Андрій зробив жест рукою.
— Ні, заходь, заходь.
Гість лише переступив поріг, як одразу став принюхуватися, водячи носом у повітрі, як хорт.
— А що це в тебе, Сивий, так горілочкою пахне?
Погляд його впав на перекинутий на підлозі кухоль і тут-таки перескочив на бутель, що стояв під столом.
— Чуєш, Сивий, житіє моє тяжке… Це що, горілка? — спитав він, вказавши на бутель смішним, схожим на лопату пальцем.
Андрій кивнув.
— Ох, козаче, похмелитися б, а то житіє моє…
— Слухай, Никодиме, — обірвав його Андрій, — кінчай ти оце гниле діло, тобі до знахаря треба, щоб із запою вивів. А на бутель не косися, на тебе й так дивитися гидко. До речі, можу порадити доброго знахаря, ось він! — Андрій вказав на упиря.
— Годі тобі, Сивий, не знущайся, — обурено сказав чоловік. — Знахаря! Не треба він мені, коли захочу, сам кину. — Він почухав бороду і додав: — Я, щоб ти знав, уже другий день, як одну лише воду п’ю.
— О-о-о! — протягнув Андрій з відчутним сарказмом. — Це за останні-то два місяці?.. Подвиг, подвиг…
— Та ну тебе, — махнув чоловік рукою, — не наллєш, не помру… Та й у справі я до тебе взагалі-то…
Упир весь цей час мовчав і з цікавістю розглядав прибулого.
— Водяник? — запитав він нарешті.
Чоловік широко посміхнувся, оголивши неприродно білі широкі зуби, і присів на перекинутий цебер.
— Ага. А ти направду знахар? — запитав він, не перестаючи посміхатися, але вже по хвилі його посмішку як вітром здуло. — А щоб мене трясовиця затягла! — вигукнув він, пильніше придивившись до знахаря. — Так це ж упир!!! Їй-богу упир, або я таки допився!
— Ні, не допився, таки упир, — підтвердив Андрій.
Водяник похитав головою.
— Ех, Сивий, Сивий… Вже й з нечистю знаєшся! Докотився…
Упир зневажливо скривився.
— Чия би собака гарчала, а твоя б мовчала! Сам-то ти хто?
Водяник гордо підняв голову.
— Я — створіння природи, а от ти — нечисть!
Упир фиркнув.
— П'янчуга ти болотяний, а не «створіння»…
— Цить ви! — різко обірвав упиря Андрій. — Завелися, як баби базарні… Никодиме, — звернувся він до водяника, — це Мефодій, упир. Мефодію, оцей бородань, — вказав на чоловічка, — водяник Никодим. І, як на мене, то обидва ви — нечисть, так що давайте на цьому покінчимо… Отже, Никодиме, у справі, кажеш, прийшов? Ну так я слухаю…
Никодим знову почухав бороду.
— Пам’ятаєш, Сивий, ти оце якось просив мене дещо добути тобі з дна?
— Ти диви, не забув, — розсміявся Андрій.
— Так я теє… ну, готовий…
— Пізно, добули вже.
— Та ну? — здивувався водяник. — Хто?
— Русалка.
Водяник зареготав.
— Жартуєш, Сивий, а мо’ й брешеш?
Андрій показав шаблю. Водяник, очевидно, пізнав її, позаяк реготати перестав.
— Ух ти! Як же це вона тобі… Як же це ти її вмовив? — спитав украй здивований водяник.
— Ну, ти ж знаєш їхній нездоровий потяг до всіляких там гребінців і шпильок…
— Ще б пак! Мені та й не знати!
— Так-от: був у мене один гребінь, з-за моря я його привіз. Відібрав там у чаклуна місцевого, він ним русалок у кабалу затягував, щоб вони йому діставали з морського дна затонулі скарби. Знав, негідник, що коли побачить русалка гребінь його, то відразу ж і почне ним коси розчісувати… І що за звичка дурна? Земна дівчина, так та зроду чужий гребінь не візьме, а ці…
— Що правда, то правда, — перебив його Никодим і знову почухав бороду.
— Чого це ти чухаєшся весь час?
— Так завшивів, зараза…
Упир ледве стримав сміх.
— Чого шкіришся, кровосос? Між іншим, це ще один доказ того, що я таки створіння природи… Продовжуй, Сивий.
— Ну, — продовжив Андрій, — гребінь я в чаклуна відібрав, а самого в море кинув. Не думав я, що гребінь мені згодиться, а воно ач як вийшло…
— І ти піймав русалку? Ех, Сивий…
— А що мені лишалося робити?! — обурився Андрій. — Ти ж запив…
Упир єхидно посміхнувся.
