— «Разом»! Дав би я вам «разом»! Перевертень разом з вурдалаками — такого ще світ не бачив!.. На що лише не доводиться йти, аби того чаклуна в могилу звести…

— І за що ти нас так не любиш? — прохрипів Гробак якнайприязніше.

Перевертень знову вишкірився, продемонструвавши величезні ікла.

— А хоча б за оцей сморід! Від вас же тхне, як від розритої могили!

— Ну, не всім же пахнути, — філософськи зауважив Гробак і стенув плечима.

— Коротше, — гаркнув перевертень, — давайте до справи і скоріше з нею покінчимо. Гей, ви! — звернувся він до двох вурдалаків, що все ще стояли поодаль, не наважуючись виступити вперед. — Підійдіть сюди, нічого вам мене боятися.

Хряк і Пацюк обережно наблизилися до перевертня.

— Говори, Василю, ми тебе слухаємо, — прохрипів Гробак і всівся навпроти перевертня; його брати сіли поряд.

— Характерник зупинився в моїй корчмі, — почав перевертень, — у хаті заночувати не побажав, ліг надворі. З ним двоє: один лисий, як бубон, все зуби скалить, а другого я не розгледів. Схоже, що чумак. Побачив мене і відразу став за чаклуна ховатися, не збагну, з чого б це… А я, щойно вони з’явилися, одразу ж із корчми ходу дав, бо якби розкусив мене чаклун, то порішив би на місці. — Перевертень задер голову і протяжно завив. — Жити не дає, проклятий! Так наче медом йому в моїй корчмі намазано. Минулої зими тиждень у мене пробув, а я собі зад по ярах відморожував! Спасибі, Гробаку, ти хоч попередив заздалегідь, хто він є — а то вже й не жити б мені на світі!

Гробак зумисне низько вклонився.

— Завжди радий прислужитися, Василю, завжди радий! То як діяти будемо?

— Він нам справу полегшив, надворі ліг, таке рідко коли випадає, — перевертень моторошно осміхнувся. — Оточимо його зусібіч. Навіть коли й зачує нас, від чотирьох йому не відбитися, на шматки порвемо!

— А ті двоє? — насмілився озватися Пацюк.

— З ними, гадаю, проблем ніяких, у них навіть зброї не було…

Вурдалаки вдоволено замуркотіли.

— Оце потіха буде, оце вже погуляємо!

— Вперед! — гаркнув перевертень.

Вурдалаки спритно, як павуки, вилізли з яру, а перевертень вистрибнув слідом. На мить усі четверо зупинилися. В цю мить якась чорна тінь на секунду закрила собою місяць.

— Що це було? — прохрипів Хряк.

— Кажан, — відповів Гробак, — не звертай уваги.

— Здоровенний, — зауважив Пацюк, і всі четверо кинулися нічним степом у напрямку далекого вогника корчми.

Андрій і Никодим сиділи на колоді біля багаття, розведеного трохи далі від корчми, де вони щойно повечеряли і роздобрилися холодним пивом. Упир раптом кудись зник. Він зник разом з хазяїном корчми, який, до речі, зникав усякий раз, як тільки Андрій сюди навідувався. Завжди, коли козак про хазяїна запитував, дружина його відповідала якось непевно: то він раптово заслаб і зліг, то подався кудись у справах… А минулої зими, коли Андрій тиждень жив тут, хазяїн узагалі з дому зник, та так, що ані дружина його, ані дочка не знали, куди він запропав. І сьогодні, щойно побачив Андрія, так теж забігав, заметушився — і зник. Але найдивнішим було те, що разом з ним кудись пропав і Мефодій…

Мефодій відразу повівся досить дивно, лише переступив поріг корчми: став тривожно оглядатися навсебіч і якось дивно принюхуватися. А як тільки забачив хазяїна, так сховався за Андрія, а потім заявив, що в нього невідкладні справи, навіщось узяв з Андрія клятву, що той не ляже спати в хаті, і зник.

І от минуло вже години зо три, як Мефодій подався у «невідкладних справах». Никодим неприховано позіхав.

— Все, Андрію, ти як собі хочеш, а я — на горщик і в люлю! Дуже вже спати хочеться!

Водяник якийсь час понишпорив двором, приніс купу соломи, розстелив поодаль від багаття, влігся, згорнувшись калачиком, і відразу засопів. Але вже через кілька хвилин він кріпко завовтузився у своїй соломі, перекинувся на другий бік і невдоволено пробурмотів:

— І що це йому в голову стрілило надворі спати, коли корчма поруч! Вночі в степу-то холодно!

