— А у вас, що — нема подруг? — здивувалася Маруся.

— Уже років із десять…

— А що з ними трапилося?

— Знешкодила, як тістечка, — розсміялася Світлана.

— Тобто — з’їли? І я вам вірю, — підтримала жарт Маруся. — Значить, вони заробили.

— Заробила одна… — похитала головою жінка.

— А з’їли всіх?

— Ні, з’їла одну, а решту — понадкушувала…

— Я так розумію, у вас була сумна історія…

— Так… Історія — це те, що вже було…

— Ви про це намагаєтеся не згадувати?

— Тепер уже не намагаюся. Просто не згадую. Відійшло… Іншого разу спаде на пам’ять, як призабутий сюжет старого кіно. Жодного хвилювання…

— Я не смію просити переказати сюжет… Хоча, зізнаюсь, інтерес зростає…

— Присядьмо, — Світлана показала рукою на диван. — Я розповім вам… Можливо, для майбутнього застереження.

Щойно сіли, як їх покликали на заняття. Марусі зовсім не хотілося повертатися в залу, пропав інтерес до гри. Просто страшенно зацікавило, що ж могло трапитися, що жінку з таким характером настільки пройняло.

— Панове полковники, обійдіться без нас, — махнула рукою Світлана.

— Без вас, знаєте, якось не так… — наполіг великоокий полковник.

— Сказано — без нас! — скомандувала Світлана, аж Маруся ледь не підхопилася.

— Так точно — без вас! — зник, наче його й не було.

— Ми з нею дружили зі школи. І я вважала її сестрою. У нас було спільне все, навіть гардероб (до певного часу). Бо коли ми закінчували школу, груди, ігноруючи мої моління, почали збільшуватися чи не щоденно. Я навіть рушником перев’язувала їх на ніч, думала, що зупиню невпинне прагнення до шостого розміру. Але, — жінка поглянула на свої груди й розсміялася, — дива не трапилося.

— Я б сказала — навпаки, — не погодилася Маруся. — Те, що трапилося — справжнє диво. Про це скажуть усі чоловіки — із захопленням, а жінки — із заздрістю…

— Нині, Марусю, я цим не переймаюсь. Уже звикла до своїх Альп. А в молодості мала комплекси. Але вони щезли, коли одного разу втрапила на дослідження американського соціолога Івони Россдейл. Та порівнювала розміри грудей і дані тестів на інтелект у тисячі двохсот американок. І дійшла висновку, що розмір усе-таки має значення. У повногрудих жінок коефіцієнт інтелекту виявився вищий на пунктів десять. Просто інтелект жінок із великими грудьми часто залишається прихованим. І винні в цьому (та як і у всьому), — всміхнулася, — чоловіки. Вони лише витріщаються на пишні форми, замість того, щоб слухати розумні жіночі міркування.

Але не про те мова. Ми з Тусею були нерозлучні. Я — одиначка в сім’ї, у подруги — значно молодший брат, і, відповідно, спільного у них було мало. У нас же спільне: дискотеки, конспекти, захоплення східною культурою і в той час залюбленість у карате. Рухатися Тусі було простіше, бо того, що я мала з надлишком, у неї, можна сказати, не було зовсім. І це як для мене, так і для неї залишалося проблемою, але — навпаки. Словом, у цьому ми одна одній заздрили. Коли почали зустрічатися з хлопцями, виникли деякі тертя. Але ми були дівчатка розумні й, що головне, між нами була довіра, тож проблеми розв’язували спільними зусиллями. Найголовніша з них — знову таки мої груди. Бо, тільки-но в Тусі з’являвся кавалер, їй здавалося, що він витріщається на них, — згадувала Світлана. — На п’ятому курсі я вийшла заміж за Олега з паралельного потоку. Кохання в нас було! Про таке кажуть — одне на мільйон. Ми з ним винайняли квартиру недалеко від університету, і так закінчували навчання. Зрозуміло, що це було схоже радше на гуртожиток. Бо звідти не виводилися мої та його одногрупники і, звичайно ж, Туся зі своїми кавалерами, яких останнім часом частенько міняла. Нас уже й не влаштовували такі гучні і часті тусовки, хотілося більше бувати на самоті. Але відмовити друзям у відвідинах — здавалося неможливим.

