Девітт знав надто добре: твердження, що нібито поліція рано чи пізно, але неодмінно знайде злочинця, — звичайнісінька легенда, поширювана самою поліцією заради зміцнення свого авторитету. Насправді ж в Ірландії добра чверть карних злочинців гуляє на волі. Нерозкритим лишилося б і вбивство двох сестер, якби він, Девітт, не натрапив, нарешті, на слід, який надав його розшукам певного напрямку.

— Отже, — мовив О'Брайн, — завтра матимемо важкий день. Тому пропоную не марнувати сил. Ай-яй-яй! Оце світ! Оце життя! Та ми все-таки спіймаємо цього негідника.

Коли Девітт і Ерріс підіймалися до своїх кімнат, останній сказав, гикаючи:

— Що за тип цей О'Брайн? Хотів би я проникнути в його думки. На Гайлен чекаю з цікавістю. Коли жінка хоче стати доктором філософії, то це сам чорт осідлав її.

І присолив цей дотеп ще непристойнішим виразом.

Наступного ранку Девітт побачив перед собою молоду жінку, в якій одразу впізнав Гайлен. Бліде обличчя з широко поставленими сіро-зеленими очима, руде волосся. Повіки ледь почервоніли — певно, вона плакала.

Девітт не знав, як поводитися з нею. За кавою вони обмінялися лише кількома фразами. Коли Гайлен закурила сигарету, Девітт глянув на стіну позад неї, де висіла рекламна картинка. На ній був зображений молодик, що курив з насолодою, а внизу підпис: «Стрункий, гожий пан курить лише Боффін-тютюн». Девітт зняв її і повернувся до столу. Під здивованим поглядом Гайлен він витяг з кишені ножика і розрізав картинку на багато маленьких чотирикутників. На кожному з них він написав поняття або імена, які спали йому на думку, коли він обмірковував кілдарську трагедію. Потім струсив ці клапті в попільничку і перемішав їх. Після цього витягнув і порозкладав на столі, наче карти під час гри у «дев'ятку». Майже годину бавився цим, весь час розкладаючи по-новому, і раптом знайшов разючі комбінації. В другому ряду лежали поруч вісім карток, на яких стояли слова: «мати», «двері», «мародери», «ліхтар», «артисти», «замок», «Лайн», «іржа».

Схвильований, ніби він уже тримав у руках ключ до розгадки, Девітт зовсім забув про присутність Гайлен і аж здригнувся від несподіванки, коли відчув за плечима її подих.

— Що ви робите?

Девітт обернувся, не підводячись.

— Хочете відповісти мені на кілька запитань?

— Охоче, — сказала вона серйозно. — Будь ласка, питайте.

— Скільки років цьому готелеві?

— Щонайменше п'ятсот. У нашому краєзнавчому музеї є документи, які засвідчують це.

— Ви не скажете, чому його спорудили так далеко від центру міста, в глухому закуті?

— Скажу, — Гайлен ставала дедалі уважнішою. — Мої предки були завзяті мародери. Але всі їхні гріхи їм відпущено, бо грабували вони переважно англійські судна, які тут, унизу, розбивались об скелі.

— А тепер відгадайте, що я весь час пробую знайти? — Девітт зібрав картки. — Як саме вбивця проник у дім.

— Розумію, розумію, — схвильовано вигукнула Гайлен. — Ви, либонь, маєте, рацію. Мій старий вчитель, який працював у краєзнавчому музеї, говорив, що чув від людей про підземний хід від прибережних скель у будинок. Здобич з розбитих кораблів через нього…

— Ходімо! — Девітт схопився і швидко вискочив у маленький коридор поруч з кухнею. В кінці його виднілися оббиті залізними штабами двері, заіржавілий замок і засув, які він уже оглядав.

— Цими дверима, скільки я пригадую, ніколи не користувалися, — зауважила Гайлен розчаровано. — Та воно й видно: цій іржі вже, мабуть, не одне десятиліття.

Девітт ще раз перевірив засув, замок, шарніри, але й тепер не знайшов нічого підозрілого. Знесилено опустив кишеньковий ліхтарик. І раптом згадав про листівку, де старий готель був знятий з боку моря. Побіг до своєї кімнати, розшукав її. Стіна будинку на листівці мала четверо вікон, широкий надбудований димар. А дверного прорізу не було.

