– Бля, Іл, я ледь тебе не замочив! – нарешті кричить він, щоб перебити стійкий, як гірський кришталь, шум у вухах. Андрій опускає «беретту». Задоволено проводить поглядом заляпані кров’ю стіни, скрушно хилитає головою на розбитий унітаз, знову говорить:

– Сральника вирахую з твого таточка. Вставай, нам ніколи вилежуватися.

Ілона видряпується з ванної, намагаючись триматися достойно.

– Ти як курка… Хо, точно як курка, – він починає потроху підсміюватися, і те, що говорить, Андрюсі видається дотепним.

– Ідіот, – говорить Ілона. – Вони ж приїхали тобі допомогти.

– Хто їх і тебе просив? Я сам собі помічник. Хотіли торбу, цілу торбу кокаїну, грошики мої хотіли, а дзуськи. А херушки. Натя, занюхайте, паскудь немита, – Андрюха Лямур демонстративно, по черзі, наводить на трупи «беретту».

– Треба їх звідси вивезти, – спокійно через хвилину говорить Ілона, закурює, і очі в неї горять рівним зміїним світлом.

– Ти що надумала? Ми підняли такий шухер, що зараз вся блядська Соснівка збіжиться.

– Сумніваюся…

Він розрубував четвірку майже до самого ранку, пакуючи шматки у чорні поліетиленові мішки. Ілона, уткнувши у вуха навушники, слухала з плеєра музику, періодично справляючись, впорався Андрій чи ні. Нарешті він пакує все у валізи і виносить до авто. Коли повертається, то вона стоїть гола проти нього; валить на спину, розстібає матню і хрипить на ньому, а він тільки рячить очі, чекаючи, коли його заполошать, самого потельбушать, як свиню на Бессарабському ринку.

І тоді, коли авто запалахкотіло за чорториєм, він дивився на неї, Ілону, яка підставляла обличчя вітру, і намагався читати молитву, але це нічого рівним рахунком не дало. Псалми, уривки плуталися з самою молитвою, а попереду лежав безлюдний простір, і він, Андрюха Лямур, чомусь вирішив, що все – хана. Тоді гальмонув машину, що аж занесло задка, відкрив дверцята і спокійно сказав:

– Вимітайся нахєр!

– Ти що…

– У нас додому різні дороги. Пока, Іл. Тут недалеко. І вовків немає.

– Ну, ти мене запам’ятаєш.

– Все життя, зайчику, пам’ятаю. Все життя.

Так, він чітко пам’ятав той день: голі її ноги, тугу сідничку, красиві груди, заюшені стіни, гори м’яса. Пусте, все пусте, ради жінки, заради жінки, а для чого тоді чоловік існує? Так, так, так. Кокаїн розпускав на краях свідомості соковиті образи майбутнього, і він радісно, крізь наждачну втому, привітав наступний день, що випалювався за пагорбами малиновими крилами, о, так буває тільки у цих місцинах, більше ніде; він щасливо ловив запах полину, радіючи з того, що життя паскудно, але посекундно для нього повторюється. Іншого виходу не було, та й не могло бути: він переміг, цього разу.

