Зопалу я навіть і не помітив – майже не помітив – що знову думаю про Чена, як про Придатка, а потім я раптом побачив Кабір у вогні, який проступив крізь стіни зали, гнівно заіржав примарний гнідий жеребець, і я зробив те, що мусив зробити.

Зробив.

Сам. Чи не сам?..

Але я це зробив.

…Шешезів Придаток важко зійшов із помосту, немов минулі миті зостарили його на добрий десяток років – час, незначний для Звитяжця, але не для Придатка – і, обійшовши вбитого чауша, наблизився до лежачого Шешеза.

Нагнувся. Підняв.

Шешез Абу-Салім фарр-ла-Кабір мовчав.

Його Придаток ще трохи постояв і повернувся до мертвого звіра. Присівши біля тіла, він завмер навпочіпках; Шешез обережно потягнувся вперед і майже несміло торкнувся розрубаної голови з навічно вискаленою пащею.

Розрубаної. Чисто й уміло. Як уміли це робити ятагани фарр-ла-Кабір, рубаючи неживе; і я ще подумав, що легенди про Фархада можуть виявитися правдою, і старий ятаган рубав колись багато чого, про що не варто зайвий раз згадувати.

Закривавлений Фархад іль-Рахш і далі був у правій руці Чена.

Потім Шешез штовхнув голову чауша, і та закинулася, відкриваючи буру злипле хутро на простромленій наскрізь шиї звіра.

Ятагани так не вміють.

Так умію я.

О Дикі Леза, що стали Звитяжцями, – як же це виявилося просто! До смішного просто!.. І я неголосно засміявся. Смерть і сміх – ви, виявляється, часто ходите поруч!

Так, сьогодні переді мною й Фархадом був звір, дикий безмозкий звір, хижий мешканець солончаків – але, може, з Придатками все виходить так само просто? Так само природно? Отже, справа не в руці – вірніше, не лише в руці з металу – але й у мені?! На кого ти перетворюєшся, Мейланьський Єдинороже? Куди йдеш?!

Невже такий Шлях Меча?!

Чен зістрибнув униз, підійшов до Шешезового Придатка й віддав йому Фархада. Сам Шешез Абу-Салім ледь здригнувся, коли його Придаток торкнувся залізної руки Чена; я вдав, ніби нічого не відбулося, і ретельно витерся об шкіру вбитого чауша. Так, немов не раз робив це раніше.

– Фархаде! – тихо покликав я потім (мені легше було звертатися до старого ятагана, коли його тримав чужий Придаток). – Фархаде іль-Рахше фарр-ла-Кабіре!

Він не відгукнувся. Він спав. Або вдавав, що спить. Або думав про своє. Яка різниця?

– Що ти хочеш запитати… Вищий Дан Ґ’єне? – відповів замість іль-Рахша Шешез, і голос його був неприродно безпристрасний.

– Я хочу знати, що кричав Звитяжець Фархад перед тим, як…

Я не доказав.

Шешез Абу-Салім підняв на ноги свого Придатка, повернувся до зламаної підставки, довго дивився на неї, а потім його Придаток обережно поклав Іль-Рахша просто поперек колиски, так і не одягвши його в загублені піхви.

– Тут нікого нема, – кинув Шешез, відповідаючи на ще одне запитання, яке я так і не поставив уголос. – Дитя-Придаток Фархада в іншому місці. У цій колисці він лише спить по ночах, та й то не завжди. Отже, Вищий Дан Ґ’єне, ти хочеш знати, що кричав мій двоюрідний дядько Фархад?.. Він кричав: «Ільхан мохасту Мунір суї ояд-хаме аль-Мутанаббі!» Я й не думав, що колись почую цю забуту мову, та ще й у своєму домі…

Я чекав.

– Це означає, – сухо продовжив Шешез Абу-Салім, – це означає: «Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі!» То що, ти задоволений, Єдинороже?

Йому чомусь важко було вимовляти моє прізвисько.

– Аль-Мутанаббі? – задумливо брязнув я, опускаючись у піхви. – Це Звитяжець?

І одразу засоромився власної дурості. Якщо в цього аль-Мутанаббі була рука – ким він міг бути, якщо не Придатком?

Шешез начебто й не помітив мого промаху.

