- Іванко – це твій хлопець, так?

         «Оу, то він подумав, що Іванка – хлопець.»

- Ну і чому ти смієшся? – не витримав моєї поведінки хлопець.

- Ну взагалі-то, мені не подобаються дівчата.

- При чому тут це?

         «Ой, щось він починає злитись. Треба вже сказати йому.»

- А при тому, що Іванка – дівчина, і ні, вона мені не хлопець, а подруга.

         «Тепер і Антон посміхається.»

- Вибач.

- За що? Нічого страшного. До речі, ось і мій будинок.

- Ти впевнена, що мені варто заходити? Може я краще тебе на вулиці почекаю?

- Пішли вже, – почала підштовхувати я Фелікса до вже відчиненої мною хвіртки.

         Коли ми підійшли до дверей я гукнула маму:

- Мам? Ти вдома?

- Так, зайчик.

         «Ну і чому він посміхається? Сподобалось як мене мама називає чи що?»

- Ти не проти, що я прийшла не сама?

- Звісно ж ні. Ти нарешті змусила Іванну прийти до нас? Так давно її вже в нас не було.

- Можеш заходити, – прошепотіла я Антоші.

- Але ж твоя мам не дала згоди.

- Давай, не бійся; пішли.

         «Мама ж його не прогонить?»

- Ні, мам, я не з Іванкою. То ти не проти, якщо ми зайдемо?

- Заходьте, звісно ж. А з ким же тоді ти?

- Ходімо, – звернулася я до Фелікса.

- Привіт, сонечко, – посміхаючись сказала мама.

- Привіт. Познайомся: це Антон, проте його краще називати Феліксом.

- Ну що ж, добре. Повністю моє ім’я звучить Маргарита, проте мене можна звати просто Рита.

- Приємно з вами познайомитись, – сором’язливо промовив Антон.

- До речі, доню, де ти знайшла такого миленького красеня?

         «Здається, Антоша почервонішав.»

- Він нещодавно переїхав сюди і тепер ходить до нашої школи.

- Ну що ж, було приємно з тобою познайомитись, Фелікс.

         «Мама не зводить погляду з хлопця; видно він їй сподобався.»

- Зайчик, ти не проти, якщо я вас залишу? Мені треба віднести на роботу деякі документи.

         «Що? Ні, мам не залишай мене, будь ласка; я не знаю, як себе з ним вести.»

- Так, звісно, можеш іти.

- Добре. Бувайте тоді, я намагатимусь не затримуватись.

         «Мама відкрила двері; мама вийшла з двору; мама закрила хвіртку. Все, це кінець…»

- Про що замислилась?

- Про те, де знаходиться книга, яку я повинна тобі віддати. Почекай, зараз принесу.

         Фелікс сів на стільчик у кухні, а я пішла до своєї кімнати. Шукаючи потрібну серед безлічі книжок, я зрозуміла, що хтось дивиться на мене.

- Мила кімнатка, – посміхаючись сказав Антоша. – Ти не проти, якщо я посиджу тут, доки ти шукаєш книгу? Самому сидіти сумно.

         «Блін, коли він вже перестане використовувати цю свою посмішку чортеняти? І звісно ж я не проти, що він буде поруч.»

         У цей момент я саме звернула увагу на знайому книгу: так це збірка творів Коцюбинського.

- Звісно ж не проти, але я вже знайшла. Ось, тримай, – сказала я, протягуючи книгу Феліксу.

- Дякую, – відповів хлопчина випадково (чи невипадково) зачепивши мої пальці своїми.

         Після цього дотику. По всьому тілу пройшовся морозяний холод, що змусило зажатись усім нутром.

         «А це чортеня ще й посміхається! Як же йому вдається змусити мене і сердитись на нього і, у той же час, виявляти неабияку симпатію?»

- Ходімо їсти? – посміхнулась я Антонові.

- Ти серйозно? Я думав, тобі хочеться здихатись мене якомога швидше.

- Ні, поки-що такого бажання не виникало.

- Дивно-дивно.

         «Ну от, знову він посміхається, використовуючи свою чарівливу посмішку.»

- Пішли руки мити.

         Я вийшла з кімнати, хлопчина направився за мною. Зайшовши до ванної кімнати, я почала пояснювати:

- Зліва – гаряча вода, справа – холодна, мило ось, рушник тут. Здається все пояснила. Ти все зрозумів?

