Вони дісталися в салон, але далі від диму нічого неможливо розібрати. Він загорлав, аж присідаючи, даючи волю страху, що чавунно давив на голову так, що, видавалося, мізки вилазили крізь ніздрі. Він закричав до неї:

– Не дивись! Мать його туди! Не дивись!

Але нарвався на її очі, зелені і чисті, з якоюсь дитячою жовтою цікавинкою всередині, і осікся. В салоні вони наткнулися на мертву стюардесу, поруч лежав розпорений, як ударом леза, піджак, фрагменти тіл розкидані підлогою – безформні здуті шматки м’яса. Він виблював і поліз назад, тягнучи Ілону за руку. Вона опиралася, але він уперто продовжував її тягнути. Вона рухалася доладно, широко роздимаючи ніздрі, внюхуючись у солодкий гар, що валив з дірок літака, і він майже вже нічого не пам’ятав того дня: біжить, стрибає роздягнений, блідий, як тісто, чеберяє ногами Льопа, притискаючи до сколіозних грудей портфеля; потім тривожний гул, і лакуни яруг наповнюються голосами. То бігли люди. І нічого більше, одні трупи. І ось вони лежали: в одних обличчя сплющені, як шматки желеподібного тіста; в інших ноги вилазили з видутих животів; всі вони дивно лежали поодинці – безногі та безрукі, з вилупленими очима, а то і без; сонце щедро заливало вовняний степ; чорний жирний дим піднімався до неба, а між цим усим ходили свині, час від часу порохкуючи або тицяючись писками у розквашені тіла. Іноді якась тварина цапала зубами труп і, задоволено рохкаючи, волочила степом, – тоді пилюка та погар від випаленої трави зависали у повітрі. Легкий південний вітер налітав хвилиною пізніше і зносив усе на озеро. Жодної живої душі. Тільки невидимі жайворони лущали у високості, у небі, де за горизонт зсипався білий рафінад хмар.

Потім він очунявся серед ночі, у Лаврентійовій буді, і тисячі вогників металися долиною, серед рохкаючих свиней, і загрібали трупи. Широке обличчя Лаврентія з простими, але чіткими рисами, запітніле чоло:

– Оце так… Вони грабують… краще б з цього міста каменя на камені не лишилося.

Він підніметься і втече, розганяючи ногами свиней, гойдаючись, як п’яний, в пекучому, густому, як глей, повітрі, а свині кувікатимуть, лазитимуть між живими і мертвими, з переляку чи озвірівши зовсім, гризтимуть трупи. І над цим висітиме вже уполовинений місяць, а Лаврентій повторюватиме якісь незрозумілі слова, що доходитимуть до нього поволі, як з тієї, без обкладинки, книги. Потім побігли люди, – вони заповнювали лакуни ярів голосами, дзвякотінням лопат, нездоровими, придавленими страхом голосами; білі шматки попливли перед очима, порівнялися, набрали форм чиїхось облич. Тільки тоді він зрозумів, що тримає когось за горло, виривається і б’ється головою об червону стіну будинку, а дужі руки нагинають його, коліна смалять під дих, – вислизнувши, повзе він тванюкою, помийницею, що побіля бару, зводиться і кричить.

– Якого ти… Заткнись, бо весь відділок піднімеш на ноги! – почувся чийсь знайомий голос, і тільки зараз Лямур помітив, що стовбичить на балконі, стискаючи в руках пістолет, а внизу різнокольоровими шматками виривається, пропікаючись в ультрамарині колихкими вогнями, його передмістя, де він уже не був добрий десяток років, і далі губиться, береться сизим димом, аж туди, до жовтого супермаркету, падає освітленими квадратами у рванні колючих зірок. І йому прийшло на думку, зовсім віддалено, так, як пригадується завжди перед кінцем, що він дуже часто бачив очі тих, які приймуть зараз наглу смерть. Боячись своєї думки, Лямур вирвав з того напівколишнього світу, який начебто став реальним, вірніше, мовби став частиною його тіла і зараз сльозився крізь пори: він довго зволікав з ілюзіями, а вони повсякчас нагадують про насолоди, нехай неіснуючі, але все ж ймовірні. Маленькі гниди, що засіли в порах людської душі, якщо вона не зотліла. Людина завжди страшиться позбутися насолоди; найбільшою насолодою для більшості є уникнення власної участі, посланої згори. Отаке крутійство. А так вони весь час брешуть. В університетах, школах, на роботі, в ліжку. Ностальгія та ілюзії. От він означив свій шлях, але куди заведе та дорога, то питання кількох годин. Ще ніколи так тверезо він не думав, вслухаючись у голос, що лунав наче з глибокої діжі. Джмелями котилися слова, віддалені, як ті в сизій повсті квартали, розрізані смугами червоного світла, в балії нічного варива, але відрізнені, далекі від світу, так, що серце гупотіло тупо в грудях, разом з шелестом нічних птахів до нього вривалися, з холодним подувом вітру, як очищальні, чому він чинив супротив.

