Місіс Ейн на знак згоди кивнула головою.

— Так, цілком можливо, що обидві вони діють спільно. І Джойс із ними.

Стелла, яка сиділа в кутку і звідти стежила за Девіттом, чекала, чи він ще скаже що-небудь, потім мовила саркастично:

— Видно, що ви цілком у курсі справ, Патріку. Але від мене так легко не відкараскаєтесь, як від Ейн, — вона з симпатії до вас і щоб подражнити нашого шановного шефа, вдає, ніби шпигування — втіха, та й годі, а з себе корчить ясновидицю. Певне, з Фіннігеном ви вже розмовляли і, певне, теж подумали, що переважна частина жінок липне саме до таких типів.

— Не філософствуйте, Стелло. За це нам не платять, — перебив її Клагг.

— Що ж ви цікавого відкрили?..

— Дещо є, — відповіла Стелла сухо. — Гадаю, Патріку, те враження, яке справив на вас Фінніген, точне. Людина набита суперечностями… Проте Фінніген може бути галантним… Він зовсім не дурний. Я просиділа вчора вечір у барі «Веселий ірландець» і без особливих зусиль зав'язала з ним розмову.

— Без особливих зусиль ви зав'язуєте з чоловіками не лише розмову, — підколола її місіс Ейн.

— Довелося стільки випити того жахливого джину, що мене аж занудило, але справа була варта заходу. Виявляється, Гайлен чотири дні перебувала в Реммінгтоні й там часто зустрічалася з Фіннігеном, якщо під цим словом розуміти інтимні стосунки.

— У вас є незаперечні докази? — спитав Девітт.

— Авжеж. Я покладаюся не тільки на сердечні почуття закоханого богатиря, який, наче мала дитина, вчепився у спідницю Гайлен. Він навіть не зробив спроби поцілувати мене. Він марить своєю Гайлен.

— Чи не марив він також і своєю Енн, і своєю Лайн? — кисло спитала місіс Ейн.

— Отже, в той час, коли сталися вбивства, Гайлен і Фінніген були разом? Де ж вони зустрічалися? — допитувався Девітт.

— У готелі «Веселий ірландець». Я розмовляла з його власником, і він присягається, що обоє у неділю ввечері і вночі — тобто тієї ночі, коли загинула Енн, — були у своїй кімнаті, в ліжку. Фінніген навіть кілька разів спускався вниз по пиво.

— Але ж господар не бачив Гайлен, — висловив сумнів Клагг.

— То, кажете, увечері ви розмовляли з Фіннігеном? Довго? — поцікавився Девітт.

— О сьомій вечора я спіймала його на гачок, о дев'ятій ми випили на брудершафт, опівночі він признався мені. у своєму довічному коханні до Гайлен, о першій годині…

— Шість годин бурхливих виявів сердечних почуттів, — констатував Девітт. — А де весь цей час була Гайлен?

Стелла свиснула.

— Ви геній, Патріку. Чому я сама про це не подумала? Наш закоханий Геркулес багато разів поривався піднятись у своє любовне гніздечко, і коли він це, зрештою, зробив, то повернувся назад розчарований. Він сказав, — що вона, певне, в Коннемарі у своєї тітки, яку вже давно збиралася навідати.

— Отже, вона має тітку в Коннемарі, — зауважив Девітт і звернувся до місіс Ейн: — Їдьте туди і довідайтесь, чи є така тітка насправді. Коли так, зберіть відомості про неї, щоб я знав, як з нею розмовляти.

— Загалом, — Клагг зібрав на столі всі записи, — набралася 61 година. Це становить 12 фунтів. Крім того, особливі витрати становлять 4 фунти 8 шилінгів.

— Клагг, ви типовий персонаж з роману Діккенса, — вигукнула Стелла. — Гроші, гроші… Все чисто перетворюєте на фунти і шилінги!

— Моя люба Стелло! — відповів Клагг з гідністю. — Я маю четверо дітей і мушу піклуватися про сім'ю. Протягом двох років я плекаю надію збудувати дім для своєї родини. Але я потрапив до рук шахраїв, негідників, бандитів, гангстерів, які звуться архітекторами, і, нарешті…

— Годі, Клагг, — перебила його місіс Ейн. — Ваше фінансове становище нікого не цікавить. Ми всі знаємо, що ви найнужденніша людина у Дубліні, та коли ви раптом віддасте богові душу, то залишите своїй удові щонайменше п'ять тисяч фунтів. Але годі про це.

