— Рейневан, — доволі холодно привітався він із ним. — Дивино, диви. Здоров був, блудний сину. Я знав, що ти ще до нас повернешся.

— Настає час закінчувати, — сказав Ян Краловець з Градека.

Він водив Рейневана по лініях та на позиції. Вони були самі.

Краловець хотів, щоби вони були самі. Він не був певний, від кого і з чим прибув Рейневан, і очікував якихось таємних послань, не призначених для сторонніх вух. А довідавшись, що Рейневан ні від кого не є посланцем, що він не приніс жодних повідомлень, спохмурнів.

— Настає час закінчувати, — повторив Краловець, піднімаючись на шанець і перевіряючи долонею температуру ствола бомбарди, яку охолоджували змоченими сирими шкурами. Він дивився на мури та башти Стшегома. Рейневан же все озирався на руїни знищеного кармелю. На те місце, де — цілу вічність тому — він уперше зустрів Шарлея. «Ціла вічність, — подумав він. — Чотири роки».

— Час закінчувати, — голос Краловця вирвав його із задуми та спогадів. — Найвищий час. Ми своє зробили. Нам вистачило грудня і січня, щоби узяти й обібрати Душники, Бистшицю. Зембиці, Стшелін, Нємчу, цистерціанський монастир у Генрикові, а до того ще безліч містечок та сіл. Дали ми німцям доброго жару, довго нас пам'ятатимуть. Але зараз уже минули запусти, уже перший день Великого Посту, псякрев, дев'ятий день лютого. Ми воюємо вже значно більше двох місяців, і то зимових місяців! Пройшли маршем десь із сорок миль. Тягнемо за собою важкі від здобичі вози, женемо стада корів. А бойовий дух падає, люди перемучені. Свидниця нам не піддалася, хоча ми стояли під нею п'ять днів. Скажу тобі правду, Рейневане: у нас не було сил для штурму. Ми бахкали з гармат, метали вогонь на дахи, страхали: а раптом свидничани здадуться — або принаймні на переговори захочуть піти, викурне заплатити. Але пан Колдіц не злякався, тож нам ні з чим звідти піти довелося. Видно, Стшегом собі з них приклад узяв, бо теж тримається як має бути. А ми знову вдаємо грізних, страхаємо, лупимо з бомбард, ганяємося по лісах за вроцлавськими кінними загонами, які намагаються нас шарпати. Але скажу тобі чесно: доведеться і звідси піти ні з чим. Зовсім піти. Додому. Бо час. Як ти думаєш?

— Ніяк не думаю. Ти тут командуєш.

— Командую, командую, — гейтман різко відвернувся. — Військом, бойовий дух якого летить псу під хвіст. А ти, Рейневане, плечима стенаєш і нічого не думаєш. А що робиш? Рятуєш пораненого німця. Папіста. Привозиш, наказуєш нашому фельдшерові його лікувати. Виявляєш милосердя до ворога? На очах у всіх. Та дорізати його треба було в лісі, холера!

— Ти це, либонь, не серйозно.

— Я поклявся… — рикнув крізь зуби Краловець. — Після Олави… Заприсягнувся собі, що після Олави більше до жодного з них не буду милосердний. До жодного.

— Ми ж не можемо перестати бути людьми.

— Людьми? — гейтмаиові Сиріток мало піна не виступила на губах. — Людьми? А ти знаєш, що сталося в Олаві? У ніч на святого Антонія? Якби ти там був, якби ти бачив…

— Я був там. І бачив.

— Я був в Олаві, — повторив Рейневан, без емоцій розглядаючи ошелешений вираз обличчя гейтмана. — Я опинився там менш ніж через тиждень після Трьох Царів, відразу ж після вашого відходу. Я був у місті в неділю перед Антонієм. І все бачив. І бачив той тріумф, який потім завдяки Олаві відсвяткував Вроцлав.

Краловець якийсь час мовчав і дивився з шанця на дзвіницю стшегомського парафіяльного костелу, на якій саме почав бамкати дзвін, лунко й голосно.

— То ти не тільки в Олаві, а й у Вроцлаві був, — констатував він. — А тепер приїхав сюди, під Стшегом. Як з ясного неба. З'являєшся, зникаєш… Не знати звідки, не знати як… Люди вже говорити починають, подейкувати. Підозрювати…

— Що підозрювати?

— Заспокойся, не гарячкуй. Я тобі довіряю. Тоді, коли ти з нами під Веклиславом прощався, двадцять сьомого грудня, ми бачили, що тобі спішно, дуже спішно — в якихось важливих справах, нечувано важливих. Ти їх вирішив?

— Нічого я не вирішив, — не став приховувати гіркоти Рейневан. — Зате я проклятий. Проклятий — стоячий, сидячий та працюючий. На горах і в долинах.

— Як це?

— Довга історія.

— А я такі дуже люблю.

Про той факт, що у вроцлавському кафедральному соборі сьогодні відбуватиметься щось надзвичайне, вірним, які зібрали ся у храмі, сповістив збуджений гомін тих із них, котрі стояли ближче до трансепту і хорів. Вони бачили і чули більше, ніж решта — тісно збиті у головному нефі та в обох бічних. Решті спершу довелося задовольнятися домислами. І чуткою-пліткою, яку несло наростаючим, повторюваним шепотом, що оббігав натовп, ніби шелест листя на вітрі.

Великий тумський дзвін почав бити, і бив він глухо і повільно, лиховісно і похмуро, уривчасто; язик дзвону, це було виразно чути, вдаряв по бронзі на один бік. Еленча фон Штітенкрон схопила Рейневанову руку і міцно стиснула. Рейневан відповів потиском на потиск.

Портал, що вів до ризниці, був прикрашений рельєфами, які змальовували мученицьку смерть святого Івана Хрестителя, патрона собору. Звідти зі співом виходили дванадцять прелатів, членів капітули. Одягнені в урочисті стихарі, тримаючи в руках грубі свічки, прелати зупинилися перед головним вівтарем, обличчями до нефа.

Гомін юрби раптом побільшав, посилився. Бо на східці вівтаря вийшов власною персоною вроцлавський єпископ Конрад, П'яст з лінії олесницьких князів. Найвищий церковний ієрарх Шльонська, намісник Ясновельможного Пана Сигізмунда Люксембурзького, короля Угорщини та Чехії.

Єпископ був у повному урочистому єпископському облаченні. В оздобленій коштовними каменями інфулі на голові, у далматиці, вдягненій на туніцелу, з пектораллю на грудях і закрученим, наче рогалик, пасторалом у руці він виглядав воістину достойно. Його оточувала аура такої гідності, що можна було б подумати, ніби це не просто вроцлавський єпископ спускається східцями вівтаря, а архієпископ, курфюрст, митрополит, кардинал, ба — сам папа римський. Ба, навіть іще достойніша і ще благочестивіша особа, ніж нинішній папа римський. Набагато достойніша і набагато благочестивіша. Так думали чимало з присутніх у соборі. Сам єпископ, зрештою, теж так думав.

— Браття і сестри, — його розкотистий і дзвінкий голос наелектризував натовп і змусив його затихнути, застугонівши, здавалося, аж під високим склепінням. Замовк, іще раз бамкнувши, дзвін на дзвіниці собору.

— Браття і сестри! — єпископ сперся на пасторал. — Добрі християни! Научає нас Господь наш, Ісус Христос, щоби ми прощали грішникам провини їхні, щоби ми молилися за ворогів наших. Це блага і милосердна наука, християнська наука, але не до кожного грішника її можна застосувати. Є такі провини і гріхи, за які нема прощення, нема милосердя. Кожен гріх і блюзнірство будуть відпущені, але блюзнірство проти Духа не буде відпущене. Neque in hoc saeculo neque in futuro, ані в цьому столітті, ні в прийдешньому.

Диякон подав йому запалену свічку. Єпископ узяв її рукою в рукавичці.

— Рейнмар родом із Беляви, син Томаса фон Беляу, согрішив проти Триєдиного Бога. Согрішив блюзнірством, святотатством, чаклунством, віровідступництвом, врешті-решт звичайним злочином.

Еленча, все ще міцно стискаючи руку Рейневана, сильно зітхнула, поглянула вгору, на його обличчя. І зітхнула знову, цього разу тихіше. На Рейневановому обличчі не було помітно ані найменшої емоції. Його обличчя було мертве. Мов кам'яне. «Таке саме обличчя в нього було в Олаві, — подумала Еленча. — В Олаві, в ніч із шістнадцятого на сімнадцяте січня».