Андрій узяв кілька гілочок хмизу і кинув у багаття.

— Не знаю, Никодиме, я його вперше таким бачу. Хоча і знаю всього-на-всього кілька тижнів, але все-таки…

Андрій змовк. Водяник сів, по-турецьки схрестивши ноги, чим розсмішив козака.

— Так, Сивий, тільки не називай мене знову євнухом, а то розкажу Гапці, чим ти займався в Черкасах минулої зими!

— Все, все, здаюся, не буду більше… — Андрій жартома підняв руки вгору.

Водяник устав, пройшовся і сів поруч з Андрієм.

— Сивий, ти йому довіряєш?

— Не знаю. Мабуть… — Андрій задумливо подивився на вогонь. — Надто вже багато він знає…

Водяник узяв гілочку і розворушив багаття.

— У цьому-то і вся сіль! Може, він тобі пастку лаштує, а ти ведешся, як останній лопух…

— А може, з неї витягає, — зненацька пролунав із темряви голос упиря, а через мить показався й він сам.

Водяник злякано підхопився на ноги.

— Фу-у! — видихнув Никодим. — Вкотре прошу тебе, Мефодію: не роби так!

— Вибач, — упир підійшов до багаття і сів на колоду. Андрій уважно глянув на нього.

— Ну, і як твої «невідкладні справи»?

— По-перше, — почав той стурбовано, — справи не мої, а твої. І скажу чесно, справи кепські…

— Та невже? — в голосі Андрія чулася відверта іронія.

— Авжеж, — продовжив упир тим же стурбованим тоном. — Чи знаєш ти вовкулаку Гробака?

— Гробака? Знаю, — сказав Андрій. — Особисто, щоправда, не знайомий, але… Кілька років тому я порішив його родича, здається, брата. І, подейкують, він заприсягся помститися мені…

Мефодій встав і озирнувся довкруг.

— Отож присягу він свою тримає… Саме зараз оцим степом сюди мчить Гробак з іще двома вурдалаками і перевертнем на ім'я Василь. А Василь, до речі, є не хто інший, як хазяїн цієї корчми, і саме він їх і веде… Дуже вже зачастив ти сюди, життя їм від тебе нема… Видать, добряче місцевій погані насолив! Так що, козаче, нам треба негайно змудрувати, як би то краще зустріти наших нічних гостей. Бо ж зараз ми від них ніде не сховаємося, а вони мчать сюди з твердим наміром повечеряти нами.

Андрій встав і поправив шаблю.

— Ну, тоді ласкаво просимо, тільки навряд чи в них щось вийде.

Упир підійшов до Андрія і поклав пазуристу руку йому на плече.

— Їх четверо, і вони збираються оточити нас і напасти з чотирьох боків. Ти їм туману в очі напусти. Двох вурдалаків я беру на себе, а тобі лишиться перевертень і Гробак. А водянику краще сховатися на скирті, що в дворі.

Никодим, який до цього часу лише тривожно оглядався довкола і голосно сопів, грізно змахнув руками і закричав:

— Ще чого! Щоб я на скирті переховувався?! Не дочекаєтеся! Один вурдалака мій!

Упир здивовано глянув на водяника.

— Ти це серйозно?

Водяник, опанувавши собою, презирливо сплюнув у багаття.

— Скажи йому, Сивий!

Андрій подивився на водяника і ствердно кивнув.

— Никодим тривалий час жив на Січі серед козаків і може постояти за себе.

Упир, неприродно вишкірившись, позіхнув. Водяник уже звикся з тим, що вечорами Мефодій так дивно позіхав: наніч у нього прорізалися ікла, і від того йому, мабуть, добряче крутило щелепу, тож він отак і вишкірявся. Спершу водяник цього дуже боявся і сторонився упиря, але згодом звик і заспокоївся.

— Ти ж мене спершу так боявся, — ущипливо сказав упир, дивлячись на водяника, — а на вурдалаків — так диви, який хвацький!

Никодим опустив голову і глянув на упиря з-під лоба.

— Тут зовсім інше, — буркнув, — я справді боюсь упирів.

— Гаразд, — не йнялося Мефодію, — а чим же ти битися будеш?

Водяник кивнув у бік скирти і роздратовано сказав:

— Під скиртою, на якій ти мені радив сховатися, є вили — ними й скористаюся… Задоволений?..

— Годі, хлопці, — обірвав суперечку Андрій, — давайте краще сплануємо все й розділимося. Як гадаєш, Мефодію, хто звідкіля нападе?