– Що ти там. Ну, що ти там, – відізвався знову голос в пітьмі, ніжний та соковитий, спраглий і знайомий. І до нього дійшло, що то зовсім не його голос, а когось іншого.

Він побачив, прозиривши всю кімнату, чіпляючи звуженими зіницями кожну річ, доки не сягнув одвірка, і предмети злилися воєдино крізь запацьорене скло: Ілона стояла, похитуючись, на порозі, за її спиною горами м’яса піднімалися два велетенських, майже гіганти, мужлани, тримаючи заготовлено руки на поясі, щоб зробити з нього, коли настане мить, російську окрошку або заставити полетіти з шостого поверху в краї неозорі, де немає нічого, навіть цього блядського кокаїнового кайфу, від котрого вже ламало черепа, наче хто у тім’я загнав лома чи монтировку. Лямур лише додумався свиснути, опустити руки, тихо виматюкатися: попався, бля, на самому цікавому моменті. Похорон, квіти, сльози, радість збудження. А херушки.

Потім все було, як у рапіді: кволо пливли птахи, ганяючи пусте повітря, поклацуючи дзьобами, а на дюнах вошколупилися тіні людей, собак; він би навіть присягнувся, зуб віддав, що он та парочка, майже гола, трахається під розлогим кущем, розчистивши собі місце для злучки серед банок, склянок, порваного дерматину, пакунків, жовтих здебільшого, де вічне клеймо супермаркету, що його не вигризе ніяка погода. І знову птахи перекидають крилами все хутчіше, суки, все хутчіше, лише серце у нього, в Андрюхи Лямура, тарабанить по ребрах, липкий піт дзюрить, як з дірявого відра, і все прямо в розкритого рота, на натерту удавкою шию. Хоч застрелься, але так все швидко: Ілона шастає разом з молодиками до ванної, а на порозі вже стовбичать усміхнені, налиті щасливою кров’ю харі його коришів; вони хекають, пускають соплі, бо ліфт ніфіга не тягне, а в тому році взагалі була засада – провалився, благо, на другому поверсі, поховавши тільки слюсаря-п’яницю, який частково підмітав, нахабно калатав у дзвоника, щоб усучити квитанцію про сплату чогось, так, що дзвоника довелося вирвати з м’ясом. При згадці про м’ясо, про ліфт у голові зашуміло ще більше. Птахи засіпалися на одному місці, бля, ну тобі кіно, і все, хоч гопака пускайся. Тільки через секунду, швидше за звичкою, доходить, що з ванної ведуть прямо-таки кинджальний вогонь, а його колишні кориші перекидаються заюшеними ляльками на підлозі й невидимі кулі виривають велетенські шматки м’яса, ну, прямо-таки вирізка зі свинини, бля, буду вегетаріанцем. Вони не виходять, ще хвилин з п’ять про щось сперечаються, а він накручує вже думку. Так, він не хєр бичачий, він – Андрюха Лямур, і невідомо ще, хто попався. Йому робиться зовсім спокійно. Андрюха зводиться і кошачим кроком підходить до ванної. Стукає у двері й кричить не своїм голосом:

– А палучай, фашист, гранату!

Дев’ятиміліметрова «беретта» працює безвідмовно, вивалюючи дірки позаду них, такі собі криваві дірки. Хто тут після цього житиме? Ну, звісно, не він, Андрюха Побіденко. Ілона, закинувши ноги, валиться у ванну, і тільки зараз він помічає, що вона одягнена у зелену з рожевими квіточками сукню. Ще кілька контрольних пострілів. Молодець, пасан, прямо-таки дока, замастерив усіх, а потім можна буде відтопириться, ну, хоча б з цією, в зеленій сукні. І він стоїть, ще в напруженні, але крутить шари в голові, щоб догнати думку та пригадати, як звати цю дурепу в зеленій сукні.