Ото воно у нього і почалося з білих сорочок. Це для нього стало нав’язливою ідеєю, як і двісті двадцять четвертий кілометр, – його тоді батько взяв, щоб накопати червів для рибалки. Він добре пам’ятав той ледачий серпневий полудень. Місцеве населення знайшло розвагу і теліпало язиками, що ось ніяк не ущерблюється місяць, висить собі кривавою кишкою над степом, над озерами, над млином з повийманими вікнами, отак третій день теліпається. Баби ходили ворожити на карти, і кожен виліплював найнеправдоподібнішу гіпотезу. А вдень сонце нещадно вилизувало пласкі поверхні місцевих помешкань, і вечорами стояла тиша разом з причманілою мошкарою. Нічого такого ніхто з молодшого покоління не передбачав, ніщо нічого не віщувало. Мешканці цього невеликого за розмірами району, закрученого вузлами старих вуличок та закапелків навколо мертвого озера, де поналіплювалося перекошених одноповерхових будинків з вічною сльотою над дахами, спертим болотяним повітрям, смородом від кісткового заводу, де спалювали падаль, сміття, напівзруйнованим, але діючим монастирем, звідки шурхали чорні скарлючені постаті монахів, та самотньою церквою якраз побіля урвища, ближче ще до одного озера, де водилася така-сяка риба, – поволі, потроху намулювали, хвиля за хвилею прожитого життя, свої закони. Був там ще двісті двадцять четвертий кілометр, – це коли вийти до урвища, пройтися дорогою, а можна навпростець, через руїни якогось безіменного селища, а там до старого млина, і виходиш у степ, широкий, як повінь навесні, з шовковистою травою і кулею сонця на горизонті. Через десять років після того, як там вибудували свинарник і неподалік перетнула степ траса, місце взагалі обезлюдніло: останні люди покинули поселення. В свинарнику лишився один зморшкуватий чоловічок, що, поки був молодшим, підстерігав молодиць з щіткової фабрики і зманював їх великим свинячим окостом. Іноді це йому вдавалося. Він весь час вовтузився у свинарнику, в безлюдному степу, і раз на місяць приходив помитися в лазню. Прозивали його по-простому – Льопою. З роками він геть здичавів і, окрім свиней, нічого не бачив. Ходили балачки про великі гроші, буцімто накоплені ним на поросятах. А тому, що там підпасалися місцеві «бики», тобто знать, та чутка була вірогідною. Проте нікому з вурок і в голову не приходило пересвідчитися у скарбах насправді. Надто дике і страшне місце було. На місці старого млина колись стояла велика церква, а то навіть, говорили, собор. Але навряд чи це зупиняло шукачів легкого хліба. Просто не заведено – і все. Тому все, що відбувалося в цьому районі, на той час зовсім не респектабельному, що якимось робом належав до столиці, з її віяннями, мало акцент окремого містечка, тут чужинців приймали не дуже люб’язно. Тут знали наперелік місцевих повій, місцевих вурок, місцеву знать. Про них говорили в такому тоні, що не терпить ніяких доказів, не потребує зайвих роз’яснень і так далі. Вони або були авторитетом, або повністю засуджувалися, але у свідомості таки належали до великої сім’ї, що збавляла роки, стулившись тісним кільцем біля купки смердючих озер. Образа чужинцем їхньої гідності часто сприймалась як образа всього околотку. Тому коли на вулиці Жовтневій, у роздутих вітром білих парусинових штанях, з акордеоном під пахвою, у льотній формі, з’явився чоловік майже двометрового зросту, брунатний від засмаги, з чіткими рисами обличчя і голубими очима, половина жінок відкрила вікна і сказала «ах»; то був його батько. Всі п’яниці, що сиділи за пластиковим столиком, всі спраглі й нудьгуючі біля «Сосновок» подивилися на Володьку чистими дитячими поглядами, осклілими ще з учорашнього ранку. А ще він був одягнутий у лаковані черевики, рожеву нейлонову сорочку; назирці за ним дріботіла його дружина, яку звали Анастасія, зовсім не схожа на висохлих або тлустих місцевих жінок, що з роками більше нагадували свої нечупарні кубла або нудний пейзаж, – з тонкими руками, вивітрілими обличчями, животами, що перевалювалися за резинку рейтузів, і кислим подихом з рота котрих можна було отруїти при лайці половину району. Вона була надто гарною як для столиці, а для цього напівгиблого місця робітничих кварталів і поготів. Справжня американська красуня, яку показували в кінотеатрі, де квитки коштували на дитячий сеанс десять копійок, а на дорослий – двадцять.

