А потім вони побачили. Круте, пошарпане урвище. Вершину, що здіймалася над ним. А на вершині — руїни замку, вищирену зубцями стін мініатюру лицарського замку зі Святої Землі.

До замку вів звивистий яр. При вході до яру їх зустріла картина того, що залишилося від попередників. Войовниче обличчя Егберта де Кассель зблідло, сполотніли загартовані в боях армігери. Кнехти хрестилися, деякі почали голосно молитися. Парсіфаль заплющив очі. Попри те, він побачив. І побачене врізалося в пам'ять.

Вхід до яру був майже повністю перегороджений великою купою кісток. Аж ніяк не безладною. Хтось завдав собі труд викласти з черепів, тазів, стегнових і сплетених із ребрами гомілкових кісток привітальну декорацію, щось на кшталт тріумфаль ної арки. Нудотний сморід доводив, що конструкція постійно розбудовувалася, дещо було додано до неї зовсім недавно.

Коні не хотіли йти, почали храпати. кидатися і бити копитами. Не було іншого виходу, довелося їх залишити. При спутаних конях пан де Кассель наказав стати на варту чотирьом кнехтам. Під командуванням армігера. І Парсіфаля фон Рахенау.

У такий-то спосіб Парсіфаль фон Рахенау, будучи формально повноправним учасником здобуття Сенсенбергу, із самого здобуття не бачив нічого. Зокрема його оминуло видовище страшної смерті трьох кнехтів, яких у брамі замку оббризкала грецьким вогнем магічна пастка. Не бачив, як найманці Горна після важкої битви порубали чотирьох Чорних Вершників у внутрішньому дворі. Як на кнехтів інквізитора, котрі вторглися в алхімічну лабораторію, напав потворний карлик, гном чи інший пекельник, жбурляючи в них бутлями з їдкою кислотою. Як чудовисько згоріло живцем, саме закидане у відповідь смолоскипами.

Парсіфаль не бачив запеклої битви між де Касселем з копанецькими армігерами та п'ятьма останніми Вершниками, оточеними в лицарському залі. Не бачив, як їх врешті-решт посікли, просто порубали на шматки. Не бачив, як їхня кров бризкала на стіни і на фрески на цих стінах. На Ісуса, який вдруге падав під хрестом, на Мойсея з кам'яними скрижалями, на Роланда в битві із сарацинами, на Готфрида Бульйонського, який в'їжджав у Єрусалим. І на Персіваля, що стояв навколішки перед Граалем.

Був вечір, коли загін повернувся. Інквізитор Гейнче. Урбан Горн з перев'язаною рукою. Поранений у голову Егберт де Кассель з Копанця. І ще двадцять четверо. З тридцяти шести, які з ними вирушили.

Вони від'їхали мовчки, зосереджені. Без зайвих балачок, без звичайного в таких випадках вихваляння подвигами і перемогами. З почуттям добре виконаного обов'язку. Sanctum et gloriosum opus — ось що вони зробили.

А на тлі всіяного зорями неба чорна брила руїн замку Сенсенберг палала, як смолоскип, бухаючи вогнем з усіх своїх вікон.

— Уночі мені снилася пожежа, — сказав Рейневан, закидаючи сідло на коня. — Великий вогонь. Цікаво, що може означати такий сон? Може, перед виїздом відвідаємо майстра Зброслава? Бо це міг бути віщий сон. Може, він означає, що треба поспішати, як на пожежу?

— Дай Боже, щоб ні, — Рікса підтягла попругу. — Обійдемося без таких віщувань, без вогнів і без пожеж. Тим більше, що день обіцяє бути гарячим.

День дев'ятого червня року Божого 1429 привітав теплом від самого досвітку, а вже близько третьої години дня запанувала задуха, просто-таки паралізуюча спека. Мешканці Гельнау, села, розташованого біля самого устя Ниського розламу, які завжди, щодня, пильно поглядали на гору Варнкоппе, що здіймалася на півдні, дев'ятого червня залягли в тіні, солодко розімлілі та байдужі до всього.

З отупіння їх вирвав крик. Крик, сповнений жаху.

— Сигнал! Сигна-а-ал!

Кричав селянин із найдалі розташованого поля. Кричав, показуючи на гору Варнкоппе, з вершини якої здіймався і бив у небо вертикальний стовп чорного диму.

