Піднявши вигнутий воронований щиток, я приклав його до своєї кукси. Якби п’ясть була на місці, щиток виявився б саме впору.

«Ось якби тоді, на турнірі, була на мені така штука – ще невідомо, чи залишився б я без руки!» – мигнула в мене божевільна думка, і я вже зовсім по-іншому глянув на цю купу заліза.

Здається, я почав розуміти, навіщо збрую надягали на себе. Але що ж це виходить?! Виходить, що предки весь час, під час кожної Бесіди, боялися залишитися без руки, ноги чи голови? Зброєю погано володіли – чи не довіряли Бесіднику?!

Я згадав танець Кемаля аль-Монсора й Масако Тодзі. Одягни їх у збрую, змусь боятися одне одного – що вийде?!

Та нічого не вийде…

– А тепер – поглянь сюди, – перервав мої міркування Коблан.

Я підвів голову – і побачив.

Переді мною була залізна рука.

Моя майбутня рука.

Звичайно, це була не рука. Це була рукавичка, мистецьки сплетена з дрібних сталевих кілець, із пластинами на тильному боці. Доки я розглядав рукавичку, Коблан встиг скласти збрую в скриню, зачинив кришку й розшукав у черговій купі металевого мотлоху кілька гнутих штирів, які засунув у велику кишеню свого шкіряного фартуха.

– Одначе з тиждень повозитися доведеться, – оголосив коваль уже цілком по-діловому. – Завтра й почнемо. Цей час поживеш у мене, а опісля – побачимо.

– У тебе? – зачудувався я. – Навіщо? Тобто, звичайно, спасибі за запрошення, але…

– Ось і домовилися, – перебив мене Коблан. – Ти ж був присутній при своєму народженні? Ану, відповідай – був присутній?!

І саме питання, і манера, з якою його поставили, одразу воскресили в моїй пам’яті Друдла Муздрого. Я навіть відчув у роті присмак горіхової пахлави… до чого б це?

– Був присутній, – покірно погодився я. – Каюся…

– Ото й при народженні нової руки теж повинен бути присутній! Щоб бути до цього причетним. Інакше… інакше вона просто не буде тебе слухатися.

Схоже, Друдл мав рацію не лише щодо мене, але й щодо Коблана. Залишалося сподіватися, що два дурні все-таки зуміють знайти спільну мову.

І я згідно кивнув.

Отже, я тимчасово переселився в дім Коблана Залізнолапого, що примикав до кузні, розташованої на околиці Кабіра. Перебрався я сюди якось легко й одразу – заїхав до себе, попередив ан-Танью, що я тиждень або більше буду жити в коваля, і відправив уперед слуг зі зміною одягу й кількома суліями тахирського мускату – рука рукою, а своє вино нехай Коблан п’є сам.

То ж вечеряв я вже в Коблана. Родини в коваля не було, а підмайстри їли мовчки, лише зрідка перекидаючись повсякденними словами. Відтак підвівся, подякував господареві за вечерю – справді ситну й смачну – і пішов у відведену мені кімнату. Невелику, щоправда, зате чисту й затишну.

Ліжко, як і все в цьому домі, не вирізнялося вишуканістю й було жорсткувате, зате збите на совість. Відсутність перин мене не збентежила, і заснув я швидко – завтра чекав великий день.

…Розбудив мене зранку сам господар.

– Уставай, Чене! Пора до роботи… – прогудів його голос у мене над вухом, і я прокинувся.

Прокинувся й з’ясував дві речі. По-перше, говорив Коблан, стоячи в дверях – а здавалося, що над самим вухом. По-друге, коваль уже встиг приготувати для мене одяг підмайстра: полотняні штани, простору сорочку й шкіряний фартух із величезною кишенею на животі.

Я був щиро вдячний майстрові, бо відразу зрозумів, який матиму безглуздий вигляд у кузні в своїй шовковій кабі – мов павич у стайні, – та й за збереження мого франтівського вбрання ніхто б не поручився.

«То що, Чене-дурню, чи сподівався ти коли-небудь, що носитимеш одяг підмайстра? – запитав я себе, беручи в ліву руку піхви з Єдинорогом і роздумуючи над тим, куди б їх причепити за відсутності пояса. – Але, з іншого боку, – чи гадав ти, що втратиш руку, погодишся з блазнем і, зізнавшись у власній дурості, з’явишся до Коблана Залізнолапого замовляти собі залізну руку замість відрубаної?»