Вона звернулась до Девітта:

— Хто, на вашу думку, вбивця? Гайлен? О'Брайн? Джойс? Стара Скрогг? Чи приятелька Гаккетт? Чи хтось такий, про кого ми нічогісінько не знаємо?

— Мотиви є в усіх, — сказала Стелла. — Ми, очевидно, встановимо, що і часу для вбивства кожен з них мав аж занадто.

— Так, убивцею міг стати кожен із цих людей, — погодився Клагг. — Через те ми мусимо продовжувати слідство щодо всіх. Ця справа дорого коштуватиме!

— Хоч я ваша підлегла, Клагг, — не на жарт розсердилася місіс Ейн, — але скажу відверто: ви страшенно нервуєте мене. Нестерпно! Таку низькооплачувану роботу, як у вас, я можу знайти собі і в іншому місці.

— Вбивцею міг бути кожен з них! — наполягав Клагг.

— Ні! — відрубав Девітт. — О'Брайн може здогадуватись, хто злочинець, він міг навіть допомогти йому у вбивстві, але сам він не вбивця.

— Точно, — погодився Клагг.

— О'Брайн не людина, а вгодований слон. А вгодований слон ніколи не зможе спуститися чи піднятись вузькою шахтою по залізних скобах. Вбивці довелося зробити це кілька разів.

— З цим можна погодитися, — мовила місіс Ейн.

— Я б зосередив увагу на обох дамах з притулку для багатих удів і благочестивих мімів, — порадив Клагг. — Віддаленість притулку від Кілдара не є перешкодою. Заклад, безперечно, має машину, щоб їздити на базар за покупками. Можна припустити, що, скажімо, Гаккетт сама водить машину.

Запала тиша. Девітт знову пройшовся по кухні й зупинився біля вікна. Приваблені світлом, знадвору в шибки билися комарі і метелики.

Позаду Девітта дзижчала звичайна кімнатна муха. Він обернувся, провів її очима і мовчки вийшов.

— Ходімо спати. — Стелла позіхнула. — Я ще й досі не можу видихати той клятий джин.

Наступний день Девітт провів у Дубліні. Невідкладний процес вимагав його присутності у Верховному апеляційному суді. Як і передбачав О'Брайн, кримінальна поліція з Дроеди, включившись у розшуки, не просунула справу ні на крок вперед і доручила, нарешті, дальше розслідування інспекторові.

О'Брайн, який добре знав звичаї Кілдара, призначив похорон обох дочок Скроггів на п'ятницю. Цього дня в Реммінгтоні був базар. З усієї округи приводили сюди племінну худобу. Тут збирались артисти маленьких мандрівних цирків, селяни-кустарі зі своїми виробами.

Про час похорону О'Брайн оголосив лиш у п'ятницю вранці. О десятій годині мала початися заупокійна меса, а потім і похорон. Інспектор був певен, що мало хто з мешканців прийде на церемонію.

Але цей розрахунок виявився помилковим. Уже з самого ранку на базарній площі почали юрмитися люди, у переповнених шинках схвильовано шепотілися, сперечалися. Все це нагадало Девіттові той день чотирнадцять років тому, коли було оголошено про початок Другої світової війни. Кілдарців охопило напружене чекання чогось незвичайного.

Повернувшись із Дубліна, Девітт вирушив у тривалу ранкову прогулянку. Його давній знайомий О’Гвінн мав сьогодні на цвинтарі роботу, і він збирався оглянути його халупу за півмилі від старої кілдарської рибальської гавані.

Від Фіннігена Девітт почув про старого гробаря таке, що потребувало з'ясування. Але на дверях халупи висів величезний замок, а два маленьких віконця були щільно запнуті зсередини. Девітт пішов уздовж берега до гирла Інміс, яка, звиваючись між соковито-зеленими луками, впадала в море. Незабаром почалася злива, і Девітт мусив повернутись до Кілдара.

Небо облягли хмари, і з заходу дув поривчастий вітер. З шаленою силою кидав він на прибережні скелі гриви прибою.

Коли він нарешті дістався до міста, то побачив, що запізнився на добру годину: О'Брайн почав похорон раніше, і, коли Девітт прийшов на цвинтар, там уже нікого не було.

Прямуючи до фамільної могили Скроггів, він розглядав старі надгробні камені. В один з них було вмуровано чотири гарматних ядра, напис унизу сповіщав: «Одне з цих ядер винне в смерті нашого хороброго старшини Стівенсона!» На іншому надгробку красувався вирізьблений цап. Напис давав пояснення: «Якщо моє ім’я зітреться, цей цап скаже, як мене звали». Напис ще зберігся. Померлого звали Теофіл Гоут. Гоут — по-англійському «цап».