— І, чесно кажучи, коли русалка діставала мені шаблю, то гребеня на ній уже не було… Ми з нею розговорилися…
— Ти ще скажи, що познайомилися, — перебив козака Никодим.
— Ні, — відповів Андрій, — імені свого вона не сказала… Які ж вони цікаві, ці русалки!.. Ім’я їх — то, бачте, діло особисте, інтимне, так сказать, а свої принади всьому світу напоказ виставляти — так це завжди будь ласка!
Водяник пирснув.
— А тобі чим зле?
— Та я нічого ж не кажу…
— Ото ж бо!
— До речі, Никодиме, вона тебе знає. Каже, бачила тебе з чорнявкою, коли ви зі скелі пірнали.
— А-а-а-а-а! — протяжно сказав водяник і ляснув себе долонею по чолі. — Згадав, згадав!
— Вона тобі привіт передавала.
— Спасибі, — водяник вдячно кивнув головою.
— Ну, а з чорнявкою твоєю як? Відійшов уже?
Водяник відречено махнув рукою.
— Відійшов, ну її в болото… Вона там на одного козака запала, так у вир затягла…
— Уже? — здивувався Андрій.
— Ага. Тепер сидить на дні, над трупом тужить та раків відганяє!
Тут водяник злісно почухмарив потилицю.
— Ух, як гризуть, гади!
— А пити як кинув?
— Як кинув? А так-от, — невдоволено буркнув водяник. — Заборгувався я кругом, не наливали більше, так я вночі в курінь козацький заліз, і піймали мене… Вирішили стратити, як злісного крадія і п’яницю. Зашили в мішок і зі словами: «Хоч раз у житті водиці попий, бузувіре!» — кинули в Дніпро.
Тепер розсміялися всі троє.
— Никодиме, а можна спитати? — озвався упир.
— Ну, питай, — водяник з-під лоба глянув на упиря.
— От ти кажеш, заборгувався кругом… А знаєш, скільки на дні добра всякого лежить?! Що тобі вартує раз-другий пірнути, га?
— Нічого не вартує, — відказав водяник, — тільки я сп’яну не пірнаю.
— Ну, прохмелився б…
— Та ж не вдавалося ніяк.
— О-о-ох, — простогнав упир, — а я от ніколи не похмеляюся — дивитися на неї не можу опісля…
Никодим співчутливо закивав головою.
— Бідний ти чоло… Себто як? Ти що, п’єш?!
— Буває, — зітхнув упир.
Водяник здивовано глянув на Андрія.
— Не бреше, сам бачив.
— Оце так!
— Ну, гаразд, хлопці, ви тут побалакайте, а я в заплаву, у мене там трохи червінців сховано… Скоро буду, — сказав Андрій і попрямував до дверей.
— Чуєш, Сивий, а він мене… не того? — запитав водяник і з острахом глянув на упиря.
— Не бійся, «не того», — відповів Андрій і зачинив за собою двері.
Мефодій тут-таки жартома скорчив хижу фізіономію.
— Ням-ням-ням, бу-бу-бу… Ох, зголоднів я!..
Водяник, мов ошпарений, схопився і з криком кинувся до дверей:
— Сивий! Ой, зжере він мене, гад, зжере! — і з переляку став смикати двері на себе, забувши, що відчиняються вони назовні. А упир тим часом тихо підійшов ззаду й опустив руку водяникові на плече. Той відразу змовк і від страху втягнув голову в плечі.
— Та заспокійся ти, — сказав упир. — Хіба не бачиш — день білий надворі!.. Та й ти не в усипальні якійсь, а в хаті…
Водяник повільно повернувся.
— А й справді, день… Та й сонце тобі просто в пику б’є… Як же це так? — Вигляд у нього був зляканий і здивований водночас.
— Довго розповідати. Сядь і заспокійся.
Упир вернувся до столу і сів на лавку. А Никодим, кульгаючи, підійшов до цебра, узяв його і поставив у куті коло ліжка, прямо під іконою.
— Ти вже даруй, — непевно сказав він, — але мені так спокійніше буде.
— Будь ласка, будь ласка, — байдуже буркнув упир.
Никодим всівся на цебер і зайшовся хвацько чесати потилицю і бороду.
— Що, несила самому вивести цю погань? — упир співчутливо глянув на водяника.
— Ага. Я вже й пірнав — не дохнуть, зарази.
— Можу допомогти.
— Як? — недовірливо покосився водяник на упиря.
— Простим, загальновідомим способом.
4
Андрій сів у човен і відштовхнувся веслом від берега. Човен ковзнув по воді, спритно огинаючи зарості очерету, — козак вправно працював веслами, прямуючи до лише йому одному відомої схованки в заплавах. Десь за півгодини він прибув на місце.
