Собаки не гавкали.

— Еленча! Прокинься! І вдягайся!

— Що сталося?

— Вставай! Хутко!

Неприродна тиша, яка аж дзвеніла у вухах, раптом луснула, її розпоров передсмертний зойк, що долинув із подвір'я. Цьому крикові майже відразу ж завторували інші. Умить цілий скалецький фільварок наповнився криками і тупотом копит. А у віконних пузирях замерехтів вогонь.

— Еленча! Сюди! Сюдою!

Дзержка пересунула скриню, здерла зі стіни шкуру зубра, відчинила заховані за нею дверцята. З-за дверцят повіяло цвіллю і холодом.

— Пані Дзержко!

— Швидко, нема часу! Хід доведе тебе до струмка. Сховайся там, не виходь, доки… Доки все не скінчиться. Швидко, дівчино!

— А ти? Я тебе не лишу!

— Давай у хід! Негайно! Не смій мене не слухати! Іди, дитино, іди…

Дзержка зачинила дверцята, замаскувала їх шкурою і скринею. Зірвала зі стіни в сінях рогатину. І вискочила на подвір'я.

Вона не встигла побачити нічого, крім мерехтіння смолоскипів, з яких сипалися іскри. На самому порозі її збив з ніг кінь на скаку, вона полетіла на землю з розгоном, аж дух забило. Підковані копита вдаряли по землі просто біля неї, загрожуючи розтоптати. Вона не мала сили ворухнутися. Хтось схопив її, потягнув. Вона впізнала. Собек Снорбейн.

— Пані… Рятуйтеся…

Більше Собек Снорбейн сказати не встиг. Зойкнув, упав на коліна, з рота бризнула кров. Дзержка побачила вістря списа, що вистромилося з його грудей. Поруч промчав вершник, невиразний, мов чорний нічний птах, вона почула злосливе дівчаче хихотіння. І вигук.

— Adsumus! Adsumu-u-us!

Навколо знову загупали копита, заклубилося від вершників. Чорних Вершників.

— Adsumu-u-us!

Прямо на неї, простягаючи руки, бігла жінка в сорочці. На очах Дзержки Чорний Вершник розтрощив їй голову ударом меча. Дзержка зірвалася на ноги, але на неї знову наїхали і збили з ніг. Її припідняв аркан, руки в залізних рукавицях. Вона повисла між двома кіньми. Третій на неї навалився.

— Де дівчина?

Дзержка сплюнула. Щось свиснуло, в очах сяйнуло. Вона зіщулилася від болю.

— Де дівчина?

Бич знову впав, шмагнув. Вона завила. Її зойк змішувався з іншими криками, які долинали з боку стаєнь і стодол.

— Де дівчина?

— Ви її не дістанете… Її тут нема… Вона далеко.

Чорний Вершник нахилився до неї з сідла. Дзержка побачила його очі. Пташині й недобрі, лихі.

— Твоїх пахолків, конюхів, дівок і дітваків, — сказав він, — я наказав замкнути в стайні. Я спалю їх там, спечу разом з усіма твоїми кіньми. Якщо не скажеш, де дівчина, я всіх підсмажу живцем.

— Ти її не дістанеш, — повторила вона, випльовуючи кров, що текла з розрубаних бичем губ. — Ти ніколи її не знайдеш і ніколи не зумієш її скривдити.

Вершник відвернувся, віддав наказ. Ніч тут же вибухнула гарячим подмухом, засвітилася червоним блиском великого вогню. І моторошним криком, голосом, який не зміг заглушити гул пожежі. Вереском тварин, котрі згорали живцем. І людей.

«Боже, прости мене, — подумки повторювала Дзержка. ховаючи голову в плечі під ударами батога. — Боже, прости гріх. Але вони би вбили Еленчу… А людей і коней однаково би спалили…»

Вогонь бухав аж у небо. Стало світло як удень. Але Дзержка не бачила нічого. Вона була немов сліпа.

Її повалили на землю. Сирівцем скрутили ноги в щиколотках. Кінь заіржав і затупотів, ремінь натягнувся, вона відчула, як смикнуло, потягнуло по землі.

— У тебе останній шанс, конярко, — долинув звідкись згори злий голос Чорного Вершника. — Скажеш, де дівчина, і я подарую тобі швидку смерть.

Дзержка стиснула зуби. «Зараз знову буду з тобою, Збилюте, — швидко подумала вона. — Трохи помучуся, нічого, витримаю. І знову буду з тобою».

Хтось крикнув, хтось свиснув, кінь кинувся учвал. Світ в очах Дзержки перетворився на довгу вогнисту лінію. Дрібне каміння здирало шкіру, як рашпіль.

Після третього повороту вона знепритомніла.

— Буде жити, — сухо встановив викликаний у Сьроду чернець, інфірмарій з монастиря Менших Братів. — Виживе, якщо Бог дозволить… Нова шкіра з часом рани покриє. Позростаються і заживуть, дасть Бог, кості та суглоби…

— Ходити зможе? — запитав, покусуючи вус, лицар Трістрам Рахенау, пан на Букові. Його син, Парсіфаль, заглядав з-за його спини.

— На коні їздити зуміє? Вона ж конярка, з коней живе. Зуміє на кульбаку?

Францисканець покрутив головою, глянув на Еленчу.

— Не знаю… — він запнувся. — Може. Може, колись, з ласки Божої… Страшенно вона понівечена… Щастя, шляхетний пане, що ви з дружиною вчасно на поміч прискали, тамтих наполохали… А то б…

— Сусідська поміч, звичайна річ, — буркнув у відповідь Трістрам Рахенау. — Також, ясна справа, хай тут, у мене в станиці, лежить і курується. Поки не одужає, на ноги не стане, а її люди Скалку не відбудують. Гм, чудо се, що вони з тієї стайні вирвалися, а то б усі там так і погоріли, ніхто б живий не лишився. І більшість коней зуміли втекти з пожежі… Клянуся честю, чудо се, істинне чудо.

— Бог так хотів, — францисканець перехрестився. — І я тут залишуся, пане лицарю, якщо дозволите. Тепер хвору конче неустанно доглядати, пов'язки міняти… Панянка мені допоможе. Панянко?

Еленча підняла голову, витерла зап'ястям запухлі від плачу повіки.

— Поможу.

Дзержка де Вірсінг заворушилася на ложі, глухо застогнала під бинтами.

Було тридцяте березня року Божого 1429.

Було п'яте квітня, коли вони добралися до Одр.

Інцидент із утеклим Шиллінгом змусив їх занепокоїтися долею Горна, тож уже по дорозі вони вирішили їхати на Совинець. Але не довелося. Першим, кого вони зустріли у дворі замку, був сам Урбан Горн.

Коли він їх побачив, його лице потемніло, а очі спалахнули. Проте він не зробив навіть найменшого жесту, стояв спокійно і нерухомо. Може, тому, що його рухи сильно обмежували обмотана грубим шаром бинтів шия і ліва рука на перев'язі. А також тому, що їх було троє, а він один.

— Здрастуй, — банально почав Рейневан. — Як ся маєш?

— Так, як виглядаю.

— Ой-ой.

— Ми залишили тебе, — Шарлей ледь помітно підморгнув Рейневану і Самсонові, — попри все, у кращому стані. Хто це тебе так?

Горн вилаявся, сплюнув і зиркнув на них спідлоба.

— Шиллінг. — Він стиснув зуби. — Заскочив мене зненацька, мерзотник. Утік із Совинця.

— Утік, ай-ай-ай, — Шарлей театрально заламав руки. — Ти чуєш, Рейнмаре? Самсоне? Шиллінг утік! Це недобре, дуже недобре. Однак, з іншого боку, добре.

— Що? — буркнув Горн. — Що добре?

— Що втік він недалеко, — випалив Рейневан. — Ми зустрілися. А присутній тут Шарлей, той, котрий оце, власне, шкіриться, порізав його своєю шаблюкою на шматки, як щуку. Світ став кращим, коли на одного мерзотника на ньому стало менше. Ну, Горне, не ображайся, облишмо чвари. Пропоную, щоби ти перестав супитися і потиснув нам руки. Га?

Урбан Горн покрутив головою.

— Ви, мабуть, у змові з дияволом, уся ваша холерна трійця. Диявол у вас за шкурою, у кожного з вас. Краще, зараза, бути з вами, ніж навпаки. Не ображайтеся. А за мерзотника Шиллінга велике спасибі. Дай руку, Шарлею. Рейнмаре… Ау-у, Самсоне! Без обіймів, холера, без обіймів! Шви розійдуться!

Прокоп Голий прийняв Рейневана стоячи. Сам стояв — і його сідати не запрошував.

— Ти, — безцеремонно почав він, — здається, чогось чекаєш? Чого? Слів вдячності за неоціненний вклад у місію в Шльонську? Цим я висловлюю тобі ці вирази вдячності і запевняю, що твої заслуги не будуть забуті. Вистачить? Чи, може, ти чекаєш на акт скрухи з приводу того, що тебе було піддано випробуванню на вірність і тесту на лояльність? Не дочекаєшся такого акту. Зрештою, Бедржихові ви за це, як я чув, уже відплатили, аж дивно, що він вам це спустив з рук. Чи є ще щось, що я забув назвати? Кажи швидко, в мене нема часу, польські посли чекають.