Сьогодні Маруся одяглася за звичкою тепло — пальто, ботики… Зранку було комфортно. Але тільки вона доїхала на Вокзальну, в надії знайти потрібну маршрутку, що довезла б до представництва НАТО (їде на семінар у Конча-Заспу), як зрозуміла свою помилку. Варто було б зодягнутися в плащ і взутися в туфлі. Та повертатися пізно — за годину збір. Доведеться їй смажитися три дні. Добре, що хоч взяла легку сукню.

Хвилин п’ять ходила між маршрутками і не могла знайти потрібної. Мало того, що жарко, то ще й тяжкенький саквояж, — не просте навантаження на жіночі руки і ноги на височеньких підборах.

Марусю осяяла думка — таксі! А й справді, як можна зациклитися на маршрутці, щоб такий зручний засіб пересування не взяти до уваги. Таксі негайно було заанґажовано. Таксист, немолодий чоловік, виявився вкрай балакучим. За тих десять хвилин, що вони їхали, не дав Марусі й отямитися. Вона те й робила, що відповідала на його численні запитання і відбивалася від нетактовних компліментів.

Коли побачила будиночок, на який вказав таксист, полегшено зітхнула. Нарешті можна розслабитися — представництво знайдено, таксист зі своїм словесним нетерпінням щезнув, автобус для семінаристів стояв у холодку. В запасі було ще півгодини, і вона вирішила посидіти на приміченій біля сусідського будинку лавочці. Над лавочкою завис розквітлий абрикос. Ось тобі й несподіванка! Коли він устиг? Вона настільки неуважна, що не помітила, коли в місті зацвіли абрикоси.

Маруся вдихала легкий квітковий аромат у тихому дворику і думала про дітей. Чи справиться Аллочка з ними три доби? Ану ж котре захимерить! Хоча клятвено обіцяли бути справжніми послухами. Вона всміхалася думці про дітей. Вони так чемно випроводжали її, бо ж то вперше випала така нагода — жити вдома без мами. Хоч Аллочка для них авторитет і дівчина вона серйозна й відповідальна, однак якийсь неспокій не полишав Марусю. Знаючи тих фантазерів, чого хочеш можна від них очікувати. Але відмовитися від семінару вже ніяк.

Глянула на годинник і зрозуміла, що засиділася. П’ять хвилин до відправлення, а вона мріє під абрикосом. Та, власне, ні про що й не мріє. Так собі — роздумує.

Новенький автобус віддзеркалював у затемнених вікнах сонячний день. І тому виглядав яскраво й святково. Марусі дуже захотілося швиденько до нього зайти. Що вона й зробила. Легко скочила на східцю і завмерла, роззираючи присутніх. У салоні стояв чоловічий гомін — гучний, загонистий, трохи розв’язний, бо стримуватися ні перед ким. Жодної жінки. Зате чоловіків десь із п’ятдесят або близько того. Було чого завмерти жінці, яка не очікувала потрапити в таке товариство.

Воно (товариство) й собі завмерло, як за командою, і поглядами приклеїлося до жінки, яка так і не зворухнулася на останній приступці. Хвилину чи дві вони розглядали Марусю мовчки. Для неї ця чоловіча маса була однорідною. Не могла вирізнити з неї жодного обличчя. Всі якісь — мов на підбір: акуратно підстрижені, виголені, підтягнуті й, що найцікавіше, одного чи майже одного — середнього віку. Наче однокласники зібралися на пікнік, подумалося Марусі. Вона нарешті отямилася.

— Доброго дня, — всміхнулася. — Чи народ їде в Конча-Заспу?

— Доброго дня, — загуло товариство, також опановуючи себе.

— Йолки-палки, яка жінка буде з нами їхати! — щиро озвався чоловік, біля якого було вільне місце.

— Ой, панове, ви не уявляєте, яке мені йолки-палки… — продовжувала всміхатися Маруся.

В автобусі вибухнув сміх — щирий, гучний. І всі відразу відчули, як розрядилась обстановка. Напруга, спричинена появою жінки, вмить щезла після Марусиної фрази.

— Чи не запросите даму сісти? — запитала чоловіка, який озвався першим, показуючи поглядом на вільне місце.

— Та я благатиму про це, — підхопився той. — Проходьте до вікна.

