One Republic vs. David Guetta – If I lose we run

Main-de-Gloire – I knew you were trouble

55 Escape – Lies

Blur – Song 2

3 Doors down – Believer

Kesha – Your Love is My Drug

Дзідзьо – Голі дівчата

Slipknot – Before I Forget

Papa Roach – Not Listening

Don Veda – I’ll Remember You

Bullet for My Valentine – Walking the Demon

Three Days Grace – Break

- Загалом. Я порахував, що усіх пісень вистачить десь годин на шість, тому жодна з них не буде повторюватись. До речі, Емма, Фелікс, вибачайте, що не сказав вам раніше, що на вечірку всі приходять парами; зовсім не обов’язково для цього зустрічатись між собою насправді, проте правило є правило: необхідно його дотримуватись. Ви, до речі, можете об’єднатися у пару між собою, – сказав нам, вказавши один на одного, Адам.

- Ти ж не погодишся бути зі мною у парі? Правда ж, Емма? – боязко запитав Антоша.

         «Що я бачу в його очах? Страх? Він боїться, що я йому відмовлю?»

- А ти хотів би, щоб я погодилась?

«Боже, що я роблю?»

- Так.

         «Коротко і чітко.»

- Адам, ми прийдемо з Феліксом у парі, – випаливши це, я краєм ока глянула на здивованого, проте радісного Антошу.

- Оу, ледве не забув; існує ще одне правило: на кожному повинна бути присутня річ, що належить його партнеру, – сказав кузен.

- Хто придумував усі ці правила? Це ж безглуздість, – вирішила висловити свою думку я.

- Ти не розумієш… поки-що. Але завтра ти побачиш, як це весело, – відповів мені Адам.

- Я можу дати тобі якусь свою футболку, лише вона на тобі буде виглядати як сукня, – звернувся до мене Антон.

         «Блін, він дасть мені щось своє. Цікаво, всі його речі пахнуть ваніллю?»

- Так, давай; я люблю носити великі футболки.

         «Так, я буду пахнути Феліксом… Боже, що це зі мною? Мені що, починає він подобатись усе більше і більше?»

- Можемо сьогодні сходити до мене: вибереш собі футболку, яка найбільше сподобається.

         «Ні; ні, не роби цього; не йди до нього; не треба, Емма…»

- Так, добре. А що будемо робити з тобою? Я не знаю, яку річ тобі дати. Хоча ні, є одна ідея, лише…

- Лише що?

         «Ой Божечки, ну навіщо ж нахилятись так близько, невже нечутно, що я кажу?»

- У мене є футболка, яку я ношу лише вдома, бо вона великого розміру, проте вона чорна з рожевим серцем посередині.

- Просто ідеально, – посміхаючись, сказав Адам. – У цьому то і є увесь прикол переодягання.

- Якщо хочеш, я можу ще вдома передивитись свій одяг; може, знайдеться щось цікавеньке, – сказала я, повернувшись до Антоші.

- Ні, не треба. Мені подобається ця ідея. Коли краще взяти у тебе цю футболку?

- Можна або сьогодні ввечері, або відразу переодягтись у неї вже безпосередньо тут.

- Давай я зайду по тебе завтра перед вечіркою; заодно то і переодягнусь.

         «Він прийде по мене додому? Справді? О, як це мило.»

- Окей, добре. До речі, Адам, о котрій нам завтра вже потрібно бути тут, і коли безпосередньо початок вечірки?

- Вам треба бути тут десь о 5-ій годині, потім о 7-ій я розпускаю всіх, щоб забрати своїх дівчат, а о 8-ій – безпосередньо початок. Ви, до речі, з Феліксом можете залишатись тут із 7-ої до 8-ої години, якраз перевірите усе, добре? У вас же немає ніяких планів?

- У мене ніяких, – першим відповів Антон.

- Так, у мене теж, – відразу ж підхопила я.

- От і добре. Тоді, якщо ні в кого немає запитань, можна вже розходитись, – оголосив Адам.

         Усі одноголосно підтримали цю думку. Хлопчаки одразу ж розбіглися, і ми з Феліксом зосталися на вулиці самі.

- То що, ми до мене? – запитав Антон і відразу ж додав. – Ну, по футболку.

- Так, зараз, лише відправлю мамі повідомлення, що трохи затримаюсь, –  швидко набравши смс, я продовжила рух. – Усе, тепер можемо йти. Ти, до речі, далеко звідси живеш?

- Якщо чесно – то далеченько.

