Щоб реконструювати з листів її побут — побут, нотабене, не звичайної української селянки 1930—1950-х, а, як-не-як, привілейованої (їй не загадував звечора колгоспний обліковець на буряки на повний світловий робочий день, і не шмагав батогом на полі об'їждчик за піднятого з землі колоса!), — треба читати «між рядків», визбируючи деталі по окрушинці. Напряму впадає в око хіба що «нечуй-левицька» архаїка знарядь праці, якої не приховаєш, — всі ті недомикані повісма, веретена, мотовила й ветушки аж до 1960-х років справді тільки й одягали обідране до голої нитки українське село, матеріально відкинуте сталінським режимом не на сто років назад, у прокляте Шевченком кріпацтво, — а, вважати, в кам'яний вік (тільки з колгоспними тракторами й орвелівськими «тарілками» коло сільрад: єдине, в чому виявилася сталінська «індустріалізація»!), і це не перебільшення: селян 1950-х, які тоді, в роки запуску «спутніків», вручну крутили кам'яні жорна, моє покоління ще застало «на живо». Історії українського села в XX столітті досі не написано, і не виглядає, щоб таке сталося в осяжному майбутньому, але на «мікрорівні», в родинах, ця нам'ять поки що зберігається — пам'ять найґрандіознішого, воістину «дантівського» кошмару, на який було перетворено колишнє, оспіване класиками, «неначе писанка, село»: з вирубаними впень «за податки» вишневими садками, зогнилими (бо не було жита вкрити) старими стріхами, розібраними на паливо тинами та з голодними тінями «безпашпортних» рабів «за трудодень» без вихідного («сім день — трудодень, дайте хліба хоч на день!»), які далеко не завжди мали з чого поставити латку на штанях («главне — живі», як коментує один із героїв Тютюнника своє єдине життєве осягнення, і це таки було осягнення, що вимагало від індивіда нап'яття всіх біологічних зусиль[32]). Найближчим сучасним аналогом тут є Північна Корея, і пора визнати, що з цього пекла — на відміну не тільки від на сто років ранішого кріпацького, а й від синхронного йому ҐУЛАҐівського — «голосу Тараса» (чи бодай «Солженіцина») так і не пролунало: все, що нам залишила про нього українська література (а небагато вона й залишила!), — то «непрямі» свідчення, найчастіше фраґментарні, що їх теж уже треба «вміти відчитувати».

У цьому сенсі листи Білокур — таки неоціненний документ для істориків, мимовільний (тим цінніший, що несвідомий!) «літопис самовидця». Обсесивна, сливе маніакальна настирливість, із якою вона роками турботливо допитується в дорогих їй людей, чи в них «зимою в хаті тепло», і тішиться, отримавши ствердну відповідь («Слава Богу!»), дістає зовсім природне пояснення, коли С. Таранущенкові вона, з тої втіхи, прохоплюється зовсім буденною згадкою, як то зле — коли взимку в відрі замерзає вода і за мольбертом доводиться весь час хухати на руки, а тим часом пальці в чоботях відморожуються, «а літом тоді вже нігті злазять»[33]: Білокури просто не мали взимку чим топити в хаті, торф з'явився аж у середині 1950-х у висліді спеціального втручання з Києва… Напівсира картопля, якою Білокур частувала не в пору впалу до неї з візитом Марію Нагай (знічено виправдовуючись, горда душа, що так «більше вітамінів»[34]), — то теж, відай, не так від нетерплячки дочекатися, поки та картопля вкипить, як із вагомішої, матеріальної причини: економії палива. Подібно й «універсальні рецепти» «лікування цукром» і «коров'ячим маслом», які вона з нав'язливістю продавця «Гербалайфу» знай виписує своїм адресатам («…як у кого хворе серце або нерви, або що всередині болить, то тільки цукром і лікувати ті хвороби»), так само перестають здаватися дивацтвом неосвіченої тітки, коли натрапляєш на репліку: «У Києві цукру всякого, кажуть, хватає, от ви чогось іншого не купіть, а цукор завжде щодня споживайте»[35] (!), — і аж тоді розумієш і «чудодійне» зцілення туберкульозного сусіди (який до цукру ще «тепленького масла додавав тричі на день по столовій ложці»!), і другої сусідки, що «пухла була і вже зовсім зібралась туда, звідки не вертаються», а після одного «цукрового» місяця «уже грузить буряки на автомашину»[36] (логічно, при дистрофії й приписують глюкозу!): цукор і масло в раціоні Катерини Білокур та її односельців не були стравою — вони, справді, були ліками, а причина «всіх хвороб» селянина була одна — фізичне виснаження (С. Таранущенко, який пройшов ҐУЛАҐ, єдиний мусив здогадатися — і виявив належну пошану до її трагічної «народної медицини»). І коли, на надіслане їй 1947 року перше запрошення на «семінар народної творчости», вона, явно роздратована «комунікаційним розривом», відповідає («хоч це мені і прикро цю правду говорити, та щоб ви не подумали, що я починаю вже чванитись»), що в неї «на те нема в що ні вбутись, ні вдягнутись, ані запнутись»[37], — це теж слід розуміти буквально: домотканка (крамнична так звана «мануфактура» була нечуваною розкішшю!) носилася доти, доки вкінець не розлазилася на тілі (і тоді йшла на так само дбайливо бережені й прані «ганчірки»). А ось уся «сталінська політекономія сільського господарства», точно, просто й нелукаво: «А <…> гроші, так цур їм! В селі можна прожити, <…> хоч як-небіть, а прожити. То, може б, коли що і купив, так нема ж чого. От і навіщо гроші?»[38], — село, цей наш багатомільйонний «доходяга», виживало єдино натуральним господарством: тим, яке йому було зоставлено на прохарчунок за ҐУЛАҐівською нормою.