Він знов вибіг у коридор, знов освітив засув. І тихо свиснув. Засув, близько двох дюймів завширшки і три чверті дюйма завтовшки, був точно на скобі перепиляний тонкою ножівкою. Так само й язичок замка. Отже, вони не становили ніякої перешкоди для того, хто хотів одчинити двері. То чому ж, незважаючи на це, двері не відчинялися? Девітт швидко виявив причину: внизу на дверях між двома брусами була шпарка, в яку вмонтовано непомітно французький замок. Девітт знову побіг нагору і повернувся з сталевою дротиною. Проте тільки через півгодини він одімкнув замок.

— Тепер можна відчиняти двері, — звернувся до Гайлен, яка весь час мовчки стежила за ним. Вона простягла руку і штовхнула двері. Вони безшумно відчинилися! Вбивця все продумав — шарніри були свіжозмащені.

За дверима був лаз, невидимий ззовні, бо він зливався із суміжною шахтою димаря. Залізні скоби для спуску і підйому вмуровано в стінки. Девітт вирішив піднятися нагору і досить швидко опинився в темному приміщенні. Промені ліхтарика вихопили з пітьми спершу купу лахміття, потім розбитий ящик, недогарок свічки і багато спалених сірників. Отже, тут хтось ховався. Міцно тримаючись за скоби, Девітт спустився на дно шахти. Гайлен ішла за ним. В підземеллі було вогко, тхнуло цвіллю. Попереду пробивалося бліде світло.

Коли хід лишився позаду, — він був такий низький, що вперед можна було просуватися тільки пригинцем, — Девітт і Гайлен раптом побачили перед собою кам'янистий морський берег. Які трагедії розігрувалися тут у штормові ночі, коли судна розбивались об прибережні скелі, а сухопутні пірати вбивали моряків, яким щастило допливти до берега?! Через хід стягували вони награбоване в маленьку печеру-схованку, а згодом реалізували свою здобич.

Відтоді минули століття. Прибій, як і раніш, гримів об скелі, в тумані пронизливо квилили чайки, час од часу опускаючись на мокре каміння. Але на все це Девітт не звертав більше уваги. Він перенісся думками в минуле й ніби став свідком далеких подій.

Либонь, щось подібне переживала і Гайлен. Після довгого мовчання вона сказала:

— В цій невеличкій бухті, — вона описала рукою півколо, — знайшли собі могилу більше людей, ніж на кілдарському цвинтарі. Страшно уявити, що наші предки були здатні на таке!

— Відтоді спливли століття, — сказав Девітт. — А той, хто вбив обох ваших сестер, живе серед нас.

Через потайний хід вони повернулися в будинок. У вітальні Гайлен підійшла до столу, де лежали картки з написаними Девіттом словами, і стиха прочитала:

— Мати, двері, мародери, ліхтар, артисти, замок, Лайн, іржа.

Девітт подзвонив Клаггу і мовчки вислухав його інформацію. А потім пішов до Фіннігена.

Монастир августинців між Кілдаром і Чезвіком був закритий ще перед першою світовою війною. Тепер там містилася пивоварня, продукція якої експортувалася навіть у Південну Африку. Маєток святої Варвари, що стояв поблизу, клином вгризався в землі августинців. Подейкували, що покійний Скрогг придбав його нечесним шляхом. Решта землі довкола пивоварного заводу й досі належала августинцям, вони здавали її в оренду бідним селянам, стягуючи з них третину всіх прибутків.

Орендна плата була висока, і селяни бідували. Особливо тяжко жилося батькові Фіннігена.

Садиба, яку він орендував, мала вісім моргів, тобто приблизно півгектара. Частина поля була всіяна камінням. На такій землі можна лише сяк-так вирощувати ячмінь. Молока від трьох корів ледве вистачало для власних потреб.

Дім з прибудованими стайнею і сараєм так похилився, що здавалося, от-от завалиться. Кілька вікон було позабивано дошками, шиферний дах абияк полатано бляхою. На подвір'ї бігали худі й обскубані кури.

Біля ґанку Девітт побачив гурт дітей різного віку, вдягнених у лахміття. В кухні ще кілька дітей з'юрмилися довкола ночов з намоченою білизною. Один пацав долонею по воді, інші, на яких падали бризки, голосно вищали. Найменше плакало.

З хатніх сутінок виринула жіноча постать. Кинувшись до дитини, жінка помітила Девітта, випросталась і, взявшись руками в боки, спитала, що йому тут треба. Девітт сказав, що хоче поговорити з її братом. Вона невдоволено відповіла, що брата немає вдома.