— А коли закінчилося весілля, — вигукував з амвона схвильований ксьондз Гомолка, — сказав Товит синові своєму Товії: «Подумай, як заплатити чоловікові, який супроводжував тебе!» А той йому відповів: «Батьку, яка велика має бути ця плата? Адже він мене привів у здоров'ї, жону мою звільнив і тебе зцілив…»

— Звільнив… — почула тихесенький шепіт пані Блажена. — Зцілив…

— Маркето? Ти говориш?

— Зцілив… — з помітним зусиллям прошепотіла дівчина. — І привів у здоров'ї…

— Маркетко! Що з тобою?

Люди в нефі попіднімали голови, раптом почувши шум, неначе шурхіт пер, немовби тріпотіння крил. Між людьми зазвучали голоси, тихі вигуки, зітхання. Усі витріщалися вгору. Проповідник на якийсь час загубив нитку розповіді, йому не зразу вдалося повернутися до проповіді й притчі. До відповіді, яку Товитові та Товії дав Провідник.

— Відкрию вам усю правду, нічого не приховуючи. Таємницю цареву зберігати добре, та повідомляти про діла Божі — гідне всякої похвали[174].

Шум посилився. Маркета голосно зойкнула.

— Я — один із семи Ангелів, які стоять на сторожі та входять перед велич Господню. Не бійтеся! Мир вам! Благословляйте Бога повік віку. Бо я прийшов не за своїм бажанням, а з волі Бога нашого. А я…[175] — Ні! — розпачливо крикнула Маркета. — Ні! Не йди! Не залишай мене саму!

— А я возношуся до Того, хто послав мене. Опишіть усе, що сталося з вами, у книзі[176].

— Він іде, — захлипала Маркета в обіймах пані Блажени. — Саме зараз… У цю хвилину… Відходить… Назавжди… Назавжди!

Блажені Поспіхаловій здалося, що вітраж раптом луснув серед великого сяйва, і що велике світло залило вівтар і пресвітерію. Тріпотіння крил і шурхіт пер вона чула, здавалося їй, над самісінькою головою, потік повітря, здавалося їй, ось-ось зірве їй повойник з голови. Це тривало зовсім недовго.

— І він пішов, — ксьондз закінчував проповідь у цілковитій тиші. — І встали вони, і більше вже не бачили його[177].

По щоках Маркети скотилися дві сльози.

Тільки дві.

Таборитів витіснили з міста, браму забарикадували. Зі стін знову почали стріляти. Про те, щоб нести Самсона, не могло бути й мови, але якісь чехи принесли павези, затулили ними пораненого й тих, що були біля нього.

— Expectavimus lucern… — раптом сказав велет. — Et ессе tenebrae[178]…

— Самсоне… — Шарлеєві голос застряг у горлі.

— Сталося те, що мусило статися… Рейнмаре?

— Я тут, Самсоне. Витримай… Ми віднесемо тебе…

— Облиш. Я знаю.

Рейневан витер очі.

— Маркета… О luce etterna…

Голос Самсона був уже настільки тихий, що їм довелося схилитися над ним, щоби розібрати слова.

— Опишіть це, — раптом вимовив він цілком чітко. — Опишіть усе, що з вами сталося.

Вони мовчали. Самсон схилив голову набік.

— Consummatum est[179], прошептав він.

І це були останні слова, які він промовив.

І сонце стало чорне, як волосяний лантух, а місяць став, як кров. З кожного боку визирали розпач і відчай. І попадали статуї богів істинних і фальшивих, а з їх падінням всі народи знехтували життям світу цього.

Роздерлося склепіння небесне зі сходу аж до заходу. І стало раптом світло, lux perpetua. І вийшов з нього голос архангела, і почутий він був аж у найнижчих прірвах.

Рейневан плакав, не соромлячись сліз.

«Від Хеба і Кинжварта, — порипував пером старий монах-хроніст із жаганського монастиря августинців, — повернулася переможна Прокопова армія додому, місяця лютого, у вівторок ante festům sancti Matthie[180] тріумфальний в'їзд у Прагу святкуючи. Та й було що святкувати. Бранців набрали знатних, а здобич і трофеї на трьох тисячах возів везли, таких тяжких, що декотрі з них десятеро, дванадцятеро, а то й чотирнадцятеро коней тягти мусило. А чого забрати не подужали, те destruxerunt et concremaverunt, зруйнували, в пух і прах перетворили. У Мейсені, Саксонії та Тюрінгії налічили двадцять міст спалених і дві тисячі сіл збезлюднілих. У Верхній Франконії й лічити не було чого, там одна велика пустеля зосталася.

А говорили потім у Празі та по всій Богемії, що була то парада така знаменита, що й найстарші люди не пам'ятають, аби чехи колись подібну вчинили.

І хай їм те Бог простить».

Рейневана оминула слава тріумфального параду. До Праги він, щоправда, таки в'їхав, однак лежачи на возі, непритомний, згораючи в лихоманці.

Хворів він довго.

Надзвичайно тепла зима 1429-1430 років плавно і майже непомітно перейшла в теплу весну. Уже на початку березня небо запрудили незліченні зграї птахів, які поверталися з півдня. Раніше, ніж звичайно, прилетіли крижні, раніше заклекотіли бузьки у гніздах на гребнях дахів. Заґелґотіли дикі гуси, закурликали журавлі, розщебетався різномастий крилатий народець. У ставках, болотах, заплавах і ровах озвалися жаб'ячі хори. Розпустилися бруньки вільхи, покрилися котиками верби, луги порозквітали білим і жовтим, вітряницями і калюжницями.

Рейневан сам-один їхав опавським краєм. Гостинцем, поритим колесами та підковами, стоптаним вояцькими чобітьми. Слідами дванадцятитисячної польової армії Табора, яка пройшла тут усього лише тиждень тому.

Близько полудня він почув биття малого дзвона. Пришпорив коня, їдучи на слух, і невдовзі помітив на горбку невеликий дерев'яний костел зі стрункою дзвіничкою, нітрохи не ушкоджений. Не вагаючись, він повернув коня в той бік. Останні тижні багато в ньому змінили.

У цьому сенсі теж.

Рейневан спішився, але у храмик не ввійшов, хоча калатання дзвона з дзвінички продовжувало скликати на Angelus. Він тільки наблизився до входу, за три кроки до нього впав на коліна. «Ютто, — подумав він. — Ютто».

Agnus Dei qui tollit peccata mundi.^{59}

«Боже, я падаю і не можу йти далі. Я паралізований і нездатний підвестися. Зціли мене і підійми в ім'я Твого милосердя. Пошли мені милість спокою. А їй дай вічний спочинок».