Для неї все загалом було у житті простим, десь як зараз шматок вологого синього неба за притемненим широким вікном ресторану, чітким малюнком білої кахлі, бурштиновими напоями та самотніми відвідувачами, з обличчями, пожмаканими, як прочитана газета. Вона ніколи нічого у житті не ускладнювала, як люди, не обтяжені моральними обов’язками, що зовсім про них, оті обов’язки, не знають, а якщо подібні й існують, то заледве пов’язані з просвітленим чи освяченим віковим досвідом навколишнього середовища, де її особі, вірніше індивіду, уроджено крутитися і, відповідно, мати до того ж свої вишукані претензії, а зважаючи на те, що половина світу керується саме такими принципами і чинниками, які ти уподобала, то відповідальність перед обличчям повсякчасної трутизни відпадає, як хвіст у переродженого пітекантропа. Тому вона любила подуркувати, тобто поніжитися, після стількох років безтурботного життя, в чомусь такому, що лоскоче твоє бажання, викликає нервову дріж у ногах, трохи зверху, у м’якому і шовковистому животі. Вона не була аморальною, а просто не відала про мораль, хоча раз на місяць навідувалася до сповіді. Чому саме мораль чи аморальність? Це таке дошкульне слово виникало, коли вона несподівано задумувалася, що життя легко віддається їй в руки. А тому, у висліді, чогось бракувало. Навіть не в сексуальному досвіді, який вона пригорщами черпала з навколишнього: іноді фізично, іноді психологічно, а частіше грубо та відверто, і від останнього знуджувалася швидко, наче світ ставав гумовим, але, на щастя, не ненависним. Почнемо від самого початку, а можливо, трохи пізніше, бо хронологію падіння, траєкторію, а справедливіше, нудоту життя кожної людини тяжко означити, – це все одно, що претендувати на опозицію до Всевишнього. Ну от… Розлогі рожеві хмари курилися у неї над головою, у верховітті скляного купола та над ним, рвучи прямовисні лінії модернового ресторану, а вона сиділа в червоній сукні, короткій настільки, щоб було видно гарні виточені ноги без панчіх, і вітер кондиціонерів шастав там, де нічого не одягнено, і це розраювало її спочатку, нудна, а потім все запальніша пісня. Але поки що… Гойна дівчинка. Така пустунка, з такою от собі сверблячкою між ногами.

