— Значить, нікому й не треба…

— А якщо хочеться знати, то що робити — терпіти? — запитав Олесь.

— Можна й терпіти… — не знала, що відповісти жінка.

— Ти ж сама казала, що краще зайвий раз запитати, аніж бути без’язиким, — нагадав син.

— Лесику, але ж я ніколи не радила вам встрявати у чуже життя. Тим більше — доросле. Це є ознакою поганого тону. А ви ж маєте бути чемними дітьми.

— Якщо ми будемо дуже чемними, то ніколи ні про що не дізнаємося, — констатувала Яринка.

— Так, мамо. І невідомо, що краще, — підтримав сестру Олесь.

— Які розумні у нас діти… — озвався вражений почутим Роман. — Ніколи не думав, що з ними можна говорити по-дорослому.

— Романе, — глянула здивована жінка. — Діти мої…

— Вибач… — розгубився Роман. — Я мав на увазі діти, які зараз тут… Твої, звичайно… То що, діти, — опанував себе, — палимо свічки і влаштовуємо вечерю?!

— Давайте! — радо закричав Олесь.

— А ви на нас поженитеся? — несподівано запитала Ярина.

— Яринко! — вигукнула гнівно Маруся.

— Почекай, Марусю, — попросив Роман. — А ти б цього хотіла, принцесо? — запитав у дівчинки.

— Хотіла б! — сказала впевнено.

— І я хотів би! — озвався й Олесь.

— Діти… — не могла підібрати слів Маруся. — Ви хоч усвідомлюєте, що кажете? Хіба можна так безтактно поводитися?

— А як ми можемо поводитися з татком, якщо він із нами не живе? — запитав Олесь.

— Ну, ти взагалі… — розгубилася Маруся, не знаючи, що відповісти синові.

— Лесику, — реготав Роман, — це ти здорово сказав. Запалюйте свічки і поговоримо.

Поки діти зносили свічки з усієї квартири, Маруся намагалася заспокоїтись і перепросити Романа.

— Пробач, ради Бога, Романе… Вони можуть організувати таку ситуацію… За хвилину… До того ж, на голому місці…

— Марусю, ти знаєш прекрасно, що голого місця у наших стосунках ніколи не було. Ні тоді, ні тепер. Тільки нерви оголені… А діти, та ще такі, — всміхнувся, — чітко ловлять і виголошують те, про що дорослі намагаються мовчати.

— Про що нам мовчати, Романе? Ми ж із тобою відверті одне з одним…

— Ти мене запитуєш?

— А тут є ще хтось третій?

— Поміж нас завжди хтось третій присутній… Навіть, якщо його й не видно.

— Що ти маєш на увазі? — насторожилася Маруся.

— Нічого, Марусю, крім того, що я у твоєму житті був завжди третім.

— А я у твоєму?

— Завжди єдиною.

— Романе, я ж знаю твоє бурхливе життя.

— Ти маєш на увазі тих жінок, які пролітали, мов вітер мимо дерева?

— Отак ти їх називаєш…

— Не через неповагу, повір. Просто жодна жінка, яка з’являлась у моєму житті, не лишила жодного сліду.

— Тому, що ти не хотів його помічати…

— Він просто був перекритий твоїм образом. І я знав, що назавжди.

— Тому ти мене переслідував?

— Сам не знав, що творив.

— А тепер?

— Ти хочеш сказати, що переслідую й дотепер?

— Ні, Романе… Все якось несподівано змінилося. Ми змінилися… А можливо — тільки ти. Мені зараз комфортно з тобою… — посміхнулася. — Я ніколи не подумала б, що так може трапитися. Раніше я тебе боялася… Правда.

— Я тебе ображав?

— Та ні… Ти вважав себе господарем життя. І хотів, щоб моє життя також цілком тобі належало.

— Так тільки здавалося, Марусю. Насправді я ладен був віддати тобі своє життя без жодного сумніву. Я не знав іншого способу, як це показати.

— Ти мені нав’язував своє життя…

— Мабуть… І чим наполегливіше нав’язував, тим демонстративніше ти мене ігнорувала?

— Я потім закохалася.

— Тобі все здалося…

— Чого так вважаєш?

— Просто з’явився хлопець — абсолютно моя протилежність. Ти подумала, що то і є кохання.

— Я не подумала, а відчула… — наполягала на своєму Маруся.

— Марусю, у тебе було кілька романів…

— Ти про них знав?

— Я знав твій кожен крок.

— Як же ти, такий гордий і владний, допустив мої романи за твоєю спиною?

— Вони були в мене на очах. Я не бачив у тому жодної небезпеки, бо знав твою авантюрну натуру і спрагу до закохування. Ти без своїх романів не могла. Тобі потрібно було їх пережити. Але коли з’явився Дмитро, а тобі здалося, що любов, я вирішив діяти…

— Почав погрожувати Дмитрові?

— Сама знаєш, якби не ти, тільки погрозами не обійшлося б.

— І ти зважився б?

— Коли б тоді ти не пішла від нього… — замовк і пильно подивився на Марусю.

— Ти б зважився? Скажи, — наполягала Маруся.

— Тоді — зважився б…

— А тепер?

— А тепер… А тепер я по-іншому дивлюся на людське життя. Та й на смерть.

— Значить, я таки врятувала Дмитра?

— І слава Богу… Пробач, Марусю. Я й справді тобі попсував життя.

— Не знаю, як життя… А нервів таки попсував, — присмутніла Маруся.

— Скажи відверто, якби я тоді не загримів за ґрати, ти б лишилася зі мною?

— Це було так давно… Ще в минулому житті. Вже й не пам’ятаю своїх намірів, — кокетливо всміхнулася Маруся.

— Ой, ти капосна. На все у тебе відмовки, — теж усміхнувся Роман.

— Нам треба вогонь! — підбіг Олесь.

— Усім треба вогонь, — розсміялася Маруся.

— Тримай! — подав запальничку Роман..

— Ой! — розгубився хлопчик і глянув винувато. — А нам мама забороняє користуватися таким…

— Може, ти розкажеш дядькові Романові, чому?

— Ну… Мамо, іншим разом. Гаразд? А то…

— Не на часі? Так, Лесику? — запитав Роман.

— Так, — той швидко погодивсь. — У нас же вечеря, — розвів руками малий.

— І то правда, — підтвердила Маруся.

Вечеря була смачною, розмова веселою, а свічки потріскували, додаючи іскристості до бесіди. Роман не переставав дивуватися, наскільки діти розуміються на дорослих темах. Мабуть, Маруся частенько веде з ними такі розмови. Логіка, вміння слухати і вчасно вставити фразу — все, як у добре вихованих дорослих.

— Мамо, а що таке когнітивний дисонанс? Я не можу розібратися, зрозуміти, — раптом запитала Яринка.

— Ого! — перестав жувати Роман. — А звідки такі слова?

— Від дядька Олега чула.

— А хто в нас дядько Олег? — поцікавився Роман.

— Маминої подруги, тьоті Свєти, чоловік. Він страшенно розумний… Навіть книжки пише, — захоплено відповіла дівчинка. — А ви можете пояснити так, щоб я зрозуміла? — звернулася до Романа.

— Ні, принцесо. Нехай краще це зробить мама. То і я із задоволенням послухаю, — подивився на Марусю, очікуючи її реакції.

— Отак? — здивувалася Маруся. — І як же я такій різновіковій категорії поясню складну психологічну концепцію мотивації?

— Тобі, без п’яти хвилин докторові психології, думаю, не так важко буде це зробити…

— Ну, що ж, спробую виправдати твоє довір’я, — замовкла на мить, збираючись з думками. — Уявляйте — у вас виникає така життєва ситуація, коли треба прийняти важливе рішення, але при цьому ви мусите вчинити щось неприємне, те, що ви морально не приймаєте. Ви знаєте щось таке, що є мотивом, аби не робити цього. Але інтерес вашої родини, чи колективу, чи навіть ваш особисто залежить саме від такого рішення, яке спричиняє внутрішній конфлікт, — пильно подивилася на реакцію дітей. — Це зрозуміло?

— Мені зрозуміло, — сказала впевнено Яринка.

— Мені поки також, — запевнив Олесь.

— Йдемо далі, — задоволено продовжила: — Ви вчинили так, як було потрібно саме для цього вигідного (назвемо його так) результату. Але вас продовжує мучити сумнів, який супроводжував, коли ви ще приймали це рішення.

— Тобто, незважаючи на результат, сумнів не зникає? — перепитала Яринка.

— Саме так. Отой сумнів — і є дисонанс. То що ви робите в даній ситуації?

— Намагаємося позбавитися сумніву? — запитав Олесь.

— Але як? — Маруся раділа неймовірно, бо бачила, що діти таки не відпускають логічну ниточку, навіть якщо в чомусь і не усвідомлюють цю непросту й для дорослих теорію.

— Не знаю, — щиро зізнавсь Олесь.

— Ми починаємо шукати додаткові аргументи виправдання на користь нашого вибору. Цим самим штучно підвищуємо цінність прийнятого рішення. І зумисне ігноруємо неприємну інформацію, що свідчить не на його користь. Просто у своїй підсвідомості намагаємося цю інформацію зітерти.