«Їхати мені з ними чи не їхати? — міркувала глиняна істота у звичному закапелку. — Сава помре, що ж тоді? Але ж з ними мені зовсім буде сумно. Та й не личить поривати з Савою… От біда, треба все вирішити якнайшвидше, а я так не люблю вирішувати! Таки поїду, бо скоро не буде кому виплакатись. А може, діти навідають батька?»

— Там багато молоді, - пояснював Анастас. — Мені дали окрему кімнату, а згодом, коли народиться дитина, я матиму право у відпустку злітати на Ерідан. У дружини там батьки.

— Анастасе, дай мені свою куртку! — попросила Марія, середульша з сестер. — Вона така гарна…

— Це чоловіча куртка. О, я забув! Дружина передала вам кілька своїх платтів. Вони на неї вже вузькі.

Дівчатка захоплено вискнули.

— Симеончику, любий, збігай у машину. Там на задньому сидінні лежить пакунок.

— Сам можеш сходити! — гостро глянув на нього Тітус. — Ти не забув, що у нас кожен робить усе за себе? Це твоя машина?

— Моя. Тобто — ще ні. Машини дуже дорого коштують. Мені позичив її мій друг. Шикарний хлопець! Наступного разу я приїду з ним…

— Якщо тато дозволить! — втрутився Тітус.

— Чого ж, — озвався Сава. — Якщо він твій друг, хай приїжджає і гостює, скільки завгодно.

— Та що там казати! Це треба самому побачити. Всіх я не заберу в машину, лише трьох. Тітус поїде зі мною, Назарій… Я бачу, він зараз розплачеться. Марія або ти, тату. Я вже домовився на станції…

— Я не поїду! — сказав Тітус- Мені ніколи роз’їжджати, та й, врешті-решт, ти так упевнений, що ми горимо бажанням поїхати на цю станцію?

— Тітусе, тобі треба одружитись.

— Якщо вона захоче, приїде сюди!

— Ну, братику, там інші звичаї! Хлопець повинен шукати наречену, а не вона його.

— Я теж не поїду, — сказав Назарій.

- І я не хочу, — обізвалась тихо Марія.

— Ви — боягузи. Попереду нове життя, нові люди, друзі. А ви ще років тридцять будуватимете дорогу, доки вам не набридне це діло. Я ж не приїхав машиною звідти. Мене підкинув літак он до того пагорба. І тоді підібрав літак, коли я пішов звідси. Я б сконав у степу, якби не він. Ось я поїду без вас — і ви будете жалкувати.

— Піди відпочинь з дороги, — сказав Сава. — Уранці вирішимо усе.

— А тато для тебе хто? Хто??? — раптом побілів Тітус. — Як він скаже, так і буде. І нам начхати на дівок. Ми горді. І сестри наші горді. А ти що думав? Це ти хтозна-звідки взявся, а ми народились тут!

…Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор… Саві залишилась їхня одежа, з якої вони повиростали, іграшки та їхні імена, котрі батько повторював, наче молитву, встаючи і лягаючи спати. Він знав, що, коли забуде їхні імена, настане кінець всьому.

Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор. Серед старого мотлоху Сава знайшов і нову колиску, в якій мав гойдатися його наймолодший син, що найраніше покинув дім. Як же його було звати? Зате Сава пам’ятав Вітерницю, матір його дітей. Вітерниця, вічно юна й прекрасна, належала йому одному. Він голубив її у сні, ловив губами її чистий сміх, розчісував волосся, заплутане вітром. А вранці не плакав від розпуки, що це тільки сон, а мудро тішився з того, що смерть безсила проти кохання й вірності.

Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор. Були діти й нема. Навколо все спорожніло. На величезну долину лише Сава, Тітус і ласки. Тітус вирвався з машини в останню мить. Сава ледь стримав тоді сльози.

Він не хотів нещастя власним дітям.

Просив дітей, щоб приїздили до нього. Вони й справді в перший рік приїжджали, привозили подарунки.

Сава з Тітусом хазяйнували самі. Мало сіяли, але невтомно садили дерева, бо після них як щось і виживе, то тільки дерева.

Дерева врятують землю, запліднять її.

Проминуло два роки. Була пізня осінь. Сава з Тітусом закінчили усі польові роботи. Земля вкрилась тоненькою шкаралупою льоду, і бліде сонце ледь просвічувало крізь хмари.

