Піднімати чашу можна будь-якою рукою. І я пив, пив – заливаючи кров’ю виноградної лози дорогий смугастий халат і мріючи сп’яніти до безпам’ятства.

І – не п’янів. А тому слухав останні новини Кабіра в гучному виконанні свого приятеля – про майбутні заручини небожа еміра Дауда, Кемаля аль-Монсора Абу-Саліма й шляхетної пані Масако Тодзі; про прийоми й бали; про гостя міста – Емраха іт-Башшара з Харзи, якому єхидний і гострий на язик блазень еміра Друдл Муздрий встиг прищепити прізвисько Кінський Кліщ, і прізвисько таки пристала до бідолашного Емраха, як той-таки кліщ до кінського… – Фальґрим сміявся довго й зі смаком, після чого продовжив: про купецький караван із Бехзда, який приніс зовсім уже безглузді чутки; про…

Фальґрим усе не вмовкав, але я вже погано слухав його, хоча це було й не дуже чемно. Два імені засіли мені в голові. Емрах іт-Башшар із Харзи й Друдл Муздрий – блазень, якого багато хто вважав радником еміра Дауда. Втім, одне іншого не виключало.

Я згадав дивну поведінку харзійця під час нашої першої зустрічі у вежі Аль-Кутуна й після неї, згадував багатозначні Друдлові натяки, рясно присмачені нахабством… Обидва вони безумовно щось знали – щось таке, що аж ніяк не завадило б знати й мені!

Що?

Хоча… Я мимоволі скосив очі на порожній рукав. Що мені з цього знання, яким би воно не було? Всі знання світу не вартували п’яти звичайних міцних пальців…

Фальґрим перехопив мій погляд – і осікся на середині фрази. Зрозумів – даремно, все даремно. Даремно намагався розвеселити, відволікти, напоїти… Не картай себе, Білявий, не ти в цьому винен. Я й так вдячний тобі за саму лише спробу.

Обличчя молодого лорда Лоулезького стало серйозне і суворе. Зараз він був чимось схожий на власний дворучний меч еспадон Ґвеніль, що стояв позаду Фальґрима біля стіни поруч із моїм Єдинорогом. Мені навіть здалося, що мечі теж розмовляють один із одним – хіба лише вина не п’ють.

…Звідки в мене такі думки? Сп’яну, абощо? – але й хміль мене сьогодні не бере…

– Вибач мене, Чене, – зненацька тихо проказав Фальґрим, і його приглушений бас нагадав мені гуркіт віддаленого грому. – Я розумію, як тобі зараз… а якщо й не розумію, то здогадуюся. Коли б я не програв у тій клятій рубці…

Він помовчав, рухаючи по столу свою спорожнілу чашу. Карбований дракон зі срібла, що обвивав її, підморгував мені кривавим оком.

– У Кабірі кажуть, що ти хотів звести порахунки з життям, – глухо пророкотав далекий грім. – Я радий, що ти не зробив цього…

– Я ще зведу порахунки, – криво усміхнувся я. – Але не з життям. Вірніше, не зі своїм життям.

Фальґрим глянув на мене, не розуміючи, й потягнувся за вузькогорлим глечиком.

Я й сам не дуже себе розумів. Може, в мені прокинулася кров моїх легендарних запальних предків із варварського Вея, гнучких і небезпечних, як клинки.

Кров… Червона кров на зеленій траві.

– Гонець від сонцесяйного еміра Кабірського Дауда Абу-Саліма! – сповістив з порога слуга – здорован-коротун із двома бойовими серпами-камами за поясом.

– Запрошуй, – змахнув рукою Фальґрим, зрадівши, що таку слизьку й хворобливу розмову нарешті перервано.

Як не дивно, я теж відчував полегшення. Хтось стверджував, що хворі люблять говорити про свої хвороби? Чи просто я – не хворий?.. А який я? Здоровий?!

Цього гінця я не пам’ятав, але одягався він точнісінько так само, як і будь-який ґулям еміра – святковий чекмінь із темно-синього сукна, підперезаний червоним поясом, гостроверха шапка з косицею гінця, гостроносі ічиги на ногах… І неодмінний ятаган за поясом.

Та й ґулям був такий самий бородатий і чорнявий, із тим же орлиним профілем, що й усі емірові гінці. Чи їх вирощують спеціально для Дауда?..

– Великий емір Кабіра запрошує Фальґрима, лорда Лоулезького, до себе в палац. Сьогодні ввечері відбудуться заручини високоповажного Кемаля аль-Монсора Абу-Саліма зі шляхетною пані Масако Тодзі.