У Ємліці, містечку, розташованому на південь від Житави, пробощ парафії святого Киріака ішов нефом костелика, витираючи рукавом сутани спітніле обличчя. Він спотів, покрикуючи і нарікаючи на робітників, які ремонтували господарську будівлю плебанії, а тепер поспішав до ризниці, щоби передихнути у прохолоді мурів. Часто, ой, як часто він забував зупинитися по дорозі, щоб перехреститися перед вівтарем, а якщо й робив це, то машинально і бездумно. Однак минулої ночі пробощ мав сон, поганий сон, після якого священик поклявся собі більше не припускатися такої недбалості.

Він зупинився, опустився на коліно. І почав кричати. Голосом настільки страшним, що почули і прибігли робітники з плебанії. Вівтар був залитий кров'ю. Кров'ю, яка витекла з раки.

На житавському гостинці затупотіли копита, біля возу промайнув кінний гонець, залишивши за собою велику хмару куряви. Однак лісоруб Гунсрук встиг на частку секунди побачити спотворене жахом обличчя вершника. Він одразу втямив, що і до чого.

— Йорг! — гукнув він синові. — Бігом через ліс до халупи! Нехай мати пакує добро! Утікаємо! Чехи йдуть!

Били на сполох дзвони костелів Святого Хреста, а також Петра і Павла. Гупали чоботи, бряжчало залізо, кричали сотники. Місто готувалося до оборони.

— Попереду йдуть патрулі, — доповів лицар Анцельм фон Редерн, прибувши з дозору. — За ними йде кінний загін, понад триста коней. За кінними тягнеться ціла сила — приблизно шість-сім тисяч з більш як двома сотнями возів. Облогових машин немає.

— Отже, на місто не вдарять, — полегшено зітхнув Лутпольд Ухтеріц, староста Житави. — Згожелець за своїми мурами теж може, здається мені, спати спокійно. Але що вже дістанеться містечкам, підгороддям і селам, то дістанеться. Деяким — уже вдруге.

— В Остріці, — заламав руки Венантіус Пак, абат францисканців, — ледве-ледве нові крокви гонтою криють… Монастир цистерціанок досі в руїнах… Бернштадт іще не піднявся з попелу…

— І ми їм це дозволимо? — запально заволав юний Каспар Герсдооб. — Не вийдемо з-за стін? Не вийдемо в поле?

Ульріх фон Біберштайн, пан на Фридланді і Жарах, тільки презирливо фиркнув. Староста Ухтеріц глянув юнакові в очі.

— Їх сім тисяч, — холодно відповів він. — 3 чим ти хочеш у поле, хлопче?

— З іменем Бога на устах! На Бога, я зі своїми йду!

— Я не тримаю.

— Якщо дозволите, покину Житаву і я. Зі своїми людьми.

Лутпольд Ухтеріц озирнувся. І ковтнув слину.

Біркарт Грелленорт, посланець вроцлавського єпископа. Високий, худий, чорноволосий і вбраний у чорне. Пташині очі, лиха усмішка. І погляд диявола.

— Ідіть, — він махнув рукою на знак дозволу. — Ідіть, пане Грелленорт.

«Дай Боже, щоб якнайдалі, — додав подумки. — І не повертайтеся. Ні ти, ні жоден із твоїх пекельних вершників».

Рейневан відчував магію. Він умів її відчувати. Як виявилося, він не втратив цього корисного вміння.

Високу дорогу вони облишили невдовзі після виїзду з Легниці, їх змусила до цього раптова і надзвичайна активність роз'їздів і патрулів, які зупиняли всіх для контролю і докучали їм усіма можливими способами. Внаслідок вістей із Лужиць психоз гуситських шпигунів, чарівниць і єврейських диверсантів передався в Легниці всім, охопив усіх поголовно. При виїзді з міста вони змарнували купу часу, Хойновська брама була повністю закоркована. Щоправда, контролю та перевірці підлягали тільки ті, хто хотів в'їхати в місто, однак і тих, хто з нього виїжджав, розглядали надто вже підозріливо. Дороги кишіли озброєними людьми. За самою Легницею, ледве виїхавши на Bia Регія, тракт, котрий вів через усю Європу, вони нарвалися на кінний загін, що перевіряв подорожніх. Від халепи їх урятував скандал, влашто ваний київським купцем, який повертався додому і був розлючений тим, що кнехти перетрушують йому вози і абсолютно не розуміють, що він їм каже. Близько чверті милі відділяло їх від митної палати в Ейбенмюлі, Рікса підозрювала, що там іще один перевірочний пункт; імовірно, пост і блокада були також при митній палаті в Томашові. Отож хоча Bia Регія і давала можливість подорожувати швидко та зручно, розважливіше було покинути транс'європейський тракт і їхати лісами.