Якогось дня приїхала до них машина. З неї вийшов незнайомий чоловік, вклав Саві у руку синій конверт,

157

ґречно вклонився і одразу ж поїхав назад. Сава покликав Тітуса. Вдвох вони розкрили конверт, вийняли білу картку. На картці було надруковано лише два незрозумілих слова: «Експеримент закінчено».

— Ти щось розумієш? — спитав Сава сина.

— Нічогісінько.

— Я теж.

Вони ще день помізкували над дивним листом і забули про нього. Незрозуміле в Сави уже не збуджувало цікавості, а страху й поготів.

Цим була дуже невдоволена глиняна істота, котра й досі не розбилась, бо вельми турбувалась про своє тіло. Вирішила діяти на власний розсуд.

Одного разу увечері батько з сином на столі знайшли нашкрябаний вугіллям напис:

«Експеримент закінчено. Горе вам!!!»

Сава з Тітусом здивовано перезирнулися: звідки міг взятися тут невідомий жартівник?

— То який біс сміє нам погрожувати? Спіймаю, примушу вилизати язиком підлогу! — розсердився Тітус.

З-під ліжка сміливо пискнула глиняна істота.

Наступного дня вони побачили на столі такий напис: «Заглибтеся в свою скорботу — в цьому єдиний сенс вашого існування!!!»

— Це оті, зі станції, - розлютився Тітус. — Вони щось задумали проти нас. Лишайся, тату, завтра дома. Припильнуєш, хто паскудить нам на столі.

«Дзуськи! — подумала істота. — Завтра я зроблю собі вихідний».

— Тату, — сказав через день Тітус в млині, - столомаз, здається, чує все, що ми говоримо. Давай я сховаюсь завтра і спіймаю його на гарячому. Тільки в хаті про це ні слова!

Так і зробили. Тітус сховався за дверима і крізь щілину не спускав ока зі столу. Певна річ, писака міг надійти ззаду, але Тітусові здавалось, що той не посміє увійти через вхідні двері, а лише через веранду. То було не вельми пристойне заняття для людини, яка себе поважає, але Тітус не міг стерпіти, щоб хтось паскудив у них в домі. Коло себе він тримав кочергу, котрою розправляв жар.

Яким же було його здивування, коли він почув шкряботіння і на стіл видряпалась глиняна лялька з ложку заввишки й, затиснувши вуглину в кулаці, висолопивши гострого язика, почала водити цим вугіллям по столі. Тітусові здалось, що він збожеволів. Коли напис був майже готовий, він поквапно шарпнув до себе двері. Лялька з переляку втратила рівновагу і гепнулась на підлогу, розбившись на друзки.

А на столі було нашкрябано таке: «З землі ви вийшли і в землю пі…»

Тітус розреготався:

— Так тобі й треба! З глини виліплений і в глину перетворився. Сам про себе написав…

Ця історія закінчилась кумедно.

— Тату, признайся чесно, — сказав Тітус, витираючи вологою ганчіркою стіл, — в тебе були коли-небудь вороги?

— Начебто-ні, - здвигнув плечима Сава.

Але через тиждень Саві вручили листа, де було написано:

«У зв’язку з закінченням експерименту вам необхідно покинути територію, яка належить компанії «Ерідан-349». Припинити всі роботи і чекати наших розпоряджень.

Адміністрація».

Наступного дня Тітус зник. «Тату, — прочитав Сава на столі, - мушу йти до них. Здається, я здогадуюсь, в чому справа. Чекай мене. Тітус».

Оце й усе. Вночі випав великий сніг. Сава блукав по долині, піднімався на скелі і дивився у моторошний білий степ, що поглинув його останнього сина.

Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор, Тітус. Тітус…

Сава сидів тепер до пізньої ночі з ласками, грівся коло них. Весь пропах шерстю і сечею, сіном, яке застрягало в скуйовдженій бороді, і не хотів нічого думати. Очі в нього почервоніли і сльозились від постійного присмерку. Побачивши, що сили тануть, Сава порозкривав засіки з зерном і ожереди з сіном та соломою — і ласки самі ходили по їжу. Тепер вони блукали між будівлями. Кілька ласок народили своїх дитинчат просто на снігу.

Всюди віяло пусткою. Дим більше не здіймався з комина. Сава не варив собі їсти. Перебував у якомусь отупінні. Все чекав Тітуса, залишаючи для нього неторкані запаси. Вугілля коло груби відвологло, стіни вкрились інеєм. Сава не заходив туди давно.