— У тому то й справа: відчуває, що їй до моєї душі зась, ось і гамселить здуру в зачинені двері…

— Еде, ти — дорослий, самодостатній чоловік. Чому ж дозволяєш комусь вплутуватись у твоє життя? Навіть, якщо це керівниця, ніхто не дав їй права втручатися в твою долю, тим більше — залазити в душу. Я думала, що у вас за згодою сторін, — пожартувала Маруся. — Ти зрозумій, Едику, стосовно цього я тобі своїми розрадами не допоможу. Не хочу спричинити ще більших страждань. Правда. Ти ж знаєш, що я ставлюся до тебе, як до друга. Мені не байдужа твоя доля. У цьому випадку можу лише щиро поспівчувати, а допомогти… — замовкла.

— Ну, хоча б поговорити з тобою можна наодинці?

— Едику, будь ласка, не наполягай. Я направду зараз дуже зайнята. Давай я згодом тобі все розповім. Обіцяю, що ми з тобою знайдемо час для розмови…

— Твоя загадковість тобі личить. Власне, як і все решта, — сказав сумно Едуард.

— Дякую, Еде. Вище голову!

Маруся думала про керівницю. Хотіла визначити її тип. Окрім слова «стерва», тій нічого не підходило. Намагалася подумки виправдати її, але всі виправдання були якимись непереконливими, надуманими. Маргарита — дивовижне створіння. Її бажання, думки, прагнення неможливо вкласти в якусь схему. Вони нагадують броунівський рух частинок, що постійно спалахують і мерехтять. Вона, мабуть, і сама не знає, чого хоче і що чинить. Бажання мати все перетворює її у всеїдну істоту, яка щомиті прагне більшого. І байдуже, яким способом того домагається. Маргарита з тих, які вважають, що переможців не судять, а гроші не пахнуть. Така філософія її повністю влаштовує. То нехай би й жила своїми вимірами, аби тільки не заважала іншим. Аж ні — за рахунок тих інших вона й задовольняє свої нескінченні потреби.

Перед ефіром Маруся години дві розмовляла зі Світланою: напрацювали тактику, погодили непомітні для глядача жести, якими подаватимуть знаки одна одній, створили спільний настрій і, разом із тим, мило спілкувалися.

— Ми сьогодні з вами, Світлано, спробуємо не говорити про чоловіків. Хоча — це неймовірно тяжко і я не зовсім упевнена, що у нас вийде. Але ж спробувати можна? Мене вже давно цікавлять жінки, — загадково посміхнулася. — В сенсі їхньої психології. На які категорії нас тільки не ділять! Мене найбільше цікавить дві — фатальні жінки та «сірі мишки». Чи зможете ви сьогодні в ефірі розмежувати ці поняття, і що це взагалі таке у вашому розумінні?

— Жінка взагалі за своїм визначенням — людина, — Світлана лукаво подивилася на Марусю.

— Та що ви кажете? — розсміялася Маруся.

— Чимало чоловіків також дуже здивовані. Але в їхньому понятті жінка, створена з ребра Адама, апріорі не може бути повноправною людиною. Що цікаво, Марусю, про те, що жінка зроблена з ребра, знають усі чоловіки, які навіть не торкалися Біблії. Вони з уст в уста передають цю незаперечну істину. Та небагато з них знає, що в Адама була перша дружина Ліліт, створена з того самого матеріалу, що й він. Вона була досконалою людиною, нічим не поступалася. Адам, як і кожен чоловік, прагнув ієрархії — хотів підкорити собі горду жінку. Тоді Ліліт покинула чоловіка, почала жити сама, насолоджуючись Природою, Абсолютом, Вічністю. Звичайно ж, Адама не влаштовувало самотнє існування, і він попросив Бога нову дружину. З цим Бог не забарився — створив йому жінку з його ж ребра. Цією жінкою і була Єва, яка згадана у Біблії разів три, і то як нерозумне створіння, котре погубило рід людський.

— Ви, Світлано, добре знаєтеся на Біблії. Про це варто буде поговорити в ефірі.

— Я повернулася так далеко назад лише з однією метою — показати, що навіть коли у світі існувало лише дві жінки — це вже було два типи нашого роду. Єва — «сіра мишка», а Ліліт — фатальна жінка, яку, за однією з версій патріархальної християнської міфології, за непослух чоловікові Бог перетворив на змію-спокусницю. Не тяжко здогадатися, хто спокусив яблуком Єву, — всміхнулася до Марусі Світлана.

— Дивовижно, Світлано! Ніколи не задумувалася над цим. Справді, ми від початку світу поділені на типи. І кожен виконує свою місію — хто прислуговує чоловікові, маючи в тому потребу, а хто використовує для власних потреб, відчуваючи задоволення.