Маруся тільки глянула на саквояж, як чоловік, котрий сидів навпроти, підхопив його та поставив у нішу, передбачену для багажу. Жінка, подякувавши, вмостилася зручно біля вікна. Тривала кількахвилинна мовчанка, що виникає зазвичай, коли зустрічаються люди незнайомі або ті, яким ні про що говорити. Вони й були такими. Мало того, що незнайомі, то ще й спільної теми (подумалося Марусі) у них нема. Хоча хто знає — можливо, у цьому товаристві й затаїлася якась близька душа? Маруся роззирнулася й усміхнулася до сусіда.

— Мене звати Маруся, — простягла тому руку.

— Володя, — галантно поцілував її правицю.

— Дуже приємно, — здивувалася жінка.

— А, мені як! Ви хоч уявляєте?

— Ні, — всміхнулася.

— То хоч здогадайтесь, як вони мені заздрять, — хитнув головою у бік решти.

— А може, співчувають? — примружила очі.

— Ви їх не знаєте…

— А ви, я так розумію, не вперше з ними зустрічаєтеся?

— Ми вже четверту весну збираємося на такий захід. Тож я їх усіх добре знаю.

— І що — всі три попередні рази з вами жодної жінки?

— Якщо не рахувати Світлану…

— А чому ж її не рахувати?

— Бо то радше чортиця, ніж жінка… — засміявся Володя.

— Он як? Цікаво було б глянути на таке диво! Шкода, що не випаде познайомитися.

— Думаю, що випаде…

— Так де ж вона?

— Наша Свєта їздить власною каретою.

— Попелюшка?

— Ну що ви? Справжній полковник!

— Що ж ви так про жінку?

— А це що — образа?

— Ну, не знаю… Коли б ви сказали — справжня королева… А так — полковник. Солдафон якийсь.

— Он як? Полковник — значить солдафон?

— Та, власне, я не розуміюсь у званнях… Тому вони мені всі однакові.

— А однакові — це які?

— Форма, кашкет, чоботи…

— Ну, знаєте! Це все одно, коли б я зараз сказав, що всі жінки — однакові.

— Ні! Ми різні!

— Чому ж? Ноги, язик… — замовк і по хвилині додав: — Ну, і розмір…

— А розмір — це що? — здивувалася Маруся.

— Розмір — це те, що в кожної своє. У вас доладний, — глянув на груди Марусі. — А в Світлани ще доладніший.

— Ну, — знітилася Маруся. — Без нахабства.

— Пробачте, якщо образив. Солдафонський жарт.

— А ви який стосунок маєте до них?

— До жінок чи до солдафонів? — пожартував Володя.

— До жінок точно ніякого, — кивнула на груди. — Розмір не той.

Обоє розсміялись і перевели розмову на погоду. Виявляється, не лише Маруся і шпаки нетерпляче дочікувалися весни. Її чекали й чоловіки, і це немало здивувало жінку. Думала, що вони ніколи навіть не переймаються таким.

— Чому ж? — перепитав Володя. — Ви, жінки, думаєте, що тільки ваш організм реагує на пробудження природи? Ми ще швидше відчуваємо те весняне кипіння. Наша кров починає бурлити, щойно сніг заворушиться.

— Ще у березні?

— Я знаю, що ви хочете сказати, — хитро посміхнувся Володя.

— І що ж? — теж посміхнулася.

— Що мужчини схожі на березневих котів.

— А що — ні?

— Не всі.

— Чому?

— Бо, на відміну від котів, не кожен мужчина має вуса…

— І не все то мужчина, що має вуса…

— А ви свій язичок, мабуть, щодня гострите? — шпигнув Володя.

— Життя таке, — глянула лукаво.

Автобус повернув у ліс. І неширока дорога привела до красивого старовинного будинку, що вигрівав похилий дах під променями квітневого сонця. Зупинилися біля парадного. На порозі стояли якісь люди, зрозуміло було, що очікували їхнього приїзду.

Володя вийшов і подав їй руку. Саквояж ніс ззаду чоловік, який його ставив у нішу і з яким вони ще не встигли познайомитися.

— Мене звати Маруся, — простягла руку чоловікові.

— Юрій, — відрекомендувався чітко і виструнчився.

— Пробачте, ви носитеся з моїм саквояжем… Давайте…

— Ну що ви… Як це я собі дозволю, щоб така жінка в моїй присутності несла багаж?

— Мені не вперше…

— Але не при мені. Домовилися?

— Домовилися… — сказала непевно.

— Та ви не хвилюйтеся. Тільки-но поселитеся — доставлю ваш саквояж цілим прямо в номер.

— У номер? — перепитала жінка.

— Ви сполохалися?

— Зовсім ні. Просто подумала, звідки ви дізнаєтеся, де мене шукати?