Він стояв непорушно; перед ним лежало жовте блюдо передмістечка, з акуратними одно– і двоповерховими будинками, з крутим спуском наприкінці дороги, де висіло уполовинене сонце в порцеляновому тазку неба. Андрій майже нічого не пам’ятав, окрім тих будинків, залитих золотистим сяйвом, і як він пішов додому, невідомо чому зачманілий, а потім приїхав батько на вантажівці і взяв його на двісті двадцять четвертий кілометр копати червів. Вони гуцякали на вантажівці битою дорогою, повз кістковий завод в синьому димку, повз старий млин, що буденно колись муляв око, а зараз наближався чорною велетенською громадою; вони проскочили його швидко, у скліп ока. Степ почався відразу. Жовта, шовком, колихка трава аж до горизонту. Тільки чорний, майже іграшковий квадратик свинарника. Вітер забивав гудіння траси. І білі, мов гори рафінаду, хмари йшли низько над землею. Було вітряно, трохи прохолодно. В кабіні лежала книжка без обкладинки, і батько, зловивши його погляд, сказав: «Так, то вона… Нарешті вона…» І далі вантажівка мчала, з кожним поворотом коліс наближаючи чорну рахубу свинарника. Тхнуло солодко бензином. Потім все зупинилося, наче впало, і він стояв та дивився, як білий рафінад хмар тане за горизонтом. Вітер перемінився – дмухнув запахами перегною, гумовим духом пари, що йшла від свиней. Андрій зіщулився, сковтуючи солодкаву від запахів слину, і заліз назад до кабіни. Він почав листати книгу, намагаючись щось вичитати, але нічого не зрозумів. Поклав назад. З’явився Льопа – маленький, з вузькими плечима і широким задом. Його обличчя нагадувало зморшкувате яблуко, з цяточками сльозливих водянкуватих очей. Сліпаки зависали по кутиках. Штани, особливо матня, були заяложені до блиску. Він щось писнув, аж тільки за кілька секунд вітер доніс:
– Он там копайте… Там жирні і великі черви… Там хороші черви…
Батько витяг пляшку самогону, передав Льопі, а той облизнув губи. Андрій подивився на степ і побачив сріблясті тіні, що лежали довкруж предметів. Він вийшов з кабіни і пішов до свинарника, дивлячись на Льопу, вдихаючи теплий вітер. Льопа, обіпершись об паркан, виставив перепечене сонцем обличчя, буре, як цеглина. Кущами рідке волосся, а між ними шкіра, всипана струпами. Льопа дивився на свою ограду, що її будував кілька років уряд. І білі рафінади хмар розтавали за горизонтом.
– Мої свинки, – сказав Льопа і обітер рукавами соплі.
В кабіні лежала книга; Андрія тягнуло назад. Потім на горизонті блиснули і запалилися дві зірки. Білі спалахи зірок. Це було дивовижним, бо у його свідомості чітко стояло, що зірки ніколи не можуть рухатися урівень степу. Вони швидко наближалися, а він не відривав погляду від них. Він чомусь заполошено і злякано подумав про книгу, яка лишилася в кабіні, подивився на батька, що, розвісивши пишного чуба, копав вилами. Великі мокрі плями на сорочці. Свині довгі, як дині, ліниво гризли одне одному вуха, чухалися об загін, задирали п’ятаки на Льопу. Зірки наближалися. І зараз було видно, що то автомобілі, які мчать степом. Льопа кумедно присів, так і залишився сидіти. Автомобілі, блиснувши вітровим склом, розвернулися, намотавши на колеса шматки землі і трави, зупинилися. Зафуркали двері. І тоді він побачив трьох чоловіків у білих сорочках. Вони видавалися однаковими з лиця. Сорочки надималися, розтріпувалися вітром. Золоті запонки блищали проти сонця. А над ними рафінад хмар, що далі колошкалися ватою і провалювалися за горизонт. Чоловіки ті йшли клином, усміхнені, і не перемовлялися. Від них віяло задоволенням і тихим щастям. Той, що йшов попереду, з твердим підборіддям, прямим поглядом, очима, що вставлені прямо, які поглинали світло, з викресленою посмішкою, вже закасував рукави. Решту не можна розгледіти, тільки дебелі високі постаті з дужими грудьми та глухими вуркітливими голосами. Коли вони підійшли поближче, то Андрій побачив їхні обличчя, напружені, але усміхнені, наче весь світ знаходився у них в гармонії, наче тільки вони знали йому ціну. Духмяне і п’янке щастя висіло тремким куполом над їхніми головами. Потім вони зупинилися, чекаючи, коли Льопа розігне коліна і підбіжить до них.
