Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Гарячий шоколад із запахом ванілі

1

- Ну так як щодо вечірки? – ззаду почувся знайомий голос.

- Ти що справді серйозно?

- Звісно ж, інакше, чому б я тобі пропонував?

- Адам, чесно, я справді не знаю. Як на мене, це погана ідея, –  я всіляко намагалась втекти від цієї розмови.

- Ну чому? – розчаровано протягнув  хлопець.

- Бо ти ж знаєш мене, я не прихильник такого відпочинку.  Моє вічне кохання – кава, шоколад  та книги.

- Ото ж бо і воно. Я хочу витягнути тебе з твого кокону і показати скільки всього крутого навколо тебе.

- Навколо тебе – так. Ти завжди вмів ладити з людьми, проте я не… – юнак перебив мене, не даючи завершити думки.

- Так, перестань скиглити. Я сьогодні подзвоню твоїй мамі і, якщо вона буде не проти, я просто силоміць витягну тебе з дому.

- Ну Адам…

- Усе, я пішов на урок. Поговоримо про це пізніше.

         «Який же набридливий мій кузен. Чому він не може змиритись із тим, що ми з ним зовсім різні, і що я не вмію спілкуватись із людьми на відміну від нього. Адам користується популярністю як серед дівчат, які хотіли бути з ним, так і серед хлопців, які хотіли бути ним.

         Не розумію, чому йому так важливо, щоб я була на вечірці. Він їх проводить, мабуть, ще з восьмого класу, проте так наполегливо примушує мене піти вперше. Може йому просто допомога з підготовкою потрібна? Знає ж, що я йому не відмовлю.

         Чорт, через свої міркування, я ледве не зіштовхнулася з якимось хлопцем.»

         За мить, на другому кінці коридору, я побачила свою подругу і якнайшвидше поквапилась до неї.

         Іванка стала моєю найліпшою подругою ще в початкових класах. Взагалі, повністю її ім’я звучить Іванна (і всі повинні звати її саме так), проте для мене існує таке собі виключення з правила: я завжди жартівливо називаю подругу Іванкою.

         Підійшовши ближче до подруги, я почула, що вона розмовляла з кимось по телефону:

- Ні, вибач. Я сьогодні не можу. Так, мама не зовсім рада, що ти проводиш у нас так багато часу. Ні, точно не можна.

         Тепер, я зрозуміла, що Іванка розмовляє зі своїм хлопцем. Вони з ним познайомились ще минулого літа на рок-фестивалі, що проводиться у нашому місті кожного року; а у тому, що Назар із Іванкою почали спілкуватись, я, зі своїми навичками свахи, відіграла неабияку роль.

         Нарешті, попрощавшись із Назаром, Іванка перевела свій погляд на мене. Усміхнена, з сіяючими очима, подруга пролепотіла:

- Ти уявляєш, яка я щаслива?

- Ви з Назарчиком що, вирішили одружитись ще до закінчення школи?

         «Як же я люблю підколоти подругу, щодо її сімейних відносин із хлопцем»

- Що? Ні, припини вже наді мною знущатись із цього приводу.

- Ну добре, не буду. Вибач. То що ж тебе привело в такий захват? Розповіси?

         «Блін, ну от, ненависний дзвоник на урок.»

- А що в нас зараз? – запитала Іванка.

- Біологія.

- Ну от, якраз і розповім.

         «На обличчі подруги досі сяє сонячна посмішка. Тепер все більше і більше кортить дізнатись, що ж на неї справило таке враження.»

         Коли ми зайшли до класу, вчителя ще не було на місці. Тому Іванка могла спокійно повернутись до мене (я сиджу прямо позаду неї) та розповісти, що ж трапилось.

- Загалом…Він запросив мене на побачення!

- Хто?

         « Іванка що,завела собі когось іншого?»

- Ну хто? Звісно ж Назар.

- Знаєш, можливо я тебе трохи здивую, проте ви вже півтора року як разом; і на побачення не вперше ходите.

- Так, знаю, це дивно,проте я вже не пам’ятаю коли ми востаннє по-справжньому були з ним на побаченні.

         «Оу, тепер мені дійшло,що має на увазі подруга.»

         Назар та Іванка походили на стару сімейну пару: вони майже ніде не бували, окрім будинку, де жила Іванка; заздалегідь вирішили,де разомбудуть навчатися, жити, працювати; як буде звати їхніх домашніх тваринок та трьох діточок.

