Тож Лаврентій навідався до тієї буколічної місцини, де качки поважно, не боячись люду, колись плавали водоймищем, але відтоді, як об’явилася братія, ігумен з подивом про себе зазначив, що живності не те щоби поменшало, а вона геть позникала, наче на подвір’ї не кінець двадцятого століття, а глибокий кайнозой чи насувався черговий льодовиковий період. Напевне, причина була зовсім у іншому, так думав собі Лаврентій, підкасавши рясу, пробираючись куширами. Братія якраз займалася «мар’єне», тобто возлежала на пахучих травах, які по праву належали монастирським козам: на кількох імпровізованих вертелах смажилися пернаті та безпечні мешканці водоймищ. Людина часто платить за віру, але за що розрахувалися безсловесні тварі, невідомо. Один прикрий факт змусив Лаврентія взятися до зброї. Зазначимо наперед, що він би так і блукав у сутінках, аби не старий російський православний звичай місяцями не приймати ванни, любити вошок і всяке там, чого братія дотримувалася і досить дотошно виконувала, отримуючи від цього вельми приємну втіху. На місці їхнього скопичення, де вони розкладали рябі від бруду та лепу тіла, завжди зависали густим стовпом зелені мухи, які в народі чи в зоології називають м’ясними. Ці падлючі тварі полюбляли терзати плоть страждущої братії, що гуцикала на м’яких травах і, трусячи бородами, прикладалась до трилітрового слоїка з каламутною рідиною виготовлення клятої Лукашихи. І це б нічого, бо Лаврентій був людиною зовсім не вузьких життєвих правил і умів розуміти, і умів прощати. Тільки одне: братія уподобилася до зв’язку, що в літературі і в колах, де доводилося кому спілкуватися, називався содомським, а по-простому, то це коли мужчина мужчину дрючить у задницю. З жінками трохи простіше. І зараз вони вподобали миршавого і прищавого послушника, заполошного і з вилупленими від чергового коїтусу сірими водянкуватими очима, бо стояв він, як пес, що хоче спорожнитися, перехрестивши передні і задні ноги. Так що спочатку Лаврентій навіть добродушно розсміявся, а потім, ухопивши дрюка, почав немилосердно, до першої крові лупцювати ошелешену братію. Лукашиха на власні очі бачила, як вони бігли долиною до старого млина і верещали, наче свині, а ломака Лаврентія все гехала і гехала їм по сраках та спинах. Воно б, може, і обійшлося, та от біда, під вечір, після цієї гонитви, коли Лаврентій повернувся до монастиря, ведучи поперед себе, як табун баранів, братію, що пускала соплі та голосила, голосно каялася, то послушника Мітьку найшли мертвим. Не повісився, не застрелився, а з перерізаною горлянкою. Робота, треба було сказати, зовсім не професійна, зроблена нашвидкуруч, грубо і по-дикому, так, наче лишали життя тварину, а не замученого голодом та притязанням братії чоловіка. Мітька тримав у затиснутих скрючених пальцях шматок чиєїсь сутани, клоччя волосся. Він лежав з дурнуватим виглядом, як той баран, що навіть не встиг зрозуміти, що ото трапилося, – з дурнуватою усмішкою, з розпанаханою горлянкою, що нагадувала ту усмішку, мовби передражнюючи. Щоб він вчинив самогубство – не випадало. Було докладено найблаженнішим. Там не довго зволікали, содомія не була особливою новиною, а навіть звичною та зручною темою для обговорення, бо ходило таке, що в молодості, а може, й ближче до просвітленої мудрості, отці московської церкви заводили келійників, чого не водилося в інших церквах, бо за надто м’які стосунки з паствою, якісь ліберальні посунення їх обзивали єретичними та бісівськими. Тож там не довго зволікали, пригадавши, що Лаврентій у свою бутність ієромонахом ратував за об’єднання з греко-католицькою та київською православною церквою, тобто вимагав, вважай що, легалізацію першої та обстоював автономність другої. Початком з нього зняли постриг, потім відлучили від церкви, прокляли за невідомо які гріхи – мури-бо ховали свою таємницю. Ну і, звісно, виперли з монастиря. Так він почав з’являтися у центрі містечка, ще у вируділій сутані, вже коротко пострижений, з акуратними, навіть трохи хвацькими бакенбардами. Його кругле обличчя більше нагадувало добродушного католицького священика з сороміцьких радянських малюнків. Більше про нього нічого сказати, хоча він був добродушної вдачі, але щось таки сиділо в ньому, і оте зовсім не допускало задумливого обивателя до себе. Коли він стояв, то всією поставою нагадував статую чи шамана, заглибленого в себе, в медитацію, але це тільки позірно. Насправді на світ дивилися сірі очі, від яких віяло чистотою, убивчою простотою, що люди іноді зле називають ідіотизмом.