Давно було відомо, що місцева знать, а на тоді просто начальство, яке в народі називалося дико, грубо, але влучно – биками, полюбляла навідуватися до Льопиного свинарника, щоб поласувати свіжиною. Він про таке не знав. Він знав тільки, що вони збиралися поблизу старого млина, де відразу в кількох сотнях метрів починали ряботіти олов’яного кольору озера. Льопа готував їм найжирнішу свиню, шкріб і вимивав, навіть обв’язував тварюк стрічками. Різали скотину вони власноруч, прямо на подвір’ї свинарника. Льопа завжди стояв десь поблизу і хилитав, як кінь, головою, щедро пускаючи слину та соплі. Зараз вони перемовлялися, і невидимі тіні ковзали обличчями. А батько копав червів, раз по раз зиркаючи крізь злиплі пацьорки волосся. Андрій поліз до кабіни, відкрив книжку в першому-ліпшому місці.
1. Ти, що живеш під Всевишнього покровом,
що у Всесильного тіні перебуваєш,
2. Скажи до Господа: «Моє прибіжи ще й моя твердиня,
мій Боже, на котрого я покладаюсь».
Але його уперто тягнуло за грубе вітрове скло вантажівки, де вітер вистеляв запахи гною, полину. Його приваблювали люди в білих сорочках, що начебто зумисне вилаштувались у правильний трикутник. Чітка, як розграфлена гармонічно симетрія, – ця велич і безпосередність зваблювали його зір, забивало дух і котило порожнечею від нестерпного щемкого жалю, що не належиш до їхнього світу. І серце у нього скажено колотилося об ребра. Але ось непомітний рух, ледь вловима дріж пройшлася ними, і люди зарухалися; йому перехопило горло несвідомим жахом. Батько навіть призупинився, обітер піт, але не звертав, здавалося, уваги. Він отак знічено стояв, великий колись у його очах, а зараз маленький та самотній, у вилинялій зеленій військовій сорочці, що лопотіла на вітрові. Але тут до нього долетіли звуки, приглушені, з притлумленим сміхом, з якимось бульканням, наче весь простір заполонили тріскучі звуки, які надувалися, а потім лопалися. Це було ще прекрасніше; це як на очах розпускалася велетенська біла квітка, викидаючи з глухими звуками нечувані запахи. Він не знав, звідки, яка природа цього почуття, але чомусь пов’язував це з враженням від неймовірного захоплення, що навівалося людьми у білих сорочках. Потім вітер упав, притих.
– А ви сьогодні не одні… – пролепетав Льопа.
Цього разу з ними було дві жінки. Одна білява, з гривою розкиданого волосся, що теліпалося за вітром, – одягнена в білу сорочку, розстебнуту на два ґудзики, так, що видно тугу лінію грудей, круглих, здавалося, незайманих, що дихали під тканиною вільно, піднімалися живими горбками. Аби він знався на жінках, то неодмінно сказав би, що вона чарівна, розбещена, з тією тінню порочності та розквіту юного тіла, від якого несе нестримною силою, безпутством і невловимим твоїм щастям. Але він розумів, що сьогодні з ним щось таки трапилося; що він ніколи не буде вчорашнім. І тоді він побачив другу жінку, вірніше, дівчину років п’ятнадцяти, десь його ровесницю. Вона виглядала не то старшою, не то щось дивне було у всій її поставі. Вона була одягнута в сині джинси, тонкий светр, що обтягував її фігуру з округлими формами; її обличчя свіже і чисте, наче виліплене з одного шматка, оздоблене велетенськими яшмовими очима, і усмішка кривавих слимаків повзала устами. Потім у повітрі щось завищало. Льопа аж підскочив, писнувши: «Мої свинки!» Один, закатавши рукави, душив свиню, вивалявши білу сорочку в лайні та землі. Другий відігнув ногу і загнав багнета. Свиня тільки гребонула кізяками, випустила останній протяжний виск. Тоді білявка сіла на перегнуту шестину, зачовгану до блиску, і розстебнула третього ґудзика, так, що було видно набубнявілий брунатний, задертий догори сосок. Вона покусувала травинку, виставивши довгі ноги у чорних панчохах. Отут згори поволі почав сходити чоловік. Тоді всі зрозуміли, що то, напевне, Лаврентій, бо нікому до цього гиблого, порожнього місця не було діла. Він зійшов хутко з гори і за якихось півгодини порівнявся зі свинарником. Чоловіки вже розпатрували свиню, а дівки мовчали, та, що старша, раз по раз зморгувала на Андрія, який намагався вчитатися в книгу: у животі бурчало, перло газами. Лаврентій увійшов на подвір’я, коли тельбухи повіддавали Льопі і він, кланяючись, подався їх закопувати. Несподівано для всіх Лаврентій упав на спину, закричав, згрібаючи у жмені землю:
