– Завтра! Завтра! Не повторіть завтрашній день…

А чоловіки стояли та сміялись. Нарешті двоє відійшли від гурту, взяли Лаврентія за руки та ноги і віднесли в тінь.

– Хорош дурня валяти!

Білявка усміхнулася, її фіолетові очі горіли двома іскрами, притрушеними сірим попелом.

– Він вам треба…

Чорнява гасала травою, а чоловіки рубали м’ясо великими ножами, скидали до мідного тазика і негучно перемовлялися, позираючи на його батька.

Він дихав тяжко, сходячи гарячим тваринячим потом. І навіть тоді, коли вантажівка, обіймаючись теплим повітрям і пилом, рушила, керована міцною батьковою рукою, навпрошки додому, його не полишало трепетне твариняче благовоління перед невідомими людьми, одягнутими у білі сорочки. Це відчуття було терпким, пекучим, як дешевий портвейн. За лісом вже грала сумна музика духового оркестру. Музиканти – пожежники в начищених шоломах – видували одноманітні звуки, і тільки тоді Андрій вперше відчув свою непотрібність у цьому світі. Він уважно подивився на батька, але нічого не сказав. Проте того дня, як зараз пам’ятав, він не поїхав на рибалку.

Тоді в його пам’яті, того дня, встали могутні тенти музикального майданчика, куди вони ходили на танці. Вони випили з Яшкою по стакану дешевого вина, потім добавили пива, і вже коли йому заманулося перейти на алейку, під облузаний гіпсовий пам’ятник дівиці з веслом, він побачив, вірніше, відчув ледь вловиму тінь, дух чогось моторошного, а водночас такого, що ніколи ще не пробував, і воно нахабно та настирливо влазило у його світ. І тоді він побачив чорнявку, яка стояла під миршавенькою туєю; зараз вона була зовсім іншою – довгонога, обличчя обтискали бутони чорного, аж до синього, волосся. Вона усміхнулася, простягнула руку, і він стривожено, як звір, храпонувши повітрям, подався назад, але вона вже зловила його широку і грубу долоню в свою ніжну і м’яку, війнувши на нього запахом, невідомим духом:

– Привіт… Я зовсім не кусаюся… Ходім, мені покажеш місяця… Кажуть, що він не ущерблюється вже третій день підряд…

Він хотів сказати, яке їй діло до того місяця, але слова застрягли у горлі; він запропонував їй чогось випити, але вона відмовилася, сказала, що він може чогось випити, а вона почекає його, а тоді вони сходять глянути місяця, так чи ні. І вона сміялася безтурботно, легко і весело. І тільки зараз він починав розуміти, що вона гарна, а тому йому й лячно підходити до неї, говорити з нею, і ще щось там. У неї дійсно красиві, точені ноги, тонка постава, міцні сідниці, що м’ячиками переливаються під сукнею. Тільки зараз він помітив, що вона одягається дуже дорого, дуже вибагливо, проте просто. Він пив кисле пиво, давлячись, вибалушивши очі, наче несподівано зрозумівши, в якому багні він жив. І це пиво видавалося йому помиями, і життя у нього пройшло на смітнику, серед підарів, п’яниць, тюремників. І йому враз захотілося плакати, як ото він стояв, жлуктив пиво і дивився на довгоноге напівефемерне чудо, що тріпотіло у феєрверку синіх вогнів, під завивання грубих голосів, під виск і матюччя; вітер доносив з кісткового солодкий сморід падалі, вже нічні птахи тепло і смертельно шурхотіли крилами, і час не можна було зупинити. Наливалося ультрамарином, що скоро випаде осадом у чорну ніч.