Усе затихло після закінчення університету. Однокурсники роз’їхалися по світу, розійшлися по роботах. Ми з Олегом також кинулися в інший світ — по-справжньому дорослого життя. Приходили з роботи стомлені, приїжджали з відряджень виснажені — було не до гамірних зборищ. Але Туся до нас приїздила регулярно. Ми не могли одна без одної довго. Заміж вона не виходила — очікувала принца. І чим частіше приходила Туся, тим більше нервував Олег. Йому не подобалося, що хтось сторонній — у курсі всіх сімейних справ. Я, як могла, доводила йому, що нас неможливо роз’єднати, для цього треба робити операцію розчленування.

Тусю добре прилаштував на роботу її хрещений, і за два роки вона вже мала квартиру. Невелику, але одній їй, звичайно, вистачало. Це подружку неймовірно тішило. І, своєю чергою, дратувало Олега. Він не міг погодитися з несправедливістю, що ми, працюючи тяжче, продовжуємо наймати помешкання. Але, незважаючи на своє житло, Туся була постійною нашою гостею. Та, власне, майже членом сім’ї.

Мені того дня виповнилося двадцять п’ять. Зранку Олег привітав із днем народження і сказав, що настав час задуматися про гарненьку доньку. Я, пам’ятаю, відповіла: «Буду старатися, хіба що не встигну». Яка дурна фраза! — похитала головою Світлана. — Ми святкували втрьох. Було весело й спокійно — коханий чоловік, найближча подруга, хороше вино, гарна музика… Увесь вечір, час від часу, думала про майбутню доньку. Я її хотіла вже… Але добре знала закони природи. Тому терпляче чекала, коли залишимося наодинці. Туся запоспішала на метро, бо година була вже не рання. Я послала Олега провести подругу. Сама кинулася швиденько наводити лад — прибрала зі столу, помила посуд, занесла букет на тумбочку до ліжка, легеньку музику увімкнула. Сама собі здивувалася, що так швидко з усім справилася. А Олега все не було. Вже мав би давно повернутися, там було п’ять хвилин ходу до метро. Десь узялося хвилювання. Ану ж щось трапилося? Телефонів мобільних тоді не було. Як догукатися? В Тусі телефону домашнього також ще не було. Мало не збожеволіла, всю ніч біля дверей простояла. Вранці, коли вже збиралася йти в міліцію із заявою про зникнення чоловіка, озвався телефон. Олег повідомив, що він додому не прийде. Я запитала, чи його з примусу де тримають. Він пояснив, що житиме тепер з Тусею, що вони просять у мене вибачення за таке непорозуміння і бажають мені щастя, — Світлана замовкла.

— А ви що — не здогадувалися про їхній роман? — після тривалої паузи озвалася Маруся.

— Досі не знаю, чи був у них до того вечора роман. Я за ними навіть симпатій не помічала. Для мене це досі найбільша загадка із загадок.

— І він ніколи не приходив до вас?

— Приходив… Через місяць… Проситися назад.

— Ви, зрозуміло, не простили?

— А ви, Марусю, простили б?

— Ніколи! — категорично сказала Маруся. — Більше того, я й не простила.

— Марусю, — розсміялася Світлана. — Тільки не кажіть, що й у вас така ж історія була…

— Ні. У мене значно банальніша. Ми посварилися з чоловіком. Здорово посварилися. Я забрала дітей і поїхала до батьків. А там, поміркувавши три дні, вирішила повернутися миритися. Дітей залишила батькам, а сама, схиливши голову, — до чоловіка, їду, мрію, який сюрприз йому зроблю своїм несподіваним приїздом. І сюрприз був! Для мене… Я з нічного потягу, раненько відчиняю двері, заходжу в кімнату, а там він — сюрприз! Гарненька дівчинка, як киця скрутившись калачиком, спить біля мого чоловіка. Він прокинувся першим. Щось доводив про чоловічі інстинкти, про травму, яку я йому заподіяла, клявся, що лише мене любить… А мені то було вже нецікаво. Я просто мусила це побачити. Мені стало значно легше. У нас ще до того почастішали конфлікти, і жили ми разом радше за інерцією. Взаємна любов якось так швидко розтанула, що ми й не стямилися, — за дурними сварками, невлаштованістю… Правда, чоловік ще тривалий час намагався доводити своє кохання. Але я була вже інша…

— То ви теж не маєте чоловіка? — здивувалася Світлана.

— Це значить, що у вас його також нема?

— Пам’ятаєте, Марусю, пісню «Єслі у вас нєт сабакі…» — розреготалася Світлана.

— Про собак згодна… — розсміялась і собі Маруся. — А щодо подруг, треба подумати…