– У роду Абу-Салімів, – завважив він, – існує старе повір’я, що коли південний похід Диких Лез увінчався взяттям Кабіра, і найкращий ятаган нашої родини став першим фарр-ла-Кабіром… отож, його Придатка нібито звали Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі. І я не раз чув від того ж Фархада, що в чорні дні Кабіра знову настане час для руки цього Придатка. Щоправда, я завжди сміявся над велемовністю старого, коли він учергове брався розповідати мені одне й те ж…

– Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі… – повторив я. – А клинки Муніра – це теж із ваших родових переказів? І хто такий Мунір? Ім’я? Місто? Місцевість?

– Не знаю, – відповів Шешез, – нічого я до пуття не знаю… Я знаю лише, Єдинороже, що час випробувань для тебе закінчився. І ще дещо закінчилося…

Він різко злетів угору й описав подвійну дугу над головою свого Придатка.

– Смерті! – пискнув ятаган. – Смерті, убивства, нещасні випадки, примари Тьмяних – все це закінчилося! Тиша й благодать! Ось уже два тижні, як у Кабірі все спокійно! І я не можу більше, я постійно чекаю не знати чого, я боюся власної тіні… Цей клятий спокій вимотав мене гірше, ніж щоденні повідомлення про чергові вбивства! До того ж, цей харзієць, що палає ненавистю, цей Пояс Пустелі… останнє його повідомлення було з дороги Барра, яка веде до кордону з Мейланем, – і відтоді він мовчить! А повідомляв, що напав на слід… Виходить, однак, що слід напав на нього…

Шешез заспокоївся так само несподівано, як і запалився.

– Світ перевертається, Єдинороже, як клепсидра, і минулі піщини знову сиплються в чашу сьогодення… Я божеволію від невідання, Кабір метається від стіни жаху до дверей безнапастя, ти віриш Дзютте Уламкові й намагаєшся врятувати зіпсованого Придатка, Маскін Сьомий з Харзи… він учиться вбивати, Шпичастий Мовчун змушує свого Повитуху приклепати твоєму Ченові невідомо чию руку, а Фархад дивиться на неї й волає до руки аль-Мутанаббі!.. Певно, і справді настали чорні дні Кабіра! А я – я поганий правитель для чорного часу… занадто довго за вікнами було світло.

І я зрозумів, що аудієнцію закінчено.

А ще я згадав, що тієї миті, коли в Ґердановому домі вперше стиснулися сталеві пальці – Дзютте Уламок сказав майже те ж саме, що й Фархад іль-Рахш.

Дзютте сказав: «Заради клинків Муніра!..»

А вечірка – або свято, як пишно висловився Заррахід – пройшла надзвичайно успішно.

Гості були люб’язні й підкреслено безтурботні, Ґвеніль увесь час жартував і увесь час невдало, зате Махайра – вдало, але тому ж Ґвенілю вартувало великих зусиль не ображатися на Бронзового Женця; Заррахідові я суворо заборонив прислужувати – для цього знадобився наказ по всій формі про переведення естока на сьогоднішній вечір у ранг гостя – і тепер мій Заррахід завзято впадав коло Вовчої Мітли й був неперевершений…

Дитячий Учитель роду Абу-Салімів мовчав, як завжди, але мовчати він умів доволі виразно, передаючи різні відтінки настрою – і я вирішив, що цього разу Дитячий Учитель мовчить доброзичливо. Мовчав і Уламок, немов розгубивши того пам’ятного дня неабияку частку своїх примх і дивацтв.

Бесіди велися винятково світські, не на перемогу, а так – для розваги, із численними поступками Бесідників один одному, і я просто дивувався, спостерігаючи за галантним еспадоном або майже доброзвичайним Дзютте.

Сам я в Бесідах участі не брав, задовольняючись роллю глядача й – іноді – третейського судді. Мене зупиняла аж ніяк не непевність у залізній руці – після вбитого чауша я не сумнівався в її особливих можливостях, і лише злегка побоювався їх – а просто я по ґарду був ситий тим, що сталося, та й гості мої намагалися не надто зачіпати Єдинорога.

Про всяк випадок. Тим паче, що випадки в наш неясний час справді були – усякі…

«Так, напевно, – думав я, дивлячись на Придатків, що йдуть по завершенні Бесід до накритого стола, і на друзів Звитяжців, що зібралися в збройовому кутку навколо великовагового Ґердана й жваво дискутували про щось, – напевно… Якщо дуже постаратися, вони всього навчаться… навчаться вбивати. Властиво, чому „вони“?! Нас, нас усіх можна навчити щербити й ламати один одного, безповоротно псувати Придатків, скажено кидатися вперед із гарячим від люті клинком, і кривава піна буде закипати на тілах колишніх Звитяжців!.. І зрештою, ми розучимося вести Бесіду, бо не можна вести Бесіду в страху й люті.»