Вона народилася і виховувалася, якщо це можна назвати вихованням, у забезпеченій родині. Одне це означало для мешканців архіпелагу третього світу те ж саме, що велика синя зірка запалилася несподівано в степах, – одна-єдина на чорне провалля неба. Хочу – сяду, хочу – враз потону в помийниці марнославства, зійду за туалетом і буду висвічувати кому завгодно, що принаймні було близьке до істини, доки вона, Ілона, не второпала прихованого змісту, а читай, відверто цинічного проживання свого дарованого життям проміжку часу. Констатація грішить тупим аморфним перегуком слів, однак вона на цьому розумілася більше, ніж її ровесники. Але повторимо з неприємною для когось акцентацією, що вона народилася в дуже забезпеченій родині, а не просто багатій. Вона належала до небагатьох мажорних сімейок, які дозволяли вставити поперек слово самому Першому секретарю, а потім Президенту, і при цьому залишитися не тільки при чільній посаді, а навіть посісти в очах суспільства ще більшої шани, отримати якусь медаль чи відзнаку. Батько у неї мав роботу, а вірніше, посаду директора авіабудівного заводу. Це був кремезний сільський здоровань, що тяжко, але не досить довго вибивався у люди. Принаймні дрочити йому випало всього років п'ять чи шість, а все тому, що його батько чи якийсь родич потрапив під час Другої вітчизняної в концтабір і був там найсправжнісіньким капо, табірним начальством тобто, вважай, інтелігенцією. Різниці для совєтів аж ніякої не було, де ти влаштувався капо, в Аушвіці чи Майданеку, головне, ти відлинював від роботи та виконання обов'язку наглядача десь на Соловках. Зачасту це нудні справи та непотрібні, але вирішувалися довго, коли зважити на нетерплячку, ну, таку, як похолостити державну казну. Але вона мало спочатку на цьому розумілася. Хоча від народження вже була дорослою, і навіть мати одягала її спочатку в строгі штани, майже по-хлоп'ячому, а потім у свої дорослі сукні, перекроєні власноруч. По її народженню, до її мінімального подорослішання та змужніння, якщо підходить сюди таке слово, батько сягнув усіх величей тодішнього успіху, що обумовлюється та гарантується владою, а тому в її життя входили знамениті і менш відомі люди, як двірникові входять ужиття сміттярі та збирачі пляшок. До цього вона звикла, а ще більше до балачок на всілякі заземлені теми, політичні теми, заборонені теми. Припустімо, слово «смерть» для неї звучало якимось зачарованим хоралом голосів у кришталевих небесних сферах: дівчинка часто любила дивитися на небо, напевне, когось копіюючи, бо, як заведено, всі у сім'ї були атеїстами і моралістами найвищого, найвишуканішого польоту, але це не основне. Дотикання до містичного слова «смерть» пронеслося тремтячою щасливою смугою через усе її дорослішання, а потім затихло, полишивши на її свідомості відбиток першого поцілунку чи першої ночі, коли позбавили дівочості. Тільки тихого вересневого полудня, ще не притрушеного вітром, до неї долетіло це слово. Це був моложавий генерал, з сивими скронями, достатньо молодий, щоб завести не один роман, з чистим поглядом хронічного алкоголіка, якому чини та нагороди, присутність владної політики, відповідальності та обов'язку не дають пуститися у всі тяжкі. Тоді вже було багато чого позаду, але слова, сказані генералом, її вразили, і вона враз відчула між ногами чисто фізичне задоволення, яке вже потім вона констатує як оргазм. Десь побіля того, але не точно саме це. Генерал – людина великосвітського штибу, тому теж був неупереджений у пошуках чистих задоволень і в досягненні цих маленьких життєвих утіх. Генерал стукнув кулаком по столі, від чого його обличчя з прямим поглядом, з сірими водянку-ватими очима, випнутими вилицями та йоршиком білявого волосся робило його образ правдивим та романтичним; тож він стукнув по столі кулаком, і на запитання її батька Митрофана, що колись навіть навчався у семінарії, чому ми не перемогли в Афганістані, – чітко, під дзвін кришталю і криги, що плавала у жовтому віскі, гаркнув: «А тому, що треба було більше розстрілювати. Наших. Наших, а не їхніх. Заградзагони. Польові суди. А так розпустили нюні. Треба цим сучим синам було побільше випускати тельбухів, а інакше ми скотимося в прірву, що скоро американці почнуть будувати у нас капіталізм…» Митрофан, майже копія генерала, тільки трохи більший, запально підтримав, а мати Ілони, Анастасія, пишногруда красуня з великими фіалковими очима, з розпутною родимкою на верхній губі, палко обігріла вояку поглядом, і він замовк, задоволено упав великим і дужим тілом в крісло доби сталінського ренесансу, так, начебто після великої військової операції, котра закінчилася тотальною перемогою, після якої лишився жити тільки командир та його джура, і урочисто обвів усіх своїми пломеніючими від випитого та сказаного очима. Майже всі його підтримали, але найбільш палкий погляд він отримав від Ілони, що помітилося у генеральській свідомості підстаркуватого селадона, хоча йому, генералу Паші, сватали Нору, старшу сестру, що вже випинала принадами набагато більшими, аніж молодша, мала характер стриманіший, не з такими широкими забаганками та романтичними сентенціями. Після цього розмова змилася в інше русло, де обговорювалися всілякі політичні казуси, що їх переговорити та переписати немає змоги та сенсу. Починалося Карибською кризою та заворушеннями у Польщі. Але для неї зупинився цей час, на веранді батькової дачі, під невимовно яскравим вересневим небом, з помаранчевими кетягами горобини, легким, як пір'я, першим листям, що падало на грона винограду, холодні та свіжі, з білою скатертиною, розмальованою хаотично плямами червоного вина, і поруч з цим дужим чоловіком із втомою переможеного солдата на присадкуватому чолі. Той, про кого вона думала і мріяла, перечепився дорогою і впав, так і не діставшись до неї. Але вона більше його не бачила. Того дня генерал, як і всі чоловіки, упився, а першим набрався Митрофан, що бувало не так рідко, але здебільшого він мав коняче здоров'я, невтримну оловічу снагу. Генерал Паша, так його називали, похитуючись, відмагаючись від допомоги хазяйки, поплівся у свою кімнату, тобто відведену особисто для гостей, і зустрів у напівтемному прикарабку двоє палаючих очей, від подиву чи ляку навіть наполовину протверезів, видаючи булькаючі звуки. Тоді він видав щось подібне до переможного оклику упнувся губами, пашучи диким перегаром, смачним поцілунком у розтулені зовсім по-дорослому уста, вправно заліз під спідницю, стягнув до колін мереживні трусики з Ілони і спробував щось зробити, але нічого не вийшло. І виною не лише спиртне. Позаду виринуло безпристрасне обличчя Нори, гордовите, з чітким профілем, справжньою аристократичною блідістю, з тілом, що уквітчувалося красивими грудьми, обтягнутими туго білим светром, а тому Паша сказав, напевне, подумавши щось: «Пардон», – і зник за важкими дубовими дверима. Так, вона більше його не бачила. Але від того дня для неї увійшло в кров, вона свідомо записала у своєму щоденнику каліграфічним почерком: «Секс і смерть».