Побіденко Володька, а пізніше Принц Дакарський, оселився в самому центрі робітничих кварталів. Цей район називався Червоним. Швидше за все тому, що будинки були вибудувані виключно з червоної цегли паскудної якості, бо весь час осипалися, а після затяжних дощів стіни часто осідали, а то і провалювалися. Значить, там він і оселився з дружиною, так і не виправдавши сподівань благочестивих матрон цього поселення, яке називалося то Соснівкою, як і пивниця, то просто Озерами або Лагуною. Володимир влаштувався працювати на кістковий завод водієм вантажівки. Через місяць проявилася ще одна його дивакуватість: він почав скуповувати книжки і цікавитися речами, ну зовсім не потрібними у тому середовищі, де він мешкав. Потім пішла чутка, що він шукає якусь книгу, зовсім рідкісну, заборонену. Те, що книжка була заборонена, викликало деяку симпатію у людей, що вічно копичилися біля бару, сьорбаючи кисле, наполовину розведене водою пиво. Через рік жінка народила йому хлопчика, якого назвали Андрієм. А ще через півроку вона померла від менінгіту, і відтоді Володька запив і пішов по жінках, полишивши виховання сина на підсліпувату родичку Онисимівну, яка курила «бєломор» і працювала санітаркою у дитячій консультації. Розповідали, що вона відсиділа десять чи п’ятнадцять років за зв’язки з Махном. За останнє її чи не найбільше поважали і водночас трималися подалі. Жінка вона була крутого норову, майже тобі чоловік. Тільки вона могла під час німецької окупації погавкатися з комендантом, і їй за це нічого не було. Онисимівна виховувала Андрія. Жінкою вона була грамотною, бо читала багато, ота капость пристала і до малого. Майже нічого він зі свого життя не пам’ятав, тільки великі пазухи яру з тоненькою цівкою стежки, що потім, у найгидші, найчорніші дні життя йому снилися. Хоча Онисимівна стояла осібно. У його пам’яті збереглася крихітна кімната, що пропахла молоком та медикаментами, котами і книгами; книжками був завалений коридор, маленька спальня, горище, розкладний диван з випнутими пружинами. А тому запах вижовклого з часом паперу ставав усе сильнішим. Восени, коли Онисимівна пила чай з малиновим чи яблучним варенням, запах стояв особливий, додаючи суму голій осені, з сірою перспективою неба у провалля верболозу та яру.

Але того року, коли йому виповнилося сімнадцять, трапилися події, які він намагався забути, а вірніше, не надавав спочатку значимості, і тільки упродовж короткого часу вони до нього поверталися, все яскравіші, напевне, виразніші, ніж були насправді. Ці три події потім злилися, щоб спалахнути водночас, і, видавалося, вже обсипалися попелом, як після пожежі сухим літнім днем, поволі клаптями осідаючи наприкінці вулиці твого життя; але – ні, – все має властивість паскудно осідати в пам’яті. За різницею, що в пам’яті все влаштовано, розкласифіковано та розкладено поличками: хочеш – переставляй, хочеш – ні. Блювотиння минулого, параноя минулого, спраглість нездійсненного повороту назад. Того року з’явився Лаврентій. Тоді скресло сонце його дитинства і він відчув себе дорослим. Тож Лаврентій з’явився невдовзі після скандалу в монастирі, про достовірність божилася баба Лукашиха, що торгувала самогоном, а виганяла, тобто варила його, ховаючись від міліції, в очереті, – вона-бо сама бачила. Люд у тій місцині мешкав пересильний, з центральних та західних областей, а тому народ якоюсь мірою був набожний, хоча москальську церкву, а особливо брудних і вошивих монахів, не дуже полюбляв, якщо не сказати по-іншому. В тому ото середовищі, родом десь з-під Опішні, крутилася і Лукашиха, червонощока, з великими грудьми, могутнім станом козачки і гострим язиком, таким, що з нею не збалакалося б і ціле містечко. Вона давно говорила, що