— Справді, в історію увійшли і ті, й інші.

— А найяскравіші? Зможете назвати відразу?

— Дуже люблю притчу про двох сестер — Марту і Марію, в яких зупинивсь Ісус Христос. Поки Марта поралася по господарству, Марія сиділа поруч з Ісусом і слухала його розповіді. Коли ж Марта розлючено стала дорікати сестрі за лінощі й неповагу до гостя, Христос зупинив її, сказавши, що у кожної жінки — своє призначення. Ось такою господинею, як Марта, якщо хочете, Марусю, «сірою мишкою» була дружина Льва Толстого, яка народжувала дітей, поралася по господарству і впорядковувала його рукописи. І зовсім іншою жінкою була Гала — дружина Сальвадора Далі. Її можна назвати музою, а можна — фатальною жінкою. Як би ми її не йменували, суть не змінюється: без цієї жінки художник не створив би таких шедеврів.

— Щодо дружини Толстого — можна й не погодитися. Кажуть, що вона була сильна особистість.

— І що ви, Марусю, чули про неї, як про особистість? Хоч знаєте, як її звати?

— Власне, нічого й не чула. Не буду наполягати… А про Галу справді знає весь світ… Хоча та й інша були лише дружинами ґеніїв. То ви вважаєте, що жінка від народження наділена певними рисами і тому вже від природи має свій тип?

— У кожної з нас є щось від Ліліт і від Єви. Просто іноді хтось із них надто переважає, і тоді ми бачимо «сірих мишок» та фатальних жінок. Хтось задовольняється народженням дітей і безконечним перебуванням на кухні, а хто підкоряє вершини.

— А інші стають полковниками?

— Хто як — буває, що й ведучими, — відпарирувала Світлана.

— Але це не одне й те саме. Погодьтеся. Ведучих на кожному каналі радіо і телебачення… Лише увімкніть. А ось — жінка-полковник! Не густо. Погоджуєтесь? А ви — полковник від природи чи від обставин?

— Звання не має жодного стосунку до природи…

— Чому так вважаєте? Сила волі, розум, швидка реакція — це закладено природою!

— Власне, так… Але ж ці риси можна спрямувати в іншому напрямку. І з цього всього можна зліпити відомий багатьом образ Соньки Золотої Ручки. У неї було все, що ви перерахували, — сказала впевнено Світлана.

— Думаю, не все. Над усім тим, що я перерахувала, домінував авантюризм. Звідти такий образ і така доля, — переконувала Маруся. — Ой, — глянула на годинника. — Нам час, Світлано, навести останні штрихи перед ефіром.

Двадцятихвилинний вечірній прямий ефір розпочала Маруся.

— Найбільшою загадкою природи та світу є жінка. Здається, кожен чоловік, маючи дружину, знає, кому вона належить. Без сумніву, йому — повелителю, голові, господареві. Але чоловіки навіть не здогадуються (за певним винятком), що жінка насправді належить лише собі та природі. За свою близькість з природою жінка й наділена магічними властивостями. А фраза, що всі жінки — відьми, абсолютно правдива. Бо слово «відьма» походить від слова «відати» — знати. Колись жінки зналися на травах, могли передбачити погоду. І ще багато чого могли і можуть. І чи хоч один чоловік, сидячи по той бік ефіру, сумнівається? — подивилася в об’єктив камери так, що оператор Женя аж закліпав очима. — Сьогодні, у нашому ефірі ще та відьма, — перевела погляд на Світлану. — І я рада нашій зустрічі. Бо дві відьми в ефірі — це потужний тандем. І є надія, що вам буде цікаво з нами…. Якщо я повідаю, що перед вами Світлана, вам це про щось скаже? — знову пильно глянула в об’єктив. — Уже ніби чую слова чоловіків, що це — неймовірно вродлива жінка. Так. Перше, що бачать мужчини, — жіночу вроду. Хочу вас запевнити, що при першій зустрічі зі Світланою я побачила те ж саме. Отже, жінка в жінці бачить насамперед також — зовнішність. Але на цьому збіг закінчується. Бо жінка оцінює критичним оком, порівнюючи із собою, а чоловік, хоч і критичним оком, але з позиції покупця. Він одразу ж думає: «М-м… так… я б…» Має на увазі — купив би, — лукаво посміхнулася. — Та я впевнена, коли скажу вам, що перед вами — полковник МВС Сквирська, що дев’яносто дев’ять відсотків глядачів, не тільки чоловіків, вигукнуть: «Нічого собі!» І в полковникові почнуть шукати не лише жіночих зваб. Шукайте, панове!