         «Ну і чому він продовжує дивитись на мене і мовчати?».

- Так, та я тебе почекаю, - сказав Фелікс, вказавши на умивальник.

- Ну добре.

         Я продовжую споглядати на хлопця, дивлячись у дзеркало. Тільки-но я відвела погляд до своїх рук, стало відчутно, що людина ззаду підходить все ближче і ближче.

         «Він занадто близько; занадто».

- Не бійся, я не завдам тобі болю, – почувся голос ззаду, який змусив волосся на руках стати дибки.

- Що ти робиш? – злякано запитала я, протягуючи долоні під струю води.

- Не бійся. – прошепотів Антоша, беручи мої долоні до своїх.

         Я вже хотіла відбігти від цього божевільного, проте відразу ж зрозуміла, що він наскільки близько, що я просто не зможу вирватись.

         «Але це в цій ситуації не найстрашніше: найстрашніше те, що мені це все подобається: подобається, що позаду відчувається його дихання, напрямлене прямо в мою потилицю; подобається відчувати свої руки у його руках…

         Тепер він бере мило; повністю випустивши мої долоні зі своїх; намилює мої долоні, свої; кладе мило на місце та знову повертається до моїх рук, змиваючи з них залишки піни; відступає трохи назад; бере рушник; витирає ним мої долоні, потім свої.

         Все, тепер усе закінчилось…мабуть.

         Чому ж він не відпускає мене?»

- Ти досі хочеш, щоб я залишився на вечерю?

- Не впевнена.

         Тільки-но я це промовила, Фелікс мовчки відійшов, забрав книгу та через хвилину я почула, що закрились двері, ще через хвилину – хвіртка.

         А я продовжувала стояти…Лише звук рингтону мобільного телефону змусив мене зійти з місця. Мені дзвонила Іванка…

         «Ні, я не можу підняти слухавку; я не знаю, що сказати подрузі».

         Мій мозок відмовлявся аналізувати: я не зовсім пам’ятаю, чи повчила всі задані уроки, чи прийняла душ перед сном. Пам’ятаю лише, як знесилена плюхнулась на ліжко о 8-ій годині вечора – і заснула. А ще, здається заходила мама і питала, чи все зі мною добре. Не пам’ятаю, що я їй відповіла…

2

- Донечка, треба прокидатись. Сніданок вже готовий.

- Так, добре, зараз прийду.

         «Ну і що це таке зі мною? Чому я така знесилена?

         Блін, вчорашні події пронеслись у голові: краще б не згадувала.»

- Мам, щось і не хочу снідати, вибач. Можна просто кави попити?

- Так, звісно, –  з розумінням подивилась на мене мама. – Це отой вчорашній: Фелікс тебе образив?

         «Мам, як ти це відчуваєш?

         Блін, неприємна задушлива грудка підступає до мого горла.»

- Ні, мамо, він тут не при чому. Це все…

         «Ох, що ж придумати.»

- …вечірка.

- Вечірка? Це ти про ту, що завтра Адам влаштовує?

         «Що? Вечірка вже завтра? Що ж мені робити…»

- Завтра?

- Так, завтра 15-го. Чому ти так не хочеш туди йти?

- Звідки ти знаєш?

- Твій кузен мені сказав, що ти чомусь боїшся туди йти. То чому ж?

- Я не знаю. Просто ще ніколи не була на таких заходах.

- Так от воно що, – мама почала посміхатись. – Але ж усе відбувається у нашому житті вперше; треба просто перебороти свій страх.

- Так, мам, ти права. Я піду на вечірку. Ти ж мене відпускаєш?

- Звісно; можеш залишитись у Адама після вечірки, щоб не повертатись додому вночі.

- Мам?

- Що? Ще з чимось потрібна допомога?

         «Блін, ну от знову згадала про Фелікса.»

- Так…Нафарбуєш мене завтра перед вечіркою?

- Звісно ж; звертайся.

- Дякую, мам. Добре тоді, мені треба вже йти до школи. Бувай.

- До зустрічі, зайчик.

         Вийшовши на вулицю, я зрозуміла, що температура повітря різко зменшилась, а тому мої руки відразу ж замерзли. Рукавички я, звісно ж, забула, тому довелося заховати долоні в кармани куртки. Почувши шелест, я згадала про гроші, що знаходились у курточці. У пам’яті сплили моменти вчорашнього дня.

         «Ех… все, треба просто забути про це все і продовжувати жити далі.»