- Ух, ну що ж, нічого; якось та й доберемося.

- І я навіть знаю як, – сказав Фелікс, вказуючи на авто, що зупинилось коло нас.

- Ем…

         «Може не варто сідати до цього автомобіля?»

- Не бійся; це машина мого тата, – Антоша взяв мене за руку та потягнув до авто.

- Доброго дня, – злякано пролепотіла я водієві, сідаючи всередину.

- Привіт, пап. Це – Емма. Пам’ятаєш? Я тобі вчора про неї розповідав.

- Звісно ж пам’ятаю. Це ти та гарна й мила дівчинка, яка позичила книгу моєму книгу.

         «Що? Гарна й мила? Це йому Антон так сказав. Чи це він сам зробив такі висновки?»

- Мабуть, я.

- Мене, до речі, звати…проте, не важливо. Називай мене Ієн, добре?

- Добре.

         Фелікс, нахилившись ближче до батька, сказав йому щось, а потім повернувся назад, лише тепер (як мені здалося) він сидів до мене ще ближче.

         «Я знову відчуваю його запах. Так, це точно ваніль.

         Він… він тільки-но поклав свою руку на мою? Ні, цього не може бути. Антоша, що ж ти робиш? Не повторюй вчорашню помилку, не треба…

         Яка приємна на дотик його долонь: така мужня, сильна, і в той же час, така ніжна.

         Боже, що зі мною? Так, треба заспокоїтись і… скоріше б уже доїхати.»

- Усе, приїхали,почувся голос спереду. – Ви надовго до нас?

- Ні, пап. Нам лише треба знайти деякі речі для вечірки, – відповів Антон, відпустивши мою долонь.

- Добре, тоді подзвониш пізніше, щоб я відвіз твою подругу додому.

- Емма, ти знову боїшся мене? – запитав Антоша, коли ми вже вийшли та направились до дверей його будинку.

- Не те що боюсь, але ти трохи дивно себе ведеш.

         «Так, я змогла це сказати. Навіть, голос не дуже дрижить.»

- Ти з усіма дівчатами так спілкуєшся?

- Ні, лише з тобою. Просто…

- Просто що? Знаєш, я відчуваю себе якоюсь іграшкою, яку можна використовувати.

- Вибач; будь ласка, вибач. Ти права, треба було тобі відразу розповісти. Давай зайдемо до будинку – і я все розкажу.

         «Так. Добре, зараз він усе пояснить. Цікаво як? Що він повинен був відразу мені сказати?»

- Ходімо до моєї кімнати, – сказав Фелікс, відкривши преді мною двері. – Можеш сісти на кресло, доки я буду шукати тобі футболку.

- А як же розповідь?

- Добре. Там, де я раніше проживав, та залишилась моя молодша сестра, зведена. Так от, ти дуже схожа на неї… Загалом, коли я бачу тебе, мені весь час хочеться оберігати, допомагати… ну, як молодшій сестричці. Ось чому я себе так дивно з тобою веду.

         «Ну, тепер мені спокійніше, але все одно це все дуже дивно.»

- А що це було тільки-що в машині. Вирішив потриматись з сестрою за руки?

         На обличчі Антоші почала сяяти посмішка.

         «Ну і чому він оце посміхається?»

- А в кого руки замерзли, проте рукавиць не опинилось?

         «Невже він помітив, що я змерзла?

         Оу, то він просто грів мені руки, як молодшій сестричці. Блін, щось мені після цього зізнання не набагато й легше: тепер вже немає надії на те, що я можу йому подобатись. Ну що ж, значить так має бути: я йому просто як сестра, і все, не більше…»

- Емма? Ти чому примовкла? Дуже багато нової інформації, так?

- Так, мій мозок ще не встиг це все переварити.

- Знаєш, можеш не забивати собі цим голову. Я можу тебе попереджувати тебе, коли мені захочеться проявити свою братерську любов.

         «Любов… так, братерська любов. Не більше.»

- Добре. Так буде краще.

- Домовились… Я, до речі, вже знайшов усі футболки, що в мене є. Ще ось майка крута, проте вона, мабуть, буде дуже велика для тебе.

         Антоша тримав у руках чорну майку з якимось чудовиськом, а знизу був напис «I can’t drown my demons, they know how to swim».

- Це ж слова з пісні гурту BMTH, так?

- Так, ти любиш їхню творчість?

- Є деякі дійсно круті пісні, проте слухати я їх почала лише через те, що мені сподобався їхній вокаліст.