Перекладено за виданням:

Addams Peter, Das geborgte Gesicht, Verlag Volk und Welt, Berlin, 1970

Готель «Блідий місяць» стояв осібно на вулиці, що вела повз цвинтар до рибальських хатин на березі моря. Це була старовинна двоповерхова кам'яниця з маленькими шибками, величезними віконницями і ґонтовим дахом, вкритим латками моху. Готель виглядав досить мальовничо, як і більшість ірландських готелів на північно-західному узбережжі, які правили за притулок для рибалок, контрабандистів і зубожілих гендлярів. Лише зрідка в забутій богом і людьми гавані Кілдар з'являвся чужинець з туго набитим гаманцем, щоб помилуватися каменями друїдів, вічним туманом та руїнами романтичного минулого. До найближчої залізничної станції було миль двадцять, дорога рясніла вибоїнами.

Девітт прибув до містечка пізно і тепер безуспішно торгав дзвоник на дверях. У жодному вікні не зблиснув вогник, стара кам'яниця неначе вимерла.

Девітт уже збирався повернутись до свого автомобіля, коли між хмарами заяснів сріблястий місяць. Холодне світло надавало звабливо-романтичного вигляду гавані, будинкам, скупченим довкола базарного майдану, сірій кам'яній церковці біля цвинтаря, морю, прибережним скелям, навіть мокрій бруківці.

Девітт побачив шмат картону з написом: «Готель зачинено на ремонт». Водночас він почув рипіння і чоловічий голос. Хтось наспівував: «О господи небесний, на тебе лиш надія — в коханої дівчини знов серце холодніє…»

Рипіла ґратчаста хвіртка цвинтаря, а співав кощавий дідок, веселий, піднесений настрій якого можна було пояснити лише чарчиною віскі. Похитуючись, старий наближався до Девітта. В одній руці він тримав паперову торбу, а в другій — букет червоних троянд.

Підійшовши зовсім близько, дідок зупинився, і Девітт привітався до нього.

— Знову голос з того світу, — промовив збентежено старий, не помічаючи незнайомця, що стояв у затінку. Чарчина, либонь, добре затуманила його зір.

Потім він плюнув і забурмотів:

— Ну, піду-таки до лікаря! Бо це не діло! Така робота у могилу зажене!..

Девітт вийшов із затінку і спитав, чи мешкає хто у готелі.

— Пхе! — вигукнув старий, умить схаменувшись. — Звідки мені знати? Це ж розбійницьке кубло! Я вночі до нього навіть підходити боюся і вам не раджу туди потикатись.

Дідок хапливо приклався до пляшки, але ні краплини віскі в ній більше не було. Тоді він гірко мовив сам до себе:

— Порожня, мов череп покійного Сіда: земля йому пером, негідникові. Як люди виставляють таке на свої комоди, не розумію… зовсім не розумію…

— Світ повен незрозумілих речей, — серйозно зауважив Девітт. — Ви тутешній гробар, приятелю?

— Звідки ви знаєте?

— Я бачив, як ви вийшли з цвинтаря, — пояснив Девітт. — Окрім того, любов до сумовитих пісень, до троянд, поцуплених з могил. Вгадати не так уже й важко. Кому ж, цікаво, призначений цей прекрасний букет?

— Якщо ви гадаєте, що я, О’Гвінн, обкрадаю могили, то помиляєтесь, добродію. — Старий погрозливо випнув підборіддя. — Букет — моя особиста справа. Нічого поганого тут немає. І взагалі, задля чого в'янути на цвинтарі десятьом шилінгам, коли їх можна перетворити на три у власній кишені. То вам ніхто не відчиняє? Нічого дивного, добродію! Скрогг — помилуй господи і цього негідника! — швидше відкрив би віко своєї домовини, аніж двері свого готелю. Перед вами, пане, важка загадка.

— Безперечно. А ви, бачу, досвідчена, бувала людина. — Девітт витяг з кишені пляшку. — Отже, Скрогг був такий шахрай, що його не очистила навіть остання сповідь?

— Він мав мене за ніщо, — очі старого прикипіли до пляшки. — Та не лише за це смажитиметься він у пеклі… Тепер вони, бачте, ремонтують будинок… Ще б пак: свіжа фарба пахне куди приємніше від ладану… Не вірите? Тоді хай вам розкажуть про Кессея — помилуй, господи, і цього шельму! — що зарубав свою дружину сокирою. Тут не зарадили ні меси, ані свята мати божа. І тільки коли пофарбували підлогу, зникли рипіння дощок і шепіт.

— А що, у Скроггів теж хтось раптово помер? — Девітт нарешті простяг старому пляшку.

