— Я на твоєму боці, — Рікса теж встала. — Я це довела. Я не схиляю тебе до відступництва. Я не примушую тебе зраджувати. Я бажаю співпраці. Взаємно корисного співробітництва.
— Взаємно корисного. Неймовірно.
— Повторюю, я на твоєму боці. І на боці ідеалів, яким вірний і ти.
— Аякже, — пирснув він. — Ти всім серцем підтримуєш Чашу і любиш гуситський рух, саме через цю любов ти хочеш шпигувати за Прокопом та інфільтрувати Табор. Це, як мені здається, політика високого штабу. Я трохи знаюся на політиці, знаю, що в неї є дві альтернативні цілі: одна — угода, друга — конфлікт. Угоди досягають, коли одна зі сторін вдає, ніби вірить у небилиці, які розповідає друга. Ми з тобою, на жаль, — у конфлікті. Я не вірю в небилиці, які ти розповідаєш. І не збираюся вдавати, що вірю.
Вона просвердлила його очима.
— Я ж і не кажу тобі вірити. Я бажаю співпраці, а не віри.
— Я не буду твоїм інформатором. І крапка. Дякую за допомогу. Дякую за дотеперішні зусилля, мій ангеле-охоронцю.
— А ти ні про що не забув? Як же Ютта?
— Шантажем ти нічого не доб'єшся. Прощавай. Бог з тобою.
— Тихше, — вона усміхнулася. — Бо ще рабин почує. Рейневане, я просто з тобою дражнилася.
— Повтори, будь ласка.
— Я дражнилася з тобою. Мені було цікаво, як ти відреагуєш. Я на твоєму боці. Мені не треба від тебе ніякої інформації. Я не буду намовляти тебе виказувати таємниці. Ютту я допоможу тобі знайти і визволити без жодних інших умов і зобов'язань. Ти хочеш повернути собі Ютту?
— Хочу.
— То вирушаємо ще сьогодні.
— У мене є прохання.
— Слухаю.
— Не дражнися зі мною більше. Ніколи.
* * *
Коли вони покинули місто, Рейневан кілька разів замислено озирався назад. «Утретє доля заносить мене сюди, — думав він, — утретє протягом останніх чотирьох років. Під Стшегомом я зустрів Шарлея, у Стшегомі побачив його в дії, коли він нам'яв чуби трьом жевжикам. Зі Стшегома ми обоє втікали від погоні, яку вислали за нами навздогін. Це було влітку 1425 року. Удруге я опинився під Стшегомом чотири місяці тому, в лютому, у Попільну середу, коли бомбарди і бліди[100] Сиріток метали на місто ядра і запалюючі бомби, сліди цього обстрілу видно ще й досі. З-під Стшегома я поїхав шукати Ютту у Вроцлаві…»
— Я шукав Ютту, — заговорив він до Рікси, яка їхала поряд, — у Вроцлаві. Я шукав її у Зембицях, у Білому Костелі, у Стшеліні, в Нємчі, в Олаві. Пробував застосувати магію — безрезультатно. Пробував залякувати і шантажувати. Що тепер? Куди ми прямуємо? Які в нас плани?
— Як і ти, — Рікса Картафіла де Фонсека обернулася в сідлі, — я теж почала із Зембиць. Я знала звичаї князя Яна. Він мав звичай ув'язнювати панночок, щоб користуватися ними, але не любив заради цього далеко їздити. Окресливши навколо Зембиць коло радіусом у милю, можна було б знайти Ютту щонайбільше за два дні, у якомусь замочку або монастирочку, де вона, наче та Рапунцель, виглядала би з віконця свого казкового принца. Але принца випередила Інквізиція. Вони викрали Рапунцель, і шукай тепер вітра в полі…
Він глянув на неї, і його погляд, мабуть, був вельми промовистий, тому що вона негайно посерйознішала.
— Магія нічого не дасть, — сказала вона, — коли застосовано захисні чари. Шантаж і підкуп — добрі методи, але не щодо такого боягуза і пройдисвіта, як ксьондз Феліціян. Проте не турбуйся. Є інші способи. Ми їдемо, як ти помітив, яворським гостинцем. У Яворі ми відвідаємо особу, яка зазвичай буває непогано поінформована, і спробуємо зробити так, щоб вона захотіла цією інформацією поділитися. Але це аж завтра. Важливо, щоб ми прибули на місце вранці, а я не хочу ночувати в Яворі, там шпики занадто вже нишпорять по постоялих дворах. Зупинимося на нічліг у Рогожниці, «Під лелекою», там безпечно, а блохи представлені у розумній і прийнятній кількості. Притримай коня. Я мушу тебе попередити. І застерегти.