монахи неблагочестиво хлищуть її сивуху, гарують до ночі, а потім тиняються над урвищем, векаючи у вигрібну яму, щоб, диви, ігумен не підловив. Але народ, подавлений атеїстичною мораллю чи просто тримався осторонь від цих балачок, не дуже приймав розповіді Лукашихи до уваги. Навряд чи мешканців Соснівки можна назвати набожними, але у великі релігійні свята на вулицях та майданах, що розсипалися дрібним намистом, не зустрінеш жодного тверезого з не розбитою харею, навіть десятилітні хлопчаки хилиталися з цигарками в зубах та обригували, від незвички до спиртного, похилені паркани та облузані стіни. Ото там, в монастирі над пагорбом, все і почалося для незадачливого Андрія. Ігуменом був Лаврентій, або Феодосій, благочестивий чоловік, що потрапив до цього монастиря за свою палку нелюбов до режиму, до світської та релігійної влади. Він читав гнівні проповіді початком, а потім затих, напевне, гадаючи, що говорити, коли братія зовсім не туди дивиться, і йому доводиться вилучати порножурнали та всілякі сороміцькі малюнки, хоча він проти цього нічого не мав, але тільки поза межами монастиря, а значить, – іди у вільний світ, коли тобі ряса монаха давить – не варто. Так, звісно, за нього вирішував народ Соснівки, а як воно насправді було, то це ховали монастирські мури. Але часто бачили, як вони гайворонням висідалися на тих мурах, спостерігаючи процесії школярок, що йшли на навчання, вертячи кругленькими задками, лупаючи довкруж блискучими оченятами, аби угледіти мужчину, ухопити побільше блискучого світу, що прокочувався перед їхніми вродливими і свіжими личками; вони кликали руками, порухами до себе монахів, показуючи хто язика, а хто задирав повище спідницю, щоб мелькнути білою смужкою білизни перед обличчями братії. Братія витягувала шиї гусаками, лаялася, сковтувала спрагло слину, але мурів не покидала. Також братія по п’ятницях перебиралася на лівий бік муру, щоб з узвишшя подивитися на танці, хоча, окрім музики та яскравих вогнів з купою мурашиних людських тіл, вони нічого не бачили, але, видно, оте і заводило їх найбільше. Тож можна здогадатися, що доброчинність не входила благочестиво до монастирських мурів, як того прагнув Лаврентій. Історія ця виходила зовсім гибла, туманна і навіть таємнича. Неподалік від монастирських мурів знаходилася місцина з кількома деревами, з невеличким келишком озера, високою папороттю та кущами глоду, що весною вибухали білим квітом, наче хто розвішував біле ганчір’я чи висушував білизну, – так воно все виглядало серед накопичення громаддя бетону та сірих мочарів. Там ще родили велетенські лопухи, широкі та міцні, як у доісторичну епоху. Ото там і відлинювала частина непутящої братії, що здебільшого складалася з людей, які не хотіли працювати у колгоспі, а на більше розуму не вистачало, а як вистачало, то швидше у родичів та знайомих; віри у кожного другого, якщо і не в кожного першого, було, напевне, не більше, ніж у качконоса, а може, шанси їхні зрівнювалися. Але і це стверджувати – то віддаватися на пошук фантазії, що загалом у таких пікантних випадках краще оминати, щоб не спокушати лукавого. Це те ж саме, що шукати сенс у житті. В житті немає ніякого змісту, він, по всьому, існує у Господа Бога. Тільки це може бути життям. І тільки Всевишньому підвладний скажений, нуртуючий його ритм. А так, з точки зору людини, життя порожнє і дурне, повне терзань, глупих надій на краще. На позір – смердючі вигрібні ями ілюзій. Можливо, так, сходячи солодкуватим кокаїновим потом, думав Лямур, загнаний у дванадцятиметрову площу малосімейки. Він вбачав Господній промисел, але не вірив, що провина його лежить не так близько і не так далеко від правди, що кипіла і переливалася оманливо і щасливо за вікнами.