А місяць дійсно був страшним. Його червоні тіні спочатку лягали на широке листя, на латаття, на олов’яні плеса води, аж потім він сам визирав, великою кривавою кулею над чорною безоднею степу, безголосого, наповненого гнилими запахами, запахами нічних квітів та духом болотяних куширів. Вони зупинилися біля старого млина. І вона запитала щось. Потім показала рукою в бік озер: «Ходім туди…» Вона йшла тихо, тримаючи його за руку. А він боявся, щоб не запітніти, щоб від нього не смерділо, як від козла. Нарешті вони зупинилися перед озером, на самій тій частині, куди йому було заказано ходити, і вона враз змінилася: очі у неї наповнилися кислою дорослою тугою, і вона почала спостерігати за кремезним голим чоловіком, що когось обіймав. Щось тендітне та м’яке, але зараз, добре погледівши, він побачив білявку, що хрипіла у його обіймах, зовсім тобі божевільна у місячному сяйві, а неподалік лунали радісні голоси і теж бродили голі люди. Було темно, тільки червоний місяць лив і лив на степ, на воду рудий одсвіт, що нагадував шумовиння світання, його порожнечу і його несправджений сум. Він тоді розізлився, бо бачив перед собою розпатлану, розпашілу оголену жінку, яку навіть ще сьогодні мислено обіймав, і вона таки більше подобалася, ніж ця чорнява; він бачив її запітнілу, навіть страшну в гримасі пристрасті, з порожніми фіолетовими, як ніч, очима, він бачив, як смикалися ноги, стискалися і розтискалися сідниці з краплинами поту між половинками, надималися м’язи на руках, а їхні голови безпомічно, наче переламані, падали на плечі; а потім вона сіла, розкинувши широко гарні ноги, і зовсім по-грубому, так, як роблять їхні жінки, провела низом живота, підняла руки, змахнула пальцями, потім всією долонею. Він тоді запам’ятав, як стояла пилюкою комашня між ліхтарів, а летючі миші безшумно падали над асфальтом, злітаючи темним ганчір’ям. Цей дитячий, дурний містичний жах упереміш зі спогадами він зберіг на все життя, – вони йому точно заважали жити. Але вона йшла мовчки, низько нахиливши голову, тільки чулося легке сопіння.

– Ходім до млина… – обернулася вона, але погляду її він не побачив, тільки велику віхтясту тінь, що закрила її обличчя, наче відтяло голову і ліву руку. Він відчував, що вона лютувалася. І отак вони стояли – продуті теплим вітром; у неї шовком ворушилася на гарних ногах сукня, обдималася спереду, випираючи м’який, гарної форми лобок, не жорсткий та кістлявий, як буває у такому віці; округлий, трохи підтягнутий живіт і ноги в сиротах від збудження, – ліхтарі стояли упродовж пляжу жовтими свічками, зовсім маленькі, майже тобі натикані сірники або свічки, – все поменшало, знікчемніло від нахрапуватого поливу червоного місяця.

– Дивно, що він ніяк не уполовиниться… – її слова прохлюпотіли краплями води. І нарешті він побачив її очі – пусті, порожні, далекі. Тільки тоді відчувся, відкрився подих того світу, звідки вона прийшла, де вона насправді жила і ніколи, як він пізніше зрозумів, не виходила.

Нарешті вони пішли, залишаючи лежати позаду піщаний пляж з тінями від ліхтарів, поодиноких людей, подібних на привидів. Про цей пляж Андрію багато розповідали, але навряд чи хто з його оточення сюди потрапляв; трохи повіддалік, десь за кілометр, вже важко піднімався ліс, переобладнаний під парк, а ще далі – горіли великими бурштиновими вогнями вікна будинків начальства. Про них теж в народі говорили або з презирством, або просто спльовували під ноги смачним харчком, а тому доброчинності аж ніяк не прочитати на обличчях мешканців робітничих кварталів, – спробуй тільки завітати до них на свято. І тому Андрій не запитував, хто вона, як її прізвище, а просто знав, що вона з іншого, того тремтячого рідкими вогнями місця, куди йому дорога заказана, але зір його жадібно тягнувся рік за роком, накипаючи в душі роздратуванням, туди, за темні з восковими вогнями пагорби.

І от нарешті вони минули озеро, обійшовши його ліворуч. Ці місцини він знав напам’ять – вони лежали перед ним у рудому світлі місяця, з чорним дупловинням старого млина, широким степом, з гуготінням двісті двадцять четвертого кілометра. Зараз вона йшла попереду, і він бачив, як від ходи прогинається спина. Одного разу рука сама потягнулася і він торкнувся вижолобку спини долонею, з жахом відчуваючи, як піддається пружна шкіра, а пальці занурюються в оксамит. Навіть зараз вона не була подібна на тих дівчат, з якими він збував вечори на танцях, залазив у труси, іноді зовсім по-не-вмілому розкладаючи на лавці або у товаришів на «хаті», доки батьки на нічній зміні. Тоді вона подала руку. Вона вся тремтіла, затиснувши міцно його пальці своїми, так, наче він зараз дасть чосу. Коли він весь занімів, геть зіпрівши, вона пірнула у чорне виймище старого млина.