяника Андрій.

— Що?

— Вдягни чоботи. Попливеш не за човном, а в човні.

— Ага, — погодився водяник, і, якусь мить помовчавши, запитав: — Чуєш, Сивий?

— Ну, що ще?

— Е-е-е… А що таке «євнух»?

Ніч опускалася на безкрайній степ. Повітря наповнювалося свіжістю і прохолодою, що їх приносив легкий вітерець з Дніпра. Міріади зірок обсипали небо, куций серп місяця освітив своїм м’яким сріблястим світлом безбережне роздолля степу.

Вітерець шелестів морем високих, у пояс, трав, а посеред цього моря зяяло провалля глибокого яру, на дні якого вилася тоненька стрічка струмка з чистою і прохолодною водою. Схили яру були дуже крутими, а подекуди навіть грізно нависали над струмком. Тут завжди було свіжо і прохолодно, пахло корінням, землею і сирістю. Але не цієї ночі.

Цієї ночі у яру панував важкий, задушливий сморід. Місячне світло ледь-ледь проникало вглиб, але, не зважаючи на це, на дні яру без зайвих зусиль можна було розгледіти три згорблені фігури.

— То як, ти кажеш, він називається? — неприємним басом прохрипів один із трьох.

— Характерник, — відповів йому ще більш неприємний голос.

— Розповідай, — прохрипів третій, якось дивно закректав і відкашлявся. — Тьху, ніяк не перетравлю тієї дохлої лисиці, що вчора знайшов.

Перший захрюкав і зарохкав, що, очевидно, означало сміх.

— Кінчай іржати, справа серйозна! Він нашого брата порішив, а ви шкіритесь.

— А братик нічогенький був! — хрюкнув перший.

— Ага, смачненький! — додав другий.

— Заткнися, Хряче! І ти, Пацюче, писок стули. Знайшли чим хизуватися: брата рідного зжерли!..

— Та годі тобі, він і так мертвий був, — озвався Хряк.

— Та й ти теж їв, — вставив Пацюк, — так що кінчай патякати, Гробаку.

— Так, але вбив-то його характерник!

Гробак встав і розігнувся. Росту він був невисокого, кремезний, широкоплечий, але сутулий. Довгі руки звисали мало не до землі. Розгледіти обличчя в темряві було неможливо.

— Помститися йому треба, — прогарчав він, — а то ще й нас прикінчить.

Хряк почухав за вухом і запитав:

— Ну, так розкажи нам, хто він такий, отой характерник?

— Чаклун козацький.

— І що ж він може, цей чаклун? — поцікавився Пацюк, і в його голосі чулася легка іронія.

— Що може? — повторив Гробак. — Туману в очі може напустити, і ви кинетеся не на нього, а на тінь, що він її вичаклує. Він знає купу заклинань, щоб нашого брата зі світу зводити. Може бути за панібрата з нечистю всілякою, але тільки не з нами — вурдалаків він люто ненавидить і нищить скрізь, де тільки стріне. На додачу, як і всякий козак, вміло орудує шаблею. Ясно?

— Ясно, — хрюкнув Пацюк.

— Не ясно лише одне, — сказав Хряк, — де нам його шукати? І взагалі, ми що, втрьох на нього підемо? Одні?

Десь недалеко почулося вовче виття.

— Ні, не одні! — голос Гробака пролунав зловтішно. — Нам навіть шукати нікого не треба, сам найшовся.

Вовкулаки затихли і прислухалися: вовк знову завив, і вже десь зовсім поруч.

— Ні, здається, не вовк це виє… — тихо прохрипів Хряк.

Раптом на одному з боків яру в місячному сяйві вималювалась чиясь велетенська постать. Згори посипалася глина, і в яр стрибнула якась здоровенна потвора. Хряк і Пацюк притиснулися до прямовисної стіни яру і грізно загарчали. Потвора одразу відізвалася низьким, утробним риком. Уперед виступив Гробак.

— Тихше, тихше, Василю. Свої це.

Потвора була завбільшки з теля. Стояла на чотирьох лапах, причому передні були помітно довшими. Ступивши кілька кроків уперед, вона опинилась у смузі місячного світла. Дуже тіло напружено грало м’язами. Могутні груди важко здіймалися, як від швидкого бігу. Голова потвори була жахливою подобою людської, з масивною шелепою і величезними іклами. Потвора загарчала й вишкірилася.

— Хто такі? — спитала.

— Це, — Гробак вказав на двох вовкулаків, — мої брати — Хряк і Пацюк. Не забувай, Василю, в нас угода, ми разом.

Потвора сіла на задні лапи.