— Атож, — звівши дух після затяжного ковтка, промовив дідок. — Кажуть, хазяїна печінка доконала. Що ж, можливо! Та щось не віриться… Світ повен загадок!

Та коли Девітт почав розпитувати, що сталося в домі померлого Скрогга, — адже саме задля цього він, працівник відомої юридичної контори в Дубліні, й прибув у Кілдар, — як О’Гвіннові закортіло додому.

— Раджу вам, добродію, не марнувати часу: Скрогг лежить під землею, а поночі в готелі дверима не миші грюкають…

Він хотів ще щось сказати, але так і застиг, роззявивши рота: з будинку раптом почулась органна музика. Водночас в одному з вікон спалахнуло світло.

— Там, напевне, дідько виграє! — шепотів О’Гвінн, хрестячись.

Освітлене вікно відчинилося, з нього виглянула молода жінка і невдоволеним сонним голосом спитала:

— Хто там? Хіба не видно — будинок на ремонті!

— Це найстарша, — Енн! — пробурмотів старий, відступивши у затінок.

Девітт привітався до господині, розповів, що він у містечку проїздом, і спитав, чи не можна переночувати у «Блідому місяці». По короткій паузі Енн поцікавилась, хто він.

— Я журналіст, — збрехав Девітт, — повертаюся з невдалого весілля: наречена в останню мить втекла з іншим.

— Нічого не вдієш, доведеться впустити! — Вікно зачинилося. З тіні виринула голова старого гробаря.

— Ну й ну! Весіллячко вам випало пречудове! Але й тут начувайтеся…

Старий явно не бажав зустрітися з Енн і прагнув якнайшвидше забратися геть.

Збагнувши це, Девітт притримав О’Гвінна за плече, вихопив з його рук букет і замість нього поклав у долоню старого п'ятишилінгову монету. О’Гвінн так поспішав, що навіть забув біля тумби свою торбу. Вона була зав'язана шнуром, щось округле, схоже на футбольний м'яч, розпирало паперові стінки. Девітт хотів покликати старого, аж тут у дверях з'явилася Енн.

Дівчина мала гарне, хоча й грубувате обличчя, пишне чорне волосся спадало на оголені повні плечі. Девітт вирішив, що Енн надто огрядна, як на свій вік.

Вона прискіпливо розглядала Девітта, його обличчя, одяг.

— То де ж трапилася ця історія з нареченою?

— У Чезвіку, — відповів Девітт і простяг трояндовий букет. — Але, гадаю, я витратився недаремно: є кому подарувати ці квіти!

Енн взяла букет і, коли вони ввійшли до пивного залу, поставила у глек на стойці, крадькома придивляючись до пізнього гостя: засмагле, зморшкувате обличчя, коротко підстрижене волосся вже посивіло, хоч йому, либонь, не більше сорока. Спортивний піджак і темно-сірі штани, шиті на замовлення, черевики теж дорогі. Справжній денді!..

Девітт тим часом мріяв про ліжко… Слова підпилого О’Гвінна, що готель, мовляв, — це розбійницьке кубло, його анітрохи не злякали. Він уже чув, що кам'яниця на скелі донедавна була пасткою для рибалок: штормової ночі власники будинку засвічували на березі ліхтарі й заманювали судна.

З горішнього поверху знову долинула органна музика.

— Це Ерріс, хай йому грець, — лайнулася Енн. — Ніяк не вгамується, знову дудлить…

— Пожилець? Я гадав, що в зв'язку з ремонтом ви тільки мені виявили таку люб'язність!

— Ерріс невибагливий. Він і в клозеті на голому матраці переспить. — з люттю мовила Енн. — Самі переконаєтесь…

По сходах вони піднялися в коридор, від якого в різні боки відгалужувалось безліч ходів. Заплутані, немов середньовічні провулочки, з багатьма сходинками, вони вели до дверей, серед яких не було і двох однакових.

Бічні переходи захаращені цеглою, кахлями, сміттям, мішками з цементом, діжками з глиною, меблями, винесеними з кімнат. Тут були старі селянські шафи, оббиті залізом скрині (одна з них, хоч Девітт не збагнув чому, на мить привернула його увагу), стільці, комоди, ліжка — ледве можна протиснутися. Зі стін звисали обірвані електричні проводи, які, певне, мають сховати під штукатурку. Світло горіло тільки подекуди, і Енн, перш ніж зайти в суміжний коридор, запалила свічку, котру передбачливо взяла з собою. В кінці коридора Енн відімкнула двері просторої кімнати, де стояло двоспальне ліжко.