Ні. Не гадав. Ніколи ні про що подібне я й не думав. І меч у моїй руці немов став утроє важчий, відтягаючи п’ясть – але чомусь не до землі, а трохи вперед, начебто намагаючись повести за собою.

Куди? У кузню? Що ж, ходімо… досить думи думати.

«І правильно! – несподівано підтвердив усередині мене чийсь голос, який вельми скидався на Друдла Муздрого. – Дурням багато думати шкідливо – так і порозумнішати можна!»

Я дослухався до поради, опустив меч на зім’яту постіль і взявся одягатись. На щастя, одяг був неспівмірно простіший, ніж той, до якого я звик, тож я впорався із ним і однією рукою. Відтак знову взяв Єдинорога – і завагався.

І навіщо він мені потрібний у кузні? Буду, як дурень… а без меча, бач, буду розумний?

– Бери-бери, – порадив від порога Коблан, який доти очікував мовчки. – Нехай теж побуде… не чужий же.

Я з подивом глянув на коваля, а потім махнув рукою (тією, вкороченою) – ми, дурні, народ дивний, навіть один одного не завжди розуміємо…

Моя майбутня рука лежала поруч із ковадлом на старому потертому ослінчику – здається, це на ньому я сидів учора, чекаючи появи Коблана. Навколо ослінчика були розставлені маленькі кілочки на круглих блюдцях-підставках, між ними натягнуті мотузки з безліччю вузлів і обривків пергаменту, що нагадували паперові гроші для поминання покійних предків; а по кутках ослінчика горіли чотири тоненькі свічки чорного воску й каганець з олією, у якій плавав кручений ґнотик.

Кілька разів раніше мені доводилося бути присутнім у кузні під час ритуалу народження клинка – щоправда, в самому кінці цього ритуалу, і недовго – але там усе було інакше. Та й звісно, клинок ж бо – не рука… і ковалі там нормальні були, і замовники…

Я повісив Єдинорога на один із вільних гаків, спіткнувшись і відбивши собі великий палець ноги об дворучний ґердан, що лежав біля стіни, – важку шпичасту палицю з головою, подібною до гігантського кокосового горіха. Судячи з ґерданових розмірів, орудувати ним міг сам лише Залізнолапий, та й то спершу добряче сьорбнувши свого улюбленого вина.

У горні вже розжарювалися ті самі штирі, які Коблан учора відкопав у своєму царстві металу. Я сподівався незабаром з’ясувати, що коваль збирається з ними робити.

– Поки що стій і дивися, – непривітно розпорядився Коблан. – Або можеш присісти. Якщо знайдеш куди. Ні, краще все-таки стій…

І одразу, геть-чисто забувши про мене, він підступив до горна, мало не вліз усередину й негайно вилаяв ледачого – на його погляд – підмайстра за те, що той слабко роздмухував вогонь. Міх зашумів старанніше, Коблан хмикнув, підкинув у горн вугілля, поворушив коцюбою і ще раз вилаяв підмайстра – по-моєму, просто так, про всяк випадок.

Відтак підійшов до ковадла, трохи спостерігав за діями двох інших своїх помічників (ті чаклували над якимись обрізками), злегка скривився, але нічого не сказав – дав їм закінчити й покласти заготовку до горна.

Потому сказав їм усе – і дуже докладно, з барвистими відступами.

Відвівши душу, майстер сам узявся за діло: з несподіваною для його статури жвавістю схопив довгі щипці, що стояли поруч із горном, запустив їх у піч і спритно вивудив один зі штирів, що розжарилися начервоно.

За мить штир опинився на ковадлі й коваль, притримуючи вже іншими щипцями (і коли він встиг їх перемінити?!), взявся методично постукувати середньої величини молотком, надаючи заготовці невідому мені поки що форму.

Коли метал почав тьмяніти, остигаючи, Коблан поклав заготовку назад у горн і висмикнув замість неї іншу.

Це повторювалося п’ять разів, після чого майстер вибрав собі один із найменших молоточків – у його лапах цей мініатюрний інструмент здавався смішним і недоречним – підкликав до себе того підмайстра, з-за фартуха якого визирала вже знайома мені зміїна голівка хвилястого криса, а тоді уп’явся в мене очима, немов щойно виявив мою присутність.