Але все це, повторюю, — обмовки, фройдівські «фістули», що їх сучасному читачеві вже треба вишукувати методом цілеспрямованого контент-аналізу: література минулого століття не створила для них того панорамного контексту, в якому їхній смисл одразу робився би прозорим. На питання, чому так сталося, зрозуміло, нема єдиної відповіді. В ідеалі, це мала бути тема «шістдесятників» — з походження, майже поспіль, селянських дітей, які з того пекла вийшли: першим її відразу ж, із порога, заявив В. Симоненко, тільки його було вбито, ще заки він устиг сказати «а», з позосталих же, різною мірою переляканих, «селянських дітей», що, за М.Вінграновським, «наросли з худеньких матерів / в саду порубанім», до кінця зберегти їй вірність стало снаги тільки в Григора Тютюнника — на сьогодні чи не єдиного нашого, хоч, на жаль, і небагатослівного, «літературного Вергілія» по тих «темних роках»… Можна тут говорити про політичний тиск, можна про субтильніший — ідеологічний (від середини 1960-х почалось інтенсивне творення державно-пропаґандистського міфу «Великої Вітчизняної війни» — й відкрилася можливість проговорити травматичний досвід «кружним шляхом»: замаскувавши ту ґрандіозну історичну трагедію хронологічно вужчою і, головне, цензурно дозволеною — воєнною: ще один варіант цинічного «війна все спише!»). Можна підозрювати й вульгарніші причини, соціально-психологічного характеру (як і в усіх інших сферах, у літературі чимало «селянських дітей», за хрущовської «відлиги» вперше отримавши паспорти як перепустки «на волю», вискочили «в люди» зовсім не на те, щоб про залишену за собою трагедію розповісти, а на те, щоб ніколи більше про неї не згадувати), — одначе не можна скидати з рахунку і ще одну, може, найсерйознішу причину, вже, сказати б, антропологічну: до того, з чим у XX столітті зіткнулося людство як вид, традиційна культура, в масштабах цілої цивілізації взята, виявилась просто неготова, — не було на те в її арсеналі ні адекватної оптики, ні належного інструментарію. «Ніч» Елі Візеля, написана по свіжих слідах Голокосту, — це безумовна «правда факту», але читати це нестерпно і майже неможливо, — і треба було, вже в 2000-х, голосів таких авторитетних речників Голокосту, як Марек Едельман у Польщі (з його наполегливим «Я хочу прочитати не про те, як у гетто вмирали, а про те, як кохали») та Імре Кертеш в Угорщині (з його викличним «Я в Освенцимі був щасливий»), щоб «змінити парадиґму», обернути телескоп протилежним кінцем — і розширити межі нашого уявлення про те, на що здатна людина, вже не тільки «вниз» по духовній ієрархії: туди, де, за Тичиною, «звір звіря їсть» («Замість сонетів і октав»), але й «вгору»: туди, де дух зостається неубієнним і продовжує «животворити» і в таких обставинах, котрих доти й помислити собі не могли, тією-таки тичининською цитатою мовлячи, ні автори Євангелія, ні філософи, ні поети («Ізнов беремо Євангеліє, філософів, поетів…»).