Андрій побачив його тільки через рік після описаних подій. Лаврентій якраз влаштувався сторожем на ковбасню, що попід урвищем. Того дня стояло сонце, вулиці лежали прямі, без тіней, тільки ворушилася ледь-ледь пилюка. Лаврентій, оперезаний мотузком, що слугував йому за ярмо, тягнув центральною вулицею вагончик, такий, які стоять на будівництві. Він ішов прямо, не сутулячись, тільки обливався рясно потом. Він ішов, як кінь, як худоба, з потухлим поглядом, здавалося, завмерлим і безучасним до всього, що діялося навколо. А навколо з прочинених кватирок, дверей, воріт почали з’являтися розплилі від полудневої спеки обличчя, а затим з дебілкувато усміхненими фізіономіями радісні до святкового повилазили мешканці. Одні тикали пальцями, інші аж поприсідали від реготу. Містечко підозріло ожило; навіть загавкали блохасті собаки, пускаючись кола біля прогнилих сміттєбаків. Лаврентій тягнув на горбу своє житло. Дільничний трахкав по педалі мотоцикла, який ніяк не заводився, а коли нарешті зафурчав, то розстрига вже порівнявся з ним, витер піт носовичком, і тільки зараз всі побачили на ньому лавсанові зеленого кольору штани і картату сорочку, видно відразу, що з чужого плеча. Він усміхнувся, скинув мотузку і бадьорим кроком підійшов до дільничного. Витягнув папір, складений учетверо, і вручив міліціонеру Силці, худому, з довгим червоним носом. Силка вже хотів відкрити рота, але благоговійно зиркнув, ткнувши носом, як вказівником, у папір. Беззвучно виматюкався. Інцидент було вичерпано. Лаврентій накинув мотузку і потягнув свою буду далі, очевидно, в бік ковбасні. Так він і запам’ятав цього чоловіка, що викликав у ньому якийсь щемкий жаль, коли бачиш перед собою людину зі змарнованим життям. Лаврентій викликав у нього повагу. Андрія щось захопило в ньому, і десь відчув, як світ починає набирати зовсім інших обрисів; навіть смак вітру, води, щоденних вправ у читанні, дрібного туркотіння на вулиці, все мало інший запах, інший колір, інший смак; це було і відчувалося так, начебто ти власноруч здираєш шкуру зі свого тіла. Проте люд вичікував, поважно вихідними днями воссідаючи на узґанках, попиваючи пиво та гризучи тараню. Вони так влаштовані: кожен думає, що інший помирає щасливішим за нього. Себелюбиве свинство наповнюється спочатку злобою, що потім виліплюється у заздрість. Потім вони довго товчуться в баговинні своїх безпросвітних днів, доки не відшукають об’єкта, винуватого за невгамовані пристрасті. Глупо думати, що вони його відразу знищать; зі смаком, розкладаючись у власних гріхах, блюючи від власного смороду, вони смакуватимуть жовч своїх претензій, притлумлених калікуватих бажань. За відсутністю Бога, вони вибирають когось, що в їхній уяві не менше, ніж скинутий Господь, а тому складають вину на нього за нещастя бути народженими на цьому шматку болота, що кишить червами переситу, а не достатку. Потім, вже після чаду, вони таки згадують, що Бог є. На цім і полишають, заспокоївшись, виторгувавши на день перепустку від сірчаної безодні. Десь таким каменем був для них Лаврентій. До нього тяглися, як до далекої невідомої зірки, але з однією думкою, як поцупити і шмарконути об стіну, і блискучими від захвату очима спостерігати, як скалки розлітаються урізнобіч. Людина звикла бачити собі подібних, але коли у її прагматичній та раціональній голові це не вкладалося, то вона, підсобиравши підупалі сили, лізла в інше життя, як свиня у чужу грядку. Потім були напівзабуті, дуже давні та древні турботи, де вони ставали заручниками власної моралі. Звідти не було іншого, ніякого виходу, – всі двері наглухо зачинені. І тоді, в цьому затхлому просторі, вони починали свій життєвий танок, який нагадував конвульсії натовпу в газовій камері. Але про це пізніше, бо Андрій ще не міг, та й навряд чи зможе подолати тупість народного заблудства, а тому наша перша спроба описати його стан буде дещо примітивною.