         Тому, згадуючи їхні родинні відносини , я зрозуміла, чому подруга так раділа, що вони просто підуть на побачення.

- Іванка, – покликала я подругу, коли та знову повернулась до робочого місця.

- Ну що? Знову будеш із мене знущатись?

- Звісно ж ні. Якщо чесно, я дуже рада, що це так ощасливило тебе.

- Справді? Дякую тобі. Це дуже приємно чути.

- То що? Мені тепер треба йти до тебе та допомагати збиратись на побачення,як це було раніше?

         Спогади затьмарили наші з подругою думки, і ми залились щирим сміхом.

- Що вас так розвеселило? – звернувся до нас, з посмішкою на обличчі, мій сусід по парті Ерік. – Може ви й мені хочете розповісти?

         Ерік – шатен із чарівливими зеленими очима. Він грає в нашій юнацькій команді з футболу. На зріст він, мабуть, не вищий за мене, проте у спорті досяг неабияких успіхів. Ми з ним познайомились ще задовго до школи: у дитсадочку, де працювала моя мама. Ерік – найкращий друг мого братика, тому діставати вони мене люблять разом.

- То ви розкажете, що ж сталося?

- Вибач, та ти не зрозумієш. Це наше: дівоче, – Іванка підтримала розмову.

- Ну добре, –  засмутився трохи Ерік, проте відразу ж продовжив. – До речі, ви йдете до Адама на вечірку?

         «Ех, знову ці розмови про вечірку. Як же мені від неї відмовитись…»

- Я не можу піти, ти ж знаєш, – перша відповіла Іванка.

- Не розумію, чому твої батьки такі суворі? – запитав Ерік.

- Вони не суворі, просто в нашій сім’ї так прийнято: все як у аристократів.

         Це була цілковита правда. Родина Іванки належала до найбагатших людей нашого міста. Усе, пов’язане з ними, носило королівські ознаки, усе, окрім одного: Іванки. Вона аж ніяк не вписувалась у їхній аристократичний світ. Іванка ходила у звичайних прямих джинсах, футболках великих розмірів та хлоп’ячих картатих рубашках. Копиця неслухняного кучерявого волосся русявого кольору також не вписувалося в образ принцеси, який так хотіли бачити батьки.

         Щодо виховання, родина подруги була не дуже вимоглива. Єдине, що непокоїло батьків Іванки, були її друзі та все оточення загалом.

         У моїй сім’ї ніколи не було натяку на аристократизм, проте чомусь все ж таки у родині Іванки мене сприймали як принцесу. Мабуть, у цьому відіграли роль мій спокійний характер та обміркована поведінка.

         Загалом, батьки Іванки намагались вберегти ї від небажаного оточення, тому на всілякі там вечірки не відпускали. Саме через небажання йти на них самій, без подруги, я ще не була на жодній із «незабутніх вечірок»(так їх люблять називати Адам та Ерік).

- А ти як, Емма?- звернувся до мене сусід. – Підеш на вечірку?

- Не знаю, чесно. По-перше,я ще навіть не запитувала у батьків, а по-друге, мені щось не зовсім хочеться туди йти: не любитель я таких заходів.

- Так, перша-друга парта, що у вас там за балачки?

         «Ну от і вчитель об’явився…»

- Вибачте, будь ласка, – відповіла я на зауваження.

- Добре. Хто хоче розказати мені про… – далі я вже не слухала розповідь вчителя; тепер мої думки були зайняті іншим:вечірка.

         «Може й справді хлопці праві і я повинна дізнатись чому ці «незабутні вечірки» користуються такою популярністю?»

         Найцікавіше,що приводу для проводження вечірок не було: просто у восьмому класі 15-го листопада батьки Адама вирішили зустрітись із давніми друзями, і мій братик, користуючись можливістю, влаштував свою першу вечірку. Тепер вона відбувається кожного року саме в листопаді, 15-го числа.

         «Блін, сьогодні вже 13-е. Ну чому не можна зупинити час і дати мені можливість ще трохи подумати?

         Нарешті продзвенів дзвоник із останнього уроку і тепер можна піти додому, де ніхто не буде нагадувати про цю ненависну вечірку…Ой, ледве не забула, треба ще зайти до бібліотеки.»

         Попрощавшись із Іванкою, я направилась до бібліотеки, що знаходилась від школи у п’яти хвилинах ходьби.

1
{"b":"225588","o":1}