Гонець відтарабанив усе завченою скоромовкою, відтак помітив мене – я відійшов до вікна, щойно він з’явився, – і квапливо продовжив:

– Вас, Вищий Чене Анкоре, великий емір також запрошує на торжество. Посланий до вас ґулям не застав вас удома… – Він запнувся й несподівано закінчив: – А з вашого дворецького й слова не витягнеш!..

Я стримано кивнув.

Коли двері зачинилися за гінцем, відісланим на кухню, Фальґрим глянув у вікно, виявив за ним те ж, що і я – близький до завершення день – і перевів погляд на мене.

– То що, Чене Анкоре Вейський, ходімо нареченого з нареченою обзирати? Бо темніти незабаром почне. Може, хоч там розвієшся…

Я мовчки кивнув іще раз. Тактовні все ж у мене друзі…

Пишна суєта свята, на яке ми з Фальґримом трохи спізнилися, одразу ж закрутила мене, справді даючи можливість ненадовго забутися – і я з радістю занурився в цей гучний вир, що блищить вишиттям одеж, сліпучими усмішками, поліруванням клинків і чаш із іскристим вином.

Я із щирою радістю вітав знайомих, намагаючись не звертати уваги на співчутливі погляди; кланявся дамам й розсипався компліментами; навіть жартував, я був майже веселий, метушня облич і вітань витиснула з голови важкі думки: чого не зміг домогтися хміль вина, домігся хміль свята.

Іноді мені здавалося, що все повернулося на круги свої, що все – як колись, і я сам – колишній чарівний і галантний Чен Анкор, душа товариства… і нічого не трапилося, немов і не було ніколи розрубаного тіла на кабірській вулиці, не було незнайомця з вигнутим дворучним мечем, не було неба, що падає на турнірне поле…

Не було!..

…Коли шум у залі раптово стих, я навіть не одразу зміркував, у чому справа, всерйоз захопившись розмовою з крихітним Сабіром Фучжаном, який умів напрочуд легко управлятися з величезним Місячним ножем Кван-до.

Озирнувшись, я зрозумів, що наближається кульмінація сьогоднішнього вечора. Гості вже встигли звільнити центр зали, у кутку розташувалися товсті зурначі зі своїми дудками й згорблений старець із п’ятиструнним чангом – і тепер у колі залишилися двоє.

Небіж еміра Кемаль аль-Монсор – міцний як на свій вік юнак – і його наречена, струнка й легка на ногу Масако з роду Тодзі.

І відблиски вогників безлічі свічок грали на бездоганно відполірованих лезах: вузькій і довгій алебарді-нагінаті в руках пані Масако і важкого ятагана – у руках Кемаля.

У руках…

Я подумки осмикнув себе й почав із цікавістю чекати танцю на честь заручин.

Нарешті вони вклонилися одне одному: аль-Монсор – із неквапною гідністю і стриманою усмішкою, Масако Тодзі – низько й шанобливо, теж із усмішкою, але трішки лукавою.

А потім нагіната пані Масако ледь здригнулася й невловним рухом злетіла вгору, описуючи подвійне коло впритул до завмерлого Кемаля. Завмерлий – та не зовсім. Тричі лунав чистий дзвін металу – це стрімкий ятаган аль-Монсора злегка змінював траєкторію клинка нагінати. І одразу ж Кемаль зірвався з місця – і наречений із нареченою закружляли залою в дзвінкому, звитяжному танці під пронизливі зойки зурни й низьке ремствування чанга.

Це було – Мистецтво.

Справжнє.

Двічі миготіло гнучке ратище, і мерехтливе лезо нагінати проходило впритул до шовкової Кемалевої каби; і двічі палахкий півмісяць ятагана торкався вишитої пов’язки, що стягала під грудьми візерунчасте кімоно пані Масако.

Невдовзі упав на підлогу розрубаний пояс, і завихрилися звільнені поли халата аль-Монсора – але тієї ж миті одне із пасом чорного волосся Масако плавно лягло їй на плече й сповзло вниз по широкому рукаву.

Наречений і наречена усміхнулись одне одному, і танець продовжився. Деякі гості, не витримавши, почали приєднуватися, і зал наповнився дзвоном і тупотом. Прекрасна пара! Вони були просто створені одне для одного.

Як ми із Чин.

Раніше…

За моєю спиною хтось чемно кахикнув.

Я обернувся. Переді мною стояв емір Кабіра Дауд Абу-Салім. Сам емір.

– Вітаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – неголосно вимовив він, погладжуючи широку завиту бороду, яка лише недавно почала сивіти. – За увесь час свята ми з тобою так і не встигли належно привітати один одного…