Ґвеніль злегка ворухнувся, зрізавши жмут хутра з барсової шкіри, на якій лежав, і знову завмер.

– Не вірю, – холодно проказав він. – Дурниці! Тьмяні, теплі… Жоден Звитяжець не буде навмисне псувати Придатків! Не чув про таке й зараз теж не хочу слухати!..

– Але ж псували, – коротко брязнув Шешез Абу-Салім. – У Хаффі псували, і в Дурбані псували… І в Кабірі. То ж бо – вірю.

– А я не знаю, – чесно сказав Махайра. – Не знаю, і все тут. А ти, Єдинороже?

– Я не вірю, – відповів я і, після довгої паузи, закінчив. – Я певен.

– …Шешезе Абу-Саліме фарр-ла-Кабіре… – Махайра немов пробував на вигин міцність цього імені. – А чому ваша величність прийшли за порадою саме до нас трьох? Чи все ж лише…

По моєму, Кресс і мене хотів спершу назвати повним ім’ям. Але ні, напускна церемонність злетіла з нього, і Жнець просто закінчив:

– Чи все ж лише до Єдинорога?

Шешез відповів не одразу. А коли відповів…

– Махайро Крессе Паллантиде з Вищих лівої галузі Омели Кіменської, на прізвисько Бронзовий Жнець, я прийшов за порадою до вас трьох. До тебе, до Вищого еспадона Ґвеніля Лоулезького, відомого в Кабірі як Саморушна Скеля, і до Вищого Мейланя прямого Дан Ґ’єна, прославленого під прізвиськом Мейланьський Єдиноріг. У Кабірі загинув Звитяжець. Ви добре розчули те, що я сказав?

Ятаган замовк, даючи нам змогу усвідомити всю нікчемність наших титулів перед тим, що сталося, і спокійно продовжив:

– Думки інших Вищих, з якими я розмовляв сьогодні до вас, розділилися порівну. Тридцять шість за те, щоб проводити турнір згідно з традицією й не зважати уваги на прикрі випадки; тридцять шість – проти. І без вашої поради нам не зійти з дороги роздумів на узбіччя рішення. Ви – не наймудріші, не найстарші, але ви – останні.

Я стояв ніби й не дуже близько до вогнища, та мені гостро запраглося викликати Придатка Чена, щоб він виніс мене із алоу-хона чи принаймні переставив якнайдалі від тепла, такого неприємного цієї миті…

– Відмовитися від турніру через мейланьські казки? Нісенітниця! – відрізав Ґвеніль. – Ми за традиції! Правда, Женцю?

– Неправда, – несподівано для мене заперечив Махайра. – Ніколи ще Звитяжці не вбивали один одного й не псували навмисне Придатків. Доки не з’ясується, випадкове те, що сталося, чи ні, турнір проводити не можна. Я вважаю так.

Шешез задумливо похитався на гаках.

– Ніколи, – пробурмотів він, – це сказано занадто невблаганно. Чесніше буде сказати, що за нашої пам’яті Звитяжці не вбивали один одного й не псували Придатків. За нашої, нехай довгої, але все ж обмеженої пам’яті… Проте, голоси знову розділилися. Тобі вирішувати, Єдинороже.

Я згадав минулий турнір. Зелень поля, на якому велося одночасно дві дюжини Бесід, захоплення святом і пронизливий вітер, підбадьорливі вигуки з трибун і сонячні зайчики, що ухиляються від Звитяжців… а відтак довго – пам’ять про турнір, суперечки про турнір, нетерпляче очікування наступного турніру…

І зламаний труп Шамшера Бурхана ан-Імра з шабель кварталу Патайя за десять хвилин їзди від мого дому… зовсім поруч. Самотня кулька з тріснутої ґарди біля глинобитного дувала; і бурий запечений пил, у який лягали суворі списи Чиань…

Я зважував дзвінку радість і гучний страх. Порожнечу смерті й спалах життя. Моя ґарда схожа на чашу, денцем до руків’ї; на самотню чашу ваг…

Я зважував.

– Якщо зі страху перед незнайомою смертю ми відмовимося від звичного життя, – нарешті вимовив я, і вогонь у каміні притих, немов услухаючись, – ми, можливо, уникнемо багатьох неприємностей. Але тоді тінь розумної обережності ляже на всіх Звитяжців, і ми почнемо потроху тьмяніти. Ми косо поглядатимемо один на одного, у наші Бесіди вповзе недовіра, і настане день, коли мій випад перестане захоплювати Ґвеніля, а Махайра позаздрить Шешезові. Я – Вищий Мейланя прямий Дан Ґ’єн – вийду на турнірне поле в належний строк, навіть якщо буду на полі сам. Або якщо буду знати, що можу не повернутися. Я сказав.

– Ти не будеш на полі сам, – тихо відгукнувся Ґвеніль. – Ти не будеш сам, Єдинороже. Це я тобі обіцяю.

Махайра весело заблищав, підморгуючи незвично серйозному й небагатослівному еспадонові.

– Герої, – мовив він. – Дурні герої. Або героїчні дурні. Доведеться мені, бідолашному розумникові, з’явитися на турнір. На випадок чого я завжди зможу заявити, що попереджав вас. Слабка розрада, але іншої ви мені не залишили.

– Ось і вони так сказали… – прошепотів Шешез. – Дивно…

– Хто? – запитав я. – Що сказали?

– Дитячий Учитель нашого роду… він сказав, що коли вирішувати доведеться Єдинорогові, турнір відбудеться. Немов передбачав…

– Ти мовив «вони»… Хто ще казав про мене?

Я чекав. І дочекався.

– Дзютте, – знехотя прошурхотів ятаган. – Дзютте Уламок.

– Блазень? – зачудувався Ґвеніль.

Цього разу Шешез промовчав.

…І трибуни вибухнули вітальним дзвоном, коли круж сердитого тонконогого жеребця й маленького Придатка, що звівся на стременах, закружляв божевільний смерч семи ліктів у поперечнику – і у свистючій воронці миготіли то сталь величезного леза з шипом на тупому обуху, то загострений наконечник зворотного боку ратища, то жовто-багряні китиці з кінської шерсті…

– Піддай, Кване! – не витримав я. – Піддай!..

І Місячний Кван піддав. Жеребець, хриплячи, боком понісся по полю, дивом лавіруючи між укопаними дерев’яними стовпами – і падали мертві дерева без гілля й листя, біліючи косими зрізами, наїжачуючись вістрями зламів, верещащи, схлипуючи, тріскочучи… Смерч сповільнився, ставши тріпотливими крилами небаченого метелика, ще раз закружляли в повітрі осінні кисті – і ось уже спокійний і неквапний Кван-до, Місячний Вихор, упирається в землю поруч зі змиленим конем, що блимає кров’янистим оком.

Не варто було мені, звичайно, запалюватися, та ще й підбадьорювати Квана ізвідси, з поля… Не до клинка. Мені зараз на інше налаштовуватися треба. Он, поле велике, на сімох майданчиках тривають Бесіди, на п’яти предмети рубають, далі Катакама-Ярі й Фрамея списові танці танцюють – а на якій трибуні найбільше Звитяжців зібралося?

На західній.

А чому?

А тому, що на третьому західному майданчику переможець в останній рубці після всього зустрінеться з Мейланьським Єдинорогом – зі мною, себто…

Ото й нічого мені на все поле бряжчати, ганьбитися!

А рубка чудова була!.. Троє зійшлися – Ґвеніль, еспадон мій непоступливий, їхня величність Шешез Абу-Салім і так далі (стежить він за мною, чи що? І через те й рубається, бач, як ніколи…) і гість один заїжджий, теж дворучний, як і Ґвен, ім’я його в цій метушні запитати забув.

Бачив я таких, ще у Веї бачив – там їх «Но-дачі» називали, «Довгий меч для поля», як у давнину казали. То й гаразд, нехай поки що Но-дачі побуде – мені його не титулувати, а так ж бо і меч він, і довгий, і для турнірного поля якраз… не образиться.

Ляльку, ясна річ, уся трійця легко розрубала, на півзмаху – а далі почалося! Хто на що здатен, а здатні вони нівроку… Шешезові, як завжди, грубе сукно на сталевий дріт у дюжину шарів намотують, гостеві циновку з бамбукових смуг у рулон скатали, а Ґвеніль стовп крайній, що від Місячного Квана залишився, попросив листовою бронзою обшити на швидкоруч.

Свиснули вони – було три предмети для рубки, стало шість! Ґвеніль на Шешеза покосився і своє коронне «волосся на воді» замовляє. Розсік, блиснув усмішливо й чекає. А ятаган по хустинці серпанковій полоснув – і не прорізав до кінця! Хустинка волога виявилася чи сам Шешез схибив, від турбот державних…

Я й озирнутися не встиг – Но-дачі клинком повів з боку в бік, повільно так, плавно… Дзижчала поруч бабця, а тепер лежить на траві двічі по півбабці, і обидві половинки тихі такі, не дзижчать більше!

Дивлюсь я на Ґвеніля й на суперника його: напрочуд схожі вони! Обидва дворучні, обидва без піхов – таких здорованів навіть із-за плеча не витягнеш, вони ж довші від перехвату руки! – обидва у своїх Придатків на плечах розляглися, і вдача в обидвох, певно, одна за одної м’якша й приємніша!