Гапка опустила шаблю.

— Допоможи йому, — тихо сказав Мефодій і відповз трохи вбік.

Андрій лежав без тями. Гапка опустилася на коліна і розірвала його закривавлену сорочку: рана була страшною, але, з усього видно, виліковною. Жінка приклала долоню до рани і заходилася щось нашіптувати. Кров струменіти перестала. Гапка дістала зі своєї торби якесь зілля і смужку чистого полотна. Швидко змішавши трави, вона приклала їх до рани і перев'язала плече.

— Андрію, — вона злегка поторсала козака. — Андрію!

Козак відкрив очі, відразу підвівся, спершись ліктем на здорову руку, і пошукав поглядом Мефодія. Той лежав на підлозі долілиць.

— Він живий? — ледь чутно мовив Андрій.

Упир лежав нерухомо.

— Не знаю… він… здається… не дихає… — Гапці на якусь мить заціпило, а потім вона тоненько заскиглила: — Він усіх нас врятував…

— Не кигич, живий я, — зненацька простогнав упир, і Гапка кинулась до нього.

Андрій допоміг їй перевернути упиря на спину. Все його тіло було вкрите кривавими ранами, на грудях були вирвані цілі шматки плоті, місцями біліли ребра.

— Андрію, прикрий мене… — прошептав упир.

Андрій зірвав з себе залишки сорочки і прикрив ними нагого упиря.

— Чому ти… ще тут… Мефодію? — запинаючись, вимовила Гапка — сльози все дужче й дужче душили її.

— Не знаю… До світанку ще довго?

— Уже світає, — невтішно відповів Андрій.

— Винеси мене надвір і прив’яжи до стовпа, — тихо попросив упир.

— Та ти що, Мефодію?! Чи ти при своєму розумі?! — з жахом скрикнула Гапка.

— Андрію, мене покусали… — Упир благально глянув на козака. — Проткнули клятою шпагою… Демона вже немає, а я все ще тут… Я не хочу бути «доробленим», розумієш?

Андрій стиснув його руку.

— Давай, — видихнув упир.

Андрій з Гапкою витягли напівживого Мефодія надвір. На сході сіріло небо, і Андрій на мить засумнівався.

— Роби, — голос упиря був тихим, але рішучим.

Мефодія прив’язали до стовпа.

— Якщо я згорю, — попросив він Гапку, — прочитай над прахом моїм молитву… Багато добра ти людям зробила… Бог почує тебе…

Гапка ледь стримувалася, щоб не розридатися з надмірної розпуки.

— Прости нас, Мефодію, — прошептала вона.

— І ви мене простіть… — сказав упир і закрив очі. — Тепер ідіть… Залиште мене одного…

Гапка й Андрій повернулися в землянку. Ноги в Андрія раптом підкосилися, і Гапці довелося підхопити його, щоб не впав. Так, обійнявшись, вони й опустилися попри стіні на підлогу. Гапка припала до Андрієвих грудей і заплакала.

Надворі невблаганно світало. Коли перші сонячні промені торкнулися вікна зимівника, нелюдський крик сколихнув ранкову тишу. Гапка й Андрій вибігли. Коло стовпа сидів прив’язаний Мефодій. Він був нагий. На тілі його не було жодної рани. В очах його стояли сльози.

— Мефодію! Живий! — радісно скрикнула Гапка, кинулася до нього і розв’язала мотузки.

— Ні, — похмуро відповів Мефодій, — мертвий… Відвернися, Гапко.

Мефодій встав і попрямував до землянки. Андрій стояв на порозі й очам своїм не вірив — живий!

— У мене там одежа, запасна, — сказав Мефодій, наблизившись до землянки.

— Так, — кивнув Андрій і дав йому дорогу.

Татарський загін був розбитий вщент…

Хутір відбудували швидко — Дорош зі своєю ватагою допоміг. Та й скільки там тої будови було — три хати й млин…

Мефодій розпрощався з Андрієм і Гапкою ще в зимівнику. Він так і залишився упирем, а тому подався, як то кажуть, світ за очі, але обіцяв повернутися, коли довідається про себе правду…

Никодим оселився на хуторі — допомагав мельникові Степану. Він відпустив оселедця, як у запорожців, і тримав свою обіцянку: горілки — ні-ні!..

Гапка з Андрієм мало не цілими днями пропадали десь на Дніпрі. А що — діло молоде!..

Біля хат знову лунав дитячій сміх; дід Свирид і дід Явтух знову поважно покурювали свої люльки; Солоха, як і раніше, варила обіди, баба Галя готувала вечері…

Все було тихо й мирно…

Та чи надовго?..

Козаку на місці не сидиться… Чужинці то тут, то там дають про себе знати… Та й нечисть усяка не спить, не дрімає…

Погожий літній ранок був сповнений радісним щебетом птахів. Сонце ще тільки зійшло і не встигло висушити росу, краплі якої сріблилися і грали всіма барвами веселки на гичці молодої моркви, що рівними рядочками росла на грядці. Морква цього року вродила нівроку, але гичка її місцями чомусь в’яла і сохла, а так — диво що за морква була! Поряд з грядкою моркви росли, низько схиливши важкі голови, цибаті соняшники, а коло них стояло опудало. Звичайне таке собі опудало — два ціпки, збиті навхрест, сорочка і бриль. Поставлене тут, воно, очевидно, повинно було відганяти настирних горобців від соняшників, але обов’язків своїх явно не виконувало: просто на брилі сидів маленький, миршавий горобчик і чистив пір’ячко. Потім, виказавши, мабуть, у такий спосіб свою зневагу до опудала, він справив свою природну потребу і полетів геть. А опудалові-то що?

Раптом у кущах біля грядки щось зашаруділо, сполохавши зграйку горобців, що сиділи на бузині. Гілки кущів розступилися, і відтіля визирнула мордочка звіряти, схожого на кота: чорна шерсть, білі «окуляри» навколо очей, трішечки видовжений носик і пишні вуса. Принюхавшись, звірятко обережно вилізло з кущів. Воно було маленьке, стояло на задніх лапках, тобто, правильніше було б сказати, — на ніжках, які, щоправда, мали всього по три пальці, і — що найцікавіше — було вдягнене — в смугасті штанці до колін і червону в білий горошок сорочечку з коротенькими рукавами. Руки й ноги його також були вкриті чорною, лише подекуди поцяткованою сірим, шерстю, а ззаду, просто зі штанців, стирчав смугастий хвостик. Словом, кумедне було маля…

Озирнувшись на всі боки, звірятко підстрибом побігло прямо до морквяної грядки. Потім акуратно пройшло між рядків, сіло, випрямивши ніжки, під опудалом, дістало з кишені штанців невеликий ножик і поклало поруч. Куцими рученятами, на яких, до речі, теж було по три пальці, маля вхопилося за морквяну гичку і висмикнуло морквину з землі. Почистило її ножиком і заходилося гризти. Швидко схрумавши морквину, воно встромило гичку на місце і вже взялося за другу, як раптом над його головою пролунав сміх.

— Тепер усе ясно! — ні з того ні з сього заговорило опудало чоловічим голосом.

Звірятко стрепенулося і намірилося було втекти, але раптом опудало огорнулося туманом, а коли туман розсіявся, на його місці постав козак, який умить вхопив ласуна за шкірки.

На козаку були червоні шаровари, червоні чоботи і біла сорочка нарозстіб. На вид козак був ще досить молодим, але чуприна його вже помітно сріблилася сивиною.

— Хто такий будеш? — запитав він у звіряти.

Звірятко задригало ніжками.

— Мур-р-рко, — пропищало воно. — Пусти!

Козак знову розсміявся:

— І що ж це ти тут робиш, Мурку?

Маля пручалося, намагаючись вирватися.

— Мур-р-ркву їм!.. Пусти!

— Отже, шкідник.

— Сам шкідник! Пусти!

Звірятко щосили запручалося, і козак злегка труснув його, щоб хоч трохи втихомирити.

— Ану цить! Не бійся, нічого я тобі не зроблю, от тільки з’ясую, хто ти… Підеш сам чи мені тебе нести?

Звірятко затихло і понурило голову.

— Мій ножик упав… Пусти, сам піду…

Козак опустив його на землю, звірятко хутко відшукало в гичці свій ножик, сховало в кишеню і вирячилося на козака. Ростом воно було козаку до пояса.

— Ну що, підемо, Мурку?

Мурко кивнув.

— Ну, давай, уперед!

Але звірятко заперечно закрутило головою і простягло козакові свою ручку.

— За руку, чи що, вести?..

Мурко знову кивнув.

— Ну ти даєш!..

І козак, взявши малюка за руку, попрямував до хат, що біліли в долині.