— Що?
— Ми прикидаємося двома мандрівними кліриками: такі не викликають ні підозр, ні навіть зацікавлення. Якщо тільки поводяться нормально. Як годиться клірикам.
— Тобто?
— У трактирі вони завжди беруть одну кімнату з одним ліжком. Йдеться про кошти. Зазвичай.
— Розумію. А від чого ти мене хотіла застерегти?
Рікса голосно засміялася.
* * *
Трактирник «Під лелекою» без ані найменшої тіні сумніву і не моргнувши оком прийняв їх за двох кліриків, і це ще сильніше утвердило Рейневана в переконанні, що Рікса користувалася камуфляжними чарами та емпатичною магією і напевне теж мала амулети на кшталт Панталеона. Без жодних заперечень з боку господаря і за не вельми високу ціну «клірики» отримали в розпорядження розташовану в мансарді кімнатчину, оснащену одним ослоном і одним ліжком. Рікса без церемоній скинула куртку і чоботи, випробувала сінник і кинулася на нього навзнак, жестом показуючи Рейневанові на місце коло себе.
Вони лежали нерухомо. У стіні деренчав шашіль. За брусованою стелею шаруділи і шкреблися миші. Рікса Картафіла де Фонсека голосно кашлянула.
— Це небезпечно, — озвалася вона, дивлячись у стелю. — Дві особи різної статі на одному ложі. Велика загроза гріха. І ще більша — небажаної вагітності. Добре, що нас це не стосується. Ми — в безпеці. Нас охороняє закон.
— Тобто?
— Якщо єврея спіймають на гріху з християнкою, йому відрізають цюцюрку і виколупують одне око. Християнин, який займається сексом з єврейкою, ризикує серйознішими наслідками. Йому загрожує звинувачення у bestialitas[101], у розпусті contra náturám[102]. А вже за отаку річ вогнище гарантоване.
— Гм.
— Що — гм? Боїшся?
— Ні.
— Ну й відважний ти хлопець! А може, це не відвага, а недоусвідомлювання загрози? Ти ж бо мене не знаєш, не здогадуєшся, з ким тобі довелося ділити ложе. А я страшна жінка. У мене це в крові.
— Що саме?
— Це ж євреї винні у смерті Спасителя, я правильно кажу? Тож справедливо і природно, щоби винні у смерті Спасителя євреї завжди і вовіки носили тавро своєї нікчемності.
— А конкретно?
— У моїх жилах, любий хлопче, тече кров багатьох поколінь вибраного народу. Мій предок Леві, коли Ісуса вели на Голгофу, наплював на нього, і відтоді всі левити безперервно харкають, але не можуть позбутися флегми. Євреї зі спорідненого зі мною племені Гада вдягнули Ісусові терновий вінок, тому щороку в них на головах з'являються смердючі виразки, які можна вилікувати, лише намазавши їх християнською кров'ю. І, нарешті, найстрашніше: плем'я Нафтале викувало цвяхи для розп'яття, а з намови єврейки на ім'я Вентрія, не інакше як моєї пращурки, затупило їхні вістря, щоби додати Ісусові страждань. Через цей мерзенний вчинок у жінок із коліна Нафтале після досягнення ними тридцятирічного віку, коли вони сплять, у роті заводяться живі хробаки.{28} Але не бійся, хлопче, спи спокійно. Мені ще тільки двадцять.
— І це я мав би боятися? — Рейневан із серйозною міною підхопив гру. — Я? Та я ще кращий. Я чорнокнижник, знаю artes prohibitae[103]. У мене це в крові, я весь наскрізь просяк страшною чорною магією. І коли я пісяю, то над цівкою сечі з'являється веселка.
— О! Мусиш мені показати.
— А крім того, — гордовито заявив він, — я гусит. У свята ходжу зовсім голий і не можу дочекатися дня, коли всі жінки стануть спільними. До того ж я, попереджаю тебе, кацер[104]. Чи знаєш ти, люба дівчино, звідки ця назва? Вона походить, як повчає Аланус Остров'янин, від кота. На наших таємних кацерських зібраннях Сатана об'являється нам у вигляді чорного кота, якому ми, єретики і гусити, задираємо хвоста, а тоді